Хресна жертва Христа. Старець Єфрем Арізонський

Кожного Страсного тижня Православна Церква нагадує нам про Святі страждання Христа, представляє всі священні образи Його Хресної Жертви та допомагає душам християн, які слухають святі слова Євангелія, розуміти й переживати їх якнайсильніше, і таким чином занурюватися в сенс таїнства Його Розп’яття.

Життя Господа нашого Іісуса Христа від Різдва до Його Воскресіння було одним постійним мучеництвом. Він народився в яслах безсловесних тварин настільки смиренно, настільки тихо, настільки безтурботно, що про це ніхто не знав¹.

Після Свого Різдва Він, переслідуваний, утік до Єгипту й потім повернувся звідти ².

Проживши на землі тридцять три роки, Він залишив нам неповторний приклад святості, вчення про те, як годиться жити кожному християнинові.

Всі ці чудеса, вся ця слава, яку віддавали Йому люди за Його чудотворну благодать, стали причиною виникнення заздрощів і злості в первосвящеників, книжників і фарисеїв, які міркували й замишляли, як Його схопити, як Його знищити, бо засліплена заздрістю людина не може бачити, що їй корисно.

Перш ніж передати Себе в руки ворогів і на розп’яття, Господь побажав залишити Своїм дванадцятьом учням велике Таїнство Божественної Євхаристії — на тій єдиній та Таємній Вечері, коли Він їм сказав: Прийміть, їжте: це є Тіло Моє… Пийте від неї всі, це бо є Кров Моя, Нового Заповіту, що за багатьох виливається задля прощення гріхів. Кажу ж вам, бо не маю пити відтепер від цього плоду лозного, аж до того дня, коли я питиму з вами нове в Царстві Мого Отця³...

І вже після того, як Він дарував їм це Божественне Таїнство, відбулася Його зрада та арешт.

Один із дванадцяти учнів, що не пішов за Господом з вірою, але приховав у собі пристрасть, став тим знаряддям, що привело Господа на Хрест.

Але й сьогодні як багато серед нас таких людей, які так само зраджують Його ділами та завдають безчестя Його Святій Особі, а особливо тоді, коли вони не сповідують нашу віру — там, де потрібно принести подвиг сповідництва та отримати мученицький вінець.

Витерпівши велике страждання від безчестя, Господь йшов уперед, щоб підняти на Голгофу Свій Хрест.

Чи усвідомлювали ви страждання, яких Він зазнав? Чи можете ви осягнути, щоб людина, якийсь раб підняв руку і дав ляпаса Христу?

Божественне обличчя зазнало побиття від нечестивої та грішної людини! І що сталося після цього? Христос прогнівався? Розлютився? Опирався? Ні!

Єдине, що Він вимовив: якщо зле сказав, свідчи про зло: якщо добрі, чому Мене б’єш?⁴

А ми, люди, за природою принижені, жалюгідні, грішні, гідні будь-якого покарання, не можемо прийняти не тільки побиття, але навіть простого слова, звичайної образи, найменшого викриття. Ми негайно повстаємо та чинимо опір.

Ви бачили, як у давні часи піддавалася бичуванню якась людина? Подібне зазнав і Господь заради нас.

Достатньо тільки уявити Господа нашого Іісуса Христа, прив’язаного до стовпа, у терновому вінці, та воїнів, з їхнім ворожим ставленням до Нього, — як вони знущаються з Нього, як бичують Його голе пречисте тіло, не залишають на ньому живого місця, і як біжать по ньому потоки крові, що викликають страшний біль, тілесний і душевний, — все це вразить нас і змусить змусить відчути, в якому великому боргу ми знаходимося перед Ним, Тим, Хто полюбив нас такою любов’ю.

Як рясно стікала кров із Його пречистого тіла, такою превеликою була й любов Його до людини!

Поміркуйте, що по цьому вінцю з терену били всім, що попадало під руку, щоб ці жахливі шипи ще глибше входили в його голову та спричиняли Йому ще більший біль!

Коли в нас встрягне маленька колючка, то ми кричимо “гвалт” і робимо все, щоб її вийняти!

З одного боку, Його голова була в ранах від шипів і ударів, все тіло було вкрите слідами від ударів та бичування, а з іншого — хули, образи та глузування!

Усю ту ніч, коли Його тримали під вартою, над Ним сміялися, Його ображали, Його бичували, Його били до крові, Його принижували та зневажали, ніби Він був якимось бродягою та людиною з поганою славою!

Після цих мук бичування Пилат вивів Господа нашого Іісуса Христа в преторію, на Ліфостротон, щоб виставити Його перед народом, де була зібрана вся когорта, весь єврейський народ, де були призначені книжниками і фарисеями люди, щоб вони прокричали звинувачувальний вирок: розіпни, розіпни Його⁵ .

Пилат як правитель міг відпустити Христа, але злякався народу і, щоб задовольнити їх, він пожертвував істиною.

Він шукав схвалення і зробив угодне народу, хоч і знав, що Господь невинний. Весь цей народ, який декількома днями раніше вигукував: Осанна Сину Давидову, благословенний грядий в Ім’я Господнє, Цар Ізраїлів⁶, сьогодні безумно кричав: нехай буде розіп’ятий!⁷.

Ось яка людина. Все в ній змінюється та мінливе. Сьогодні ми когось вихваляємо, а завтра засуджуємо.

І ми продовжуємо безчестити Бога нашими справами. Чи можемо ми з чимось порівняти подібне смирення Господа?

У нас, православних, є ікона цих Страстей Господа, яка, можу сказати, є найсвященнішою серед багатьох ікон, що прикрашають наші храми. Вона називається «Це Людина» і зображує Господа в преторії, в червоній хламіді й з терновим вінцем на Його пречистій голові, з палицею, з потоками крові, що течуть всюди, і весь Він немов одна відкрита рана, точнісенько такий, яким виставив Його Пилат перед народом після мучительного знущання над Ним. Ця ікона особливо благодатно впливає на душу, оскільки Господь стоїть із найбільшим смиренням перед цим безбожним натовпом!

Лише крайнє смирення нашого Христа дало Йому можливість зазнати всієї цієї несправедливості з боку архієреїв, книжників і фарисеїв, всю дикість завданого воїнами безчестя таі сходження з тягарем Хреста на Священну Голгофу.

Піднімаючи Хрест, Він підняв разом із ним і всі гріхи людства!

Так Господь, тримав Хрест і почав сходження на Голгофу. Але посеред дороги Він знесилився, впав від тяжкості, від знемоги, від болю, від тернового вінця, від втрати пролитої ним крові та від скорботи.

Його учні, що були з Ним під час усіх Його Божественних справ, які їли разом із Ним, які бачили чудеса, які всією душею вірили, що Він є Син Божий, Боголюдина на землі, які обіцяли, коли потрібно, принести себе в жертву, – всі вони покинули Його, побігли, побоялися. Вони залишили Його, і до своєї великої жертви Він йшов один.

Невдячність людей не має меж. Не лише учні, а й взагалі ніхто з людей, які отримали тоді від Нього благодіяння, не захистили Його. Знайшлася лише одна жінка – дружина Пилата. Вона вступилася за Нього й сказала своєму чоловікові: «Послухай! Уві сні я багато постраждала сьогодні за цього чоловіка. Ти несправедливо будеш судити Його. Ти несправедливо Його осудиш. Несправедливо кричать ті євреї внизу» ⁸. Але вона не була почута.

Коли Господь пророкував учням про Свої страждання, апостол Петро хвалився, що якщо й усі зречуться Його, то він ніколи не зробить цього⁹. Захоплений своєю ревністю, він вважав, що стане героєм, і хвалився, сподівався на свої сили, хоча надалі переконався, що слабкий, і тремтів як осінній лист на вітрі. Він зрікся Христа не перед тираном, а перед служницею, перед маленькою дівчинкою: не знаю Чоловіка цього¹⁰.

Чи не ти, Петре, похвалявся, що ніколи не зречешся Його? І зараз, коли Він поряд із тобою і з Нього насміхаються, Його завушають, Його бичують, Його обмовляють, у тебе немає сили сказати, що ти Його знаєш?

І заспівав півень, і Петро згадав слова Господа, вийшов і оплакав із глибоким покаянням свій гріх. Бачите, наскільки слабка людина?

Сьогодні вона здається сильною, а завтра, коли сила Христа покине її, вона абсолютно безсила.

Чи думали ви, чи думали ви про те, як Він був розіп’ятий?

Якими жахливими були Його болі, коли ці варвари розіп’яли Його на Хресті та прибили Його, живого, кованими цвяхами — не сьогоднішніми гладкими, а тими, ддревніми моторошними цвяхами.

Уявіть, як Його кров лилася з ран і розбризкувалася всюди! Подумайте про Його муки, коли підняли Хрест і весь тягар Його тіла тримався на цих цвяхах, які ще більше відкрили ці величезні рани! Як це було жахливо!

Один, цілком виснажений, Він із такою любов’ю, з такою незлобивістю, з таким довготерпінням і великодушністю зазнавав це мучеництво, коли цвяхи пронизували Його руки таі ноги, коли шипи тернового вінця занурювалися все глибше в Його пречисту голову.

Якою скорботою Він був сповнений, коли приймав безчестя з боку всього народу, який обдаровував благодіяннямиє! Він був один, позбавлений будь-якої людської підтримки та допомоги.

Можна побачити, що Його залишеність з боку учнів і облагодієних ним людей була ще одним видом жорстоких мук.

Дивна річ: апостоли, які були чоловіками, які повинні були стати Його безпосередньою підтримкою, бігли, тоді як немічні жінки, Його Мати й мироносиці розділили з Ним скорботу та підсолодили Його біль, стоячи поряд із Ним біля Хреста.

І тоді, як каже Писання, стався великий землетрус, потряслася земля, сонце затьмарилося, труни відкрилися, мертві повстали й з’явилися багатьом¹¹. Сталося потрясіння всього світу. Діонісій Ареопагіт, який був тоді в Олександрії, бачачи всі ці ознаки сказав: «Або настав кінець світу, або страждає Бог».

А коли пізніше апостол Павло прийшов до Афін, проповідував Євангеліє та говорив про ознаки Розп’яття Христа, тоді Діонісій вигукнув: «Воістину проповідуваний Павлом є Син Божий, є Бог!». І тоді багато хто повірив.

Ми бачимо, що на Хресті Христос дійшов до того, що сказав: Боже Мій, Боже Мій, навіщо Ти залишив мене? ¹².

Не те, щоб Бог потребував допомоги людей, але Він хотів показати, що людина зі своєю немічною природою, якою б сильною вона не вважалася, коли піднімає свій хрест, іноді доходить до стану виснаження. Часто людина заходить у глухий кут і говорить ті ж слова: «Боже мій, Боже мій, для чого Ти мене залишив?»

Навіть найдуховніша та найсильніша людина доходить іноді до знесилля. І тоді вона потребує якогось киринеянина. Вона потребує допомоги благодаті Божої, тому що їй необхідно продовжити боротьбу, витерпіти спокусу до останнього подиху. Тому що будь-яка спокуса завжди приходить через Боже попущення з певною метою й для смирення.

Людина ніколи не наражеться на небезпеку і не буде спокушатися, якщо немає на те волі Божої, адже і Сам Христос сказав, що ні волосся з голови, ні лист із дерева, ні птах не впаде без волі Божої¹³.

Преподобний Ісаак Сирін каже: «Знай, що, коли до тебе прийде спокуса, яку ти не можеш винести й молиш Бога позбавити тебе від неї, залежно від того, наскільки великою буде спокуса, ти втратиш і відповідну благодать»[2].

Він має на увазі те, що відповідно до боротьби, яку ти вестимеш, долаючи спокусу та випробування, ти увінчаєшся, отримаєш нагороду, отримаєш почесне місце, отримаєш дерзновіння перед обличчям Божим.

А якщо ти здасишся і скажеш: «Боже мій, зупини спокусу, не можу її більше винести» і Він послухає тебе, знай, що на цьому зупиниться і користь, яку б ти отримав.

Що це означає? Те, що в спокусах слід молитися, щоб Бог дав нам терпіння та просвітив, і просити, щоб Він Сам зупинив їх, коли хоче. Також нам слід розмірковувати про хресну жертву Христа, бо це благодатно змінює нашу душу.

Коли християнин таким чином розмірковує про Христові страсті й живе ними; коли він зображує їх у своїй свідомості та робить їх своїм життям; коли він міркує, що Сам Бог на землі зазнав усіх цих страждань для нас, то його серце сповнюється віри та Божественної істинної любові.

Він сприймає велику божественну мудрість, і його серце тремтить і горить від любові до Христа. Багатьох отців Церкви й подвижників, які перебувають у безмовності та ведуть чисте життя, міркування про Христові страждання звели до великого богобачення.

Був один аскет, який відчував велику скруту від спокус і скорбот з боку людей. Щоб не обуритися та не ремствувати на Бога, він сильно подвизався, витримував натиск спокус, помислів та сатанинських нападів.

Якось під час молитви на нічному бдінні від втоми він схилив голову та заплющив очі, сам того не зрозумівши, і побачив перед собою Господа на Хресті — таким, який Він був під час Розп’яття. Христос повернув Свою голову в його бік і сказав: «Все те, що з тобою зараз відбувається, хіба ти не витерпиш заради любові до мене?

Як же Я терпів людську невдячність, злобу, безбожність, і від щирого серця пробачив Моїх розпиначів? Заради любові до Мене чи не потерпиш ти, не вибачиш, не перенесеш із вдячністю свої спокуси?».

І тоді подвижник упав до закривавлених ніг Христа, торкаючись і лобизуючи їх, і пообіцяв усе терпіти аж до смерті.

Коли Мойсей волею Божою вивів із Єгипту ізраїльський народ і повів його в Обіцяну Землю, то народ, який випробовував Бог, — чи вірний він Йому та чи любить Його, — почав нарікати на випробування.

Те саме робимо й ми, і перший я, коли нарікаємо і говоримо: «Чому Бог так мене випробовує? У чому я провинився перед Ним? Хіба інші краще за мене, що насолоджуються благами, а я зберігаю Його заповіді й бідую?» І так ми втрачаємо нагороду.

Нарікали й ізраїльтяни, та казали: «Навіщо ти нас привів сюди в пустелю? Не було гробів у Єгипті, і ти прийшов поховати нас тут? Краще гарбузи та цибуля Єгипту, ніж манна, яку ти нам обіцяєш, і Земля Обіцяна, де тектимуть мед та молоко»¹⁴.

І Господь, щоб навчити та розсудити їх, послав їм покарання у вигляді змій, які жалили їх, і ті, що нарікали, помирали.

Тоді Мойсей зі співчуття до народу став навколішки і попросив: «Боже мій, визволи їх від цієї спокуси. Зашкодь зміям жалити людей. Вибач їх!».

Бог сказав: Зроби мідного змія, підійми його на жердині та крикни народу: Хто подивиться на цього змія, той зцілиться від укусів, що спричинили змії.

І справді, Мойсей зробив мідного змія, підняв його високо, і ті, хто дивилися на нього, зцілювалися¹⁵.

Цей змій був прообразом Христа, якого піднесли на Хресті. Це згадує й Христос в Євангелії, щоб сповістити значення Своєї жертви.

Він не загине, але матиме вічне життя¹⁶. Тобто як Мойсей високо підніс змія й ті, хто дивився, зцілилися, так і Я, Христос, маю бути піднесений на Хресті. І ті з вас, хто з вірою дивитимуться на Мене на Хресті, вилікується від зміїних укусів гріха та не помре, але здобуде життя вічне.

Як виліковується людина? Дивлячись на Розіп’ятого. Будемо думати про те, що це ми винні, це ми привели Бога на Хрест.

Заради нас Він виніс усе це, за любов до нас, які негідні прийняти Його жертву! Я найбільше винний у тому, що сталося, у тому, що Бог зазнав на землі!

Коли ми вирушимо на Його Суд, щоб бути судимими, Він покаже нам Свою Пречисту главу з ранами від тернового вінця, Свій пробитий списом бік, Свою побиту спину, Свої святі руки та ноги, пронизані жахливими кованими цвяхами. Що ж тоді сказати, що відповісти Йому? Що ми зробили заради Нього? Чим віддали Йому? Що запропонували Йому натомість?

Я особисто, говорю за себе — нічого. Ми приносимо Йому тільки безліч гріхів. Ось яка наша відплата! Замість манни – жовч. Він нам дав манну, всього Себе, а ми поливаємо Його жовчю своїх гріхів. Ось наша «подяка» за Його Божественне Розп’яття!

Любов Божа повинна не просто зачіпати нас, але повністю охоплювати й преображати духовно, щоб ми переживали її на ділі, а насамперед у нашому серці, з вдячністю до Нього й із любов’ю до всіх людей.

Коли я бачу Розіп’ятого, голого на Хресті, коли я бачу, скільки Сам безгрішний Бог переніс від людей, коли я бачу Його любов, приниження, Його смирення та думаю, що Він з любові був розіп’ятий заради мене, що Він пробачив своїх розпиначів, пробачив апостолів, які залишили Його, пробачивши невдячність і нечестя всіх людей, говорячи: Отче, прости їм, бо не знають, що роблять¹⁷, як же я не витерплю, якщо мене принизять, якщо мене осміють, якщо мене оплюють, якщо зі мною щось зроблять?

Якщо і я учень Христа, і хрещений в Ім’я Його, і вважаюсь Його дитиною, і успадкую Царство Небесне, чи можливо, щоб я залишався лінивим і нелюдом і не пробачив якоїсь незначної образи, яку завдав мені мій брат?

Ніколи! І, дивлячись так на Розіп’ятого, я внутрішньо змінююся, моє серце пом’якшується, і в мені розливається любов. Цієї хвилини я можу побігти, покаятися та зробити поклін перед моїм братом, обійняти його й сказати: «Брате мій, вибач, що я образив тебе. А якщо й ти згрішив переді мною, нехай простить тебе Бог!

Коли людина перебуває не в присутності інших, але в тиші своєї келії, в годину молитви, коли вона подумки проходить усю цю низку подій та етапів Розп’яття, її осяює благодать Христа й вона повністю перебуває перед Божим обличчям, стаючи поза собою. Вона переживає цей стан у реальності, і тоді очі її випромінюють потоки сліз покаяння, болю та співчуття хресній жертві Господа нашого Іісуса Христа.

Що ж було за розп’яттям? Воскресіння. Так що і для кожного, хто розіпне свої пристрасті й умертвить їх, як був умертвлений Христос, послідує воскресіння його душі.

Чи знаєте, що означає воскресіння? Якщо Христос проллє на серце хоча б найменшу частинку радості Воскресіння, якщо Бог дасть і людина скуштує її, то вона справді в своєму серці відчує Рай, у повному значенні цього слова, за словом Христовим: Царство Боже всередині вас є ¹⁸.

А коли я це відчую? Коли я воскресну? Тоді коли я візьму свій хрест. Коли я потерплю те, що зазнав і Христос, тоді я пізнаю Його Воскресіння.

«Воскресіння Христове побачивши, поклонимося святому Господу Іісусу, Єдиному безгрішному»[3]. Чому ж ми кажемо, що бачили Воскресіння? Як це могло бути? Воскресіння кожен пізнає тільки всередині свого серця, коли дійсно відчуває воскреслого Христа та все Його Царство всередині себе. І тоді людина стає зовсім чужою для світу. Мирські справи її не цікавлять. Вона ходить землею, але її розум і серце перебувають на небесах.

Ми бачимо подвижників, які пережили стільки лиха, тримали піст, справляли бдіння, зазнавали хвороб без ліків і лікарів і т.д. Як же вони справлялися з усією цією працею, аскезою та зловживаннями?

Вони розмірковували про Хрест, спогляданням переносилися на небеса та говорили: «Те, що тут, — мізерне перед тим, що на небесах!».

Багато святих мучеників, багато воїнів Христових завдяки цьому роздуму відчули велику Божественну любов, витримали муки від тиранів і удостоїлися мученицького вінця. І святі сорок мучеників говорили: «Люта зима, але солодкий Рай: болючий лід, але солодке сприйняття!»[4]

Муки цього життя є тимчасовими, а радість і насолода вічні. У всіх нас є спокуси, у всіх скорботи, прикрості, то одна, то інша. Яка голова не боліла та яке серце не знало скорбот?

Однак, коли ми зазнаємо всього цього заради любові Христової з терпінням і смиренням, то стаємо гідними через це Царства Небесного. Тому Бог попускає спокуси та скорботи, щоб ми мали привід для виправдання та щоб ми змогли вимолити собі спокій на небесах.

Це роздум нам знадобиться й зараз, але ще більше знадобиться пізніше. Чому?

Тому що на нас чекає багато бід, важких і скорботних днів. І тоді розп’ятий Христос переможе в душі всіх, хто полюбить Його, хто з вірою та жертовністю полюбить Його страждання.

Як можливо, щоб той, хто міркує про страждання та любов Христа, не сповідав Його і не пожертвував собою заради Христа? Хто зречеться Його? Його зречеться той, хто не бажає чути й розмірковувати про Його хресні страждання.

Згідно з Апокаліпсисом Іоанна Богослова¹⁹ та пророцтвами святих, ми очікуємо антихриста. І нехай він приходить. А прийти йому належить для того, щоб протестувати, перевірити людей, наскільки вони вірують у Христа. Подвиг полягатиме в тому, щоб зберегти віру в божество Господа нашого Іісуса Христа.

Отже, подбаємо про те, щоб міркувати про Розп’яття Христове, подумки споглядати Його страждання та переживати їх у своєму серці, щоб ми змогли поступово позбутися укусів гріха. І коли ми зцілимося Кров’ю Христа, готуватимемося дати останню битву, яка введе нас у Його Царство. Амінь.

_________________________________________________________________________

[1] Тобто «якщо Я сказав щось зле, неправедне, то вкажи, що саме; а якщо добре, то чому Мене б’єш?

[2] Порівн. прп. Ісаак Сірін, Слово 34.

[3] Одне з головних недільних піснеспівів у православній традиції.

[4] Стихіра Сорока Севастійським мученикам.

Старець Єфрем Філофейський (Мораітіс), Аризонський, архімандрит. Мистецтво спасіння. Бесіди. Т. ІІ. – Свята Гора Афон: 2024. – с. 139-150.

Джерело