Про святість і духовність
Ми сповідуємо, що Церква свята; і апостол Павло каже всім християнам: “Ви святі”.
Що Церква свята – ясно і зрозуміло, але що всі християни святі – ставить перед ними серйозні питання. Тому що, навіть якщо вони долучаються до святості Церкви, дивлячись на самих себе й на людей, які нас оточують, ми не можемо це слово вжити зі спокійною впевненістю.
Святість Церкви
Почнемо зі святості Церкви. Святість Церкви полягає в тому, що вона – місце, де Бог у Своїй повноті присутній серед Свого народу.
Христос Боголюдина, як людина і як Бог, заповнює Собою Церкву. Дух Святий дихає в ній, і у Христі та у Святому Дусі ми є вже не прийомними, а рідними дітьми Бога і Отця.
Знову-таки, ці слова сміливі, але вони належать не мені, а святому Іринею Ліонському. І в цьому стосунку ми можемо сказати, що Церква свята всією святістю Бога, Який у ній живе та діє.
Людська святість
Що ж сказати про нас самих?
Залежно від нашої вірності, від нашого вростання в тайну Церкви та в тайну Бога, ми скількись долучаємося до цієї святості. Але коли апостол Павло говорить про те, що всі християни святі, він зовсім не має на увазі, що ми всі вже досягли святості – я вже не кажу: Христової, а навіть святості тих святих, яких шанує Церква.
Святість починається в момент, коли ми присвячені Богові, принесені Йому в дар, стаємо Його власністю. Це не означає, що в той момент людина вже стає святою в тому сенсі, в якому вона покликана бути подібною до Серафима Саровського, Сергія Радонезького, Ніла Сорського та безлічі інших чоловіків і жінок.
Це лише говорить про те, що тепер із власної волі, з повної своєї згоди, з усією своєю рішучістю ми віддаємо себе Богу, тепер ми Божі до кінця.
У цьому сенсі святість людини, звісно, поєднується з якоюсь часткою гріховності, тому що людина віддає себе Богові та каже: “Господи, я хочу бути Твоїм і тільки Твоїм!” – а разом із цим у ній ще є недосконалість, яка має бути перероблена та поступово зникнути.
Ось два полюси святості: Божественна святість Спасителя Господа Іісуса Христа та зародкова святість того, хто сам себе віддає ніби у власність Богові. Або, у випадку хрещення дітей, того, хто приноситься сім’єю Богові, бо сім’я вірить у Нього та знає, що віддати дитину Богові – це найкраще, що можна для неї зробити.
Духовність
Питання святості пов’язане ще з іншим словом: духовність. Ми постійно говоримо про духовність, ніби людина, не тільки святі, а й ми, грішники, можемо жити одним духом, і забуваємо, що в людині є і душевність, і тілесність.
Треба зрозуміти, що таке духовність за своєю суттю. Духовність – це не досягнення, а шлях; духовність полягає в тому, що Святий Дух діє в нас, бо ми Христові та поступово зростаємо дією Святого Духа.
Духовність – це не досягнення, а шлях; духовність полягає в тому, що Святий Дух діє в нас, бо ми Христові та поступово зростаємо дією Святого Духа.
Це означає, що ми повинні з’єднатися з Христом і з Духом Святим усім своїм єством, а не тільки тим боком нашого буття, який вже є споріднений із Богом духом нашим.
Святий Серафим Саровський каже, що святості можна досягти завдяки рішучості, а рішучість – це предмет волі, це предмет розуму, свідомості; і тому наша душевність відіграє абсолютно вирішальну роль.
… святості можна досягти завдяки рішучості, а рішучість – це предмет волі, це предмет розуму, свідомості.
Наш дух не може з місця зрушитися без того, щоб наша душевність не брала участі в його відродженні та сходженні до Бога. Це дуже важливий момент, тому що ми часто думаємо, ніби замість того, щоб звершувати душевний подвиг, ми можемо звернутися до таїнств, звернутися до молитви, звернутися до Бога й казати: “Господи, зроби за мене те, чого я не збираюся робити заради Тебе, або те, чого я не можу зробити, бо мені не вистачає ні рішучості, ні наснаги!..”
Ні, в нас є цей душевний момент, який потрібен для того, щоб спалахнув дух і щоб Бог дедалі глибше міг із нами з’єднатися.
Але йдеться не тільки про душевність і про духовність, про дух і про душу, йдеться також про людське тіло, бо тіло людини було створене Богом для того, щоби бути вмістилищем її душі та її духу.
Це слід зрозуміти: наше тіло так само святе, як наш дух, і має бути пронизане до самих глибин Божественною благодаттю.
Святий Силуан Афонський в одному зі своїх писань каже, що віянням Святого Духа, дією Святих Таїнств, долученням нашим до Бога, коли ми віддаємося Йому чи то нашими батьками, чи то вільною своєю волею, благодать Божа торкається спершу нашого духа, а потім, коли спалахне наш дух, це полум’я поступово пронизує й нашу душевність.
У світлі тієї благодаті, яка вже осяяла наш дух, ми робимося здатними приймати рішення, які інакше не могли б приймати, робимося здатними розуміти те, чого інакше не могли б зрозуміти.
У світлі тієї благодаті, яка вже осяяла наш дух, ми робимося здатними приймати рішення, які інакше не могли б приймати, робимося здатними розуміти те, чого інакше не могли б зрозуміти.
І коли людина дійшла до повноти якоїсь долученості до Бога (повноти, звісно, відносної), то ця благодать сходить і пронизує і наше тіло. Цим пояснюється те, що тіла святих часто залишаються нетлінними, їх не торкається тлін, розтління.
Так от, святість починається з моменту, коли ми віддаємо себе Богові, вона зростає в міру того, як ми рішуче боремося з усім тим, що нам заважає бути Божими, друзями й учнями Христа, храмами Святого Духа. І далі вона пронизує нас до кінця.
…святість починається з моменту, коли ми віддаємо себе Богові, вона зростає в міру того, як ми рішуче боремося з усім тим, що нам заважає бути Божими, друзями й учнями Христа, храмами Святого Духа.
І тут, можливо, варто подумати про те, що відбувається в наших людських стосунках. Часто люди думають, що можуть спілкуватися тільки духовно, тобто забуваючи свою душевність і свою тілесність; що можна молитися за свого ближнього і досить із нього, – тоді як ближній, можливо, потребує багато чого іншого: душевної допомоги, тілесної допомоги.
І тут ми повинні зрозуміти, що відбувається. Ми повинні зрозуміти, що в ту міру, як ми хочемо жити духом, ми повинні розкриватися до ближнього тією стороною нашої душевності, яка вже очищена. Це означає (в Євангелії ясно про це говориться), що наші думки повинні поступово очищатися, ми повинні боротися за те, щоб жоден бруд, жоден тлін, жодна нечистота, жодна неправда, брехня не проникали в нашу думку.
….в ту міру, як ми хочемо жити духом, ми повинні розкриватися до ближнього тією стороною нашої душевності, яка вже очищена.
Але ви скажете: як же бути? Я знаю, що на досвіді воно не так.
Боротьба за молитву
Ось я стаю на молитву, і тільки-но починаю молитися, в мене починають вливатися звідкись усілякі спогади, уяви, фантазії або навіть просто богохульні думки…
Про це говорить святий Іоанн Ліствичник: тільки-но ми стаємо на молитву, біс підповзає до нас і нашіптує нам усе, що може нас відволікти від молитви.
І не треба цим бентежитися; треба просто йому сказати: відійди, не втрачай часу, я однаково продовжуватиму молитися… І уривок молитви, який був осквернений нечистими думками, треба повторювати раз за разом.
Як один подвижник казав – якщо ви будете це робити постійно, то біс побачить, що чим більше він на вас нападає, тим більше ви молитеся, і відійде від вас. Це дуже важливий момент.
Буває, що доводиться боротися з тією темрявою, яка піднімається в нас, почасти тому, що вона в нас уже є, почасти тому, що вона нам нав’язується.
Є розповідь із життя подвижників про те, як одному ченцеві доручили хрещення жінок, і щойно він приступав до дорученого, у ньому виникала блудна пристрасть і нечисті думки. Його ім’я було Іоанн, і він звернувся до святого Іоанна Хрестителя: Святий Іоанне, ти був чистим від усякої порочної думки, – помолись Богу, щоб Він мене визволив від цієї нечистоти, адже я опоганюю ту справу, яку звершую!..
І святий Іоанн Хреститель йому з’явився і сказав: “Я можу тебе звільнити від цього боріння, але якщо я тобі випрошу це в Бога, ти втратиш вінець мучеництва. Продовжуй боротися, борися проти нечистих думок, проти цих образів, проти повстання плоті в тобі самому, борися нещадно, і рано чи пізно благодать Божа, яку ти призиваєш, переможе в тобі, і тоді ти отримаєш вінець мученицький”…
Той чернець продовжував хрестити й боротися і боровся аж до дня, коли раптом опинився вільним від усякої нечистої думки та міг хрестити так, як, вірно, хрестив святий Іоанн Предтеча у водах Йордану.
Тож не треба бентежитися тим, що вповзає в нашу душу. Не треба бентежитися і тим, що в момент, коли ми молимося Богові, коли Господь проливає Своє світло в нашу душу, ми раптом починаємо бачити в нашій душі таку темряву, таку нечистоту, таку скверну, якої раніше не відчували й не бачили у своїй душі.
Праця над неочищеною душевністю та духовністю
І крім того, треба пам’ятати, що наше тіло, наша душа, наш дух становлять одне ціле, яке ми поступово повинні включити в тайну Божу; і тоді людина робиться цілісною, тоді її тілесність пронизується благодаттю з такою ж силою, як і її дух.
Згадайте, як під час бесіди з Серафимом Саровським Мотовилов побачив, що обличчя святого Серафима засяяло, засяяло його вбрання, увесь він засяяв подібно до того, як Христос засяяв на Фаворі, коли говорив із Мойсеєм та Ілією про прийдешнє Своє страждання, – Він увесь засяяв так, що навіть Його вбрання, за словом Євангелія, засяяло такою білизною, якої не міг би досягнути жоден білизнувальний майстер.
Це звертає нашу увагу на те, що ми повинні бути пронизані благодаттю тілесно тією самою мірою, як душевно і духовно, і що ми не повинні боятися тієї боротьби, яка в нас відбувається. Боротьба – час, коли ми можемо сказати: Господи, невже Ти мені довіряєш настільки, щоб мені доручити цю боротьбу з сатаною, зі злом, яке в мені ще не вичерпане?..
Боротьба – час, коли ми можемо сказати: Господи, невже Ти мені довіряєш настільки, щоб мені доручити цю боротьбу з сатаною, зі злом, яке в мені ще не вичерпане?..
Це момент, коли ми можемо радіти з того, що Бог нам дає можливість за Нього, разом із Ним боротися та перемагати. І коли ми перемагаємо зло в собі, ми його не тільки в собі перемагаємо, ми його перемагаємо взагалі, бо поражений біс поражений для всього всесвіту, він поранений на смерть.
Коли якийсь гріх у нас зцілений, тобто коли нічого не залишилося від нього, тільки коли наша цілісність виросла в повноту своєї міри, ми можемо сказати: тепер це зло померло для всього всесвіту…
І тому коли ми зустрічаємося в нашому житті з духовною боротьбою, з душевною спокусою або з тілесною хворобою – я говорю зараз не про звичайну хворобу, а про те, що гріх у нас починає діяти з новою силою – ми можемо дякувати Богові.
І ми можемо ще одне пам’ятати, надзвичайно важливе: не тіло є причиною та джерелом зла в нас. Один із подвижників абсолютно ясно говорить, що тіло є страждальцем, мучеником, тіло є жертвою тієї неправди, яка в нас живе душевно і ще духовно.
Тому коли ми говоримо про тілесні, про плотські гріхи, ми говоримо про те тільки, що гріховність наша, яка вся живе в душевності й духовності, зараз поневолює наше тіло, оскверняє наше тіло; каятися має не тіло, а душа наша.
І це дуже важливо, бо надто легко ми думаємо про наше тіло як про джерело спокуси чи зла. Джерело – в нашій неочищеній, неосвіченій душевності та духовності, яка ще не до кінця загорілася.
Митроп. Антоній (Сурозький). Бути християнином
