Апологія чуда
Людина завжди прагнула чудес, мріяла про миттєве здійснення своїх бажань… Але апологія чуда – для справжньої віри немає такої межі, яка б чітко відділяла чудесне від буденного. Віра і є найбільше чудо, яке відбувається в серці людини. Чому ж людина так жадає чудес?
__________________________________________________________________________
«Рід цей лукавий, він шукає знамення»
«Справжнє чудо, — писав отець Павло Флоренський, — відбувається в дусі вірянина, коли вбачає він у позірно випадковому волю Того, Яким «вся биша». У житті людини завжди є місце для нез’ясненного, непередбачуваного, незрозумілого. Тому вона ніколи не може вичерпно зрозуміти та пояснити своє ж власне життя.
«Найбільш чудесним буває часто те, що відбувається в реальності, — писав у своєму щоденнику Ф.М. Достоєвський. Ми бачимо дійсність майже завжди так, як самі упереджено хочемо розтлумачити її собі. Якщо розберемося й у видимому побачимо не те, що би хотіли бачити. А те, що є насправді, то сприймемо те, що побачили, як чудо».
Очевидність
Іноді ця простісінька очевидність може глибоко дивувати, але деколи вона нестерпна та складна для сприйняття людини. І людина шукає чудо десь на периферії свого життя: в якихось видіннях, знаменнях, авторитетних «старцях» із надприродними можливостями. Напевно, в кожній єпархії можна натрапити на оголошення з пропозицією поїхати до «благодатного старця», який зцілить усі ваші хвороби за один сеанс. Або поглянути на Христа й Богородицю, Які з’являються між березами. Якщо, звісно, дивитися під певним кутом і, головне, зрання.
Шукаєм чудеса?
Іще святитель Ігнатій (Брянчанинов) зауважив, що, в гонитві за чудесами, ми часто шукаємо в Христі переконливі лестощі своїм пристрастям (а не помічника в боротьбі з ними), задоволення власної цікавості та жадання хліба й видовищ.
Людина шукає знамень, чудес, коли тікає від покаяння, від праці та радості жити з Христом. Замість споглядання людина прагне до видовища, афекту, епатажу. Але віра не може глибоко вкоренитися в захоплених переживаннями. Молитва — це не надприродний механізм вирішення проблем, про який ми згадуємо лише тоді, коли залишається сподіватися тільки на чудо.
Сенс життя неможливо чітко сформулювати у своїй свідомості, він відкривається серцю, як чудо присутності Божої в житті людини. Але для того щоб побачити Бога та Його участь у нашому житті, потрібна праця, а не напружене очікування чогось незвичайного.
Чудо — не сенсаційна звістка про якесь чергове «видіння» чи «знамення». Скоріш за все, це радість і дивування Промислу Божому, який влаштовує все на краще в кожну мить нашого життя всупереч нашим короткозорим прогнозам й очікуванням. У цьому сенсі чудо — це торжество віри в холодному світі розуму.
Не помічаємо…
У щоденнику отця Митрофана Серебрянського (духівника преподобномучениці Єлизавети) є чудові рядки, написані ним в окопах безнадійної Русько-Японської війни:
«Скільки разів Господь рятує людей від усяких бід, а вони цього не помічають. Наскільки ж справедливі святі отці, коли настійно вимагають від людей тверезості, уваги до всього того, що відбувається всередині їхнього єства та поза ним, [якби всі чинили так,] тоді вполовину менше було б невіруючих».
Лише чудо могло врятувати тоді Росію від поразки, але для отця Митрофана саме поразка й була чудом. Як громадянин, він, звісно ж, хотів, щоб армія його країни перемогла. Але, як християнин, — дякував за поразку. Адже в цій трагедії країна зцілялювалася від духовної пухлини гордості та марнославства.
Розумний погляд на речі навіть у найбільшій безвиході життя вбачає волю Божу та її рятівну незбагненність. За мудрим висловом Іоанна Златоуста, воля Божа явно проявляється тоді, коли з безвихідних ситуацій знаходиться вихід. А хіба це не можна вважати визначенням чуда?
Справжнє чудо
Людина вимагає швидкого та безболісного вирішення своїх проблем і з таким настроєм байдуже очікує чуда: “Спаси Себе Самого; якщо Ти Син Божий, зійди з хреста”1 (Мф.27, 40). Але Господь відповів мовчанням на цю вимогу людини, й сталося істинне чудо з чудес — Воскресіння Христове.
Проте змінюється людина, як відомо, не в одну мить, а шляхом повільного переродження.
Все, що відбулося чудесного в межах планети Земля, — це поява людини в її первозданному образі. У певний історичний момент людина, яка за своєю природою належить до іншого світу, відмовляється жити за законами Царства Небесного. І Господь, ідучи з її життя, дозволяє їй жити за законами природи.
Людина виявилася емігрантом у чужій країні — емігрантом, який не може повністю реалізувати свої можливості, розкритися як особистість. Тому те, що ми сприймаємо як щось надприродне в житті святих і Самого Христа, насправді просто й природно для людини: “Хто вірує в Мене, той чинитиме справи, які чиню Я, і ще більші від них він учинить” 2(Інн. 14, 12). Просто воно давно втрачене й забуте, як тверда хода для людини з паралічем ніг.
Справжнє чудо — «не набуття надприродних або чужих для людини якостей
, — писав Максим Сповідник, — але відновлення тих якостей, які були нам властиві з часу творіння». І це, звісно ж, не здатність ходити по воді, як по суші, або одним словом висушувати смоківницю. Лише Бог зміг стати справжньою Людиною. І лише в Ньому в усій повноті проявилися ті чудесні властивості, які характеризують людину, як істоту, що належить до іншого виміру: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, стриманість3(Гал. 5, 22-23)………
А як же бути з тими надприродними змінами в стихіях, якими повелівав Господь, із чудесами, які Він творив?
Деякі святі отці кажуть, що якби людина не згрішила, то мала б такі ж здатності. Але однак у Євангелії не на цьому ставиться акцент.
Господь втілився не для того, щоб безкінечно являти чудеса, а для того, щоб урятувати людину.
У цьому світлі, в контексті спасіння ми й віруємо тому надприродному, що творив і творить Господь у Своїй Церкві. Але це, звісно ж, є ознакою істинності Православ’я: у нас, мовляв, благодатний вогонь, отже, у нас і Христос.
Чудо в даному випадку, скоріш за все, навпаки має сприяти смиренню й викриттю нашої глухоти: «Слово Його було сповнене сили, — писав святитель Ігнатій (Брянчанинов). — Але люди впали глибоко в морок і млу плотського мудрування; серця й розум їхні осліпли. Стала потрібна особлива поблажливість до хворобливого стану людей. На допомогу слову Божому було дано чудеса».
Тому не можна вірити в чудо саме по собі, поза контекстом життя людини, народу, людства. В істинних чудесах немає ніякої загадковості. Вони завжди щось пояснюють, підказують, до чогось кращого направляють.
«Справжнє чудо, — писав Павло Флоренський, — і повинно полягати саме в такому раціонально пояснюваному в широкому сенсі явищі». У цьому значенні чудо в православній духовній традиції називають знаменням. Тобто ознакою присутності Божої в житті людини. Але особливо яскраво Його участь відчувається у важкі хвилини життя людей.
Блаженні чисті серцем…
«Знамення — поблажливість до немочі людської», — писав святитель Ігнатій (Брянчанинов).
Моя бабуся перед смертю розповіла про те, як їй явилася Матір Божа. Так сталося, що дідуся заарештували і йому загрожувала в’язниця, а бабуся опинилася з двома маленькими дітьми на вулиці. У відчаї вона гаряче молилася до Божої Матері в полі серед пшениці й там же заснула. Уві сні їй з’явилася Богородиця і звеліла спокійно йти на суд.
Дідуся, на здивування всіх, відпустили, але про справжню причину його звільнення ніхто так і не довідався до самої смерті бабусі. Адже ж гордитися було нічим, тому що істинна причина благодатного чуда — це покаяння людини, відповідь на смиренний жаль за свої гріхи, які покрило Боже милосердя.
Так само було й у 1240 році, коли Божа Матір утішила Своїм явленням наш народ на горі Почаївській під час нашестя Орди. А потім і чудотворною іконою та мощами преподобного Іова в складний час католицької експансії. Тут все розумно та послідовно, тут все говорить про покаяння, про смирення та про Промисел Божий, який рятує людину. Тому народ наш дуже любить засвідчені Церквою почаєвські чудеса.
«Чудо — це ставлення до факту», — писав отець Павло Флоренський.
Як наочний приклад для підтвердження цієї думки можу навести слова однієї моєї знайомої вірянки бабусі, яка прожила все життя на далекому хуторі, майже в лісі.
Коли вона побачила мій мобільний телефон, то тут же піднесла хвалу Господу: «Це ж треба, які дива творить Господь! Народжується людина в цей світ зовсім маленькою нетямою, і хто б міг подумати, що коли виросте, вона такі дивовижні речі зможе створити!».
Якось самі собою згадалися тоді євангельські рядки: “Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога”4 (Мф. 5,8). Мабуть, у цьому й полягає головна умова, за якої можна побачити істинне, Боже чудо. Адже для тієї бабусі навіть літак був справжнім благодатним явищем, що сповнювало її душу радістю й здивуванням тими дарами, якими обдарував Господь людину.
Денис Таргонський. Апологія чуда//Отрок №5 (41), 2009
(Російськомовна частина сайту N.E.W.O.D., нові статті)
