Про любов, яка не безчинствує

 «Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнiвається, не замишляє зла, не радiє з неправди, а радіє iстинi; усе покриває, всьому йме вiру, всього сподiвається, все терпить. Любов нiколи не минає, хоч i пророцтва скiнчаться, i мови замовкнуть, i знання зникне. Бо ми частинно знаємо i частинно пророкуємо; коли ж настане досконале, тодi частинне припиниться»¹(1 Кор. 13: 4 – 10). 

До складу Нового Заповіту входить одне дуже незвичайне Послання апостола Павла. Читачі, як правило, зовсім не запам’ятовують його: воно найменше, воно говорить про якісь приватні, давноминулі речі. Але воно дуже добре ілюструє слова іншого Павлового Послання: “Любов не безчинствує”.

Проте перш ніж почати розповідь, треба, мабуть, пояснити одне із значень цього слова – “безчинство”.

Адже безчинствувати – це не обов’язково хуліганити, це означає передусім – порушувати соціальний порядок, який існує, перетворювати його на хаос.

…безчинствувати – це не обов’язково хуліганити, це означає передусім – порушувати соціальний порядок, який існує, перетворювати його на хаос.

Суть послання до Филимона

Отже, послання до Филимона. Так звали одного знайомого апостола Павла, якого той навернув до віри. А у Филимона був раб Онисим, який від нього втік, – ми не знаємо, за яких обставин, до чи після його навернення, але втік, можливо, прихопивши щось із собою.

А потім Онисим зустрівся з Павлом, теж навернувся в християнство і допомагав йому в його служінні, коли той перебував у в’язниці.

Павло написав цього листа Филимону, просячи прийняти назад Онисима та простити його.

І навіщо, здавалося б, додавати таке листування в Новий Заповіт? Що в ньому такого важливого й значного?

Люди, живі люди. Цей лист показує нам, як формувалися взаємини між людьми в ранньохристиянській общині та як вони співвідносилися з прийнятою тоді структурою суспільства.

Іноді можна почути щирі здивування: чому перші християни ніяк не протестували проти жорстоких звичаїв свого часу, наприклад, рабства?

Відповідь проста: вони жили у світі, де нікому просто не спадало на думку, що можна без них обходитися. Але вони намагалися змінити себе, своє ставлення до цих звичаїв.

Раба Онисима, який втік, за законами того часу Павло повинен був відправити в кайданах до хазяїна, а той мав право покарати його на власний розсуд. Нерідко таким покаранням була тяжка страта. Розп’яття – це в римлян було якраз для рабів-втікачів, щоб надалі ніхто й помислити не намагався про таке.

І Павло анітрохи не порушує закон – він відправляє Онисима до хазяїна, давши йому супровідного листа:

“Прошу тебе про сина мого Онисима, котрого народив я у кайданах моїх. Він був колись непотрібний для тебе, а тепер придатний тобі й мені; я повертаю його тобі; а ти прийми його, як моє серце… Бо, можливо, він для того тимчасово відлучився, щоб ти прийняв його назавжди, вже не як раба, але вище, ніж раба, брата улюбленого”²(Флм. 10-12,15-16).

Та ще й дає офіційні гарантії особисто сплатити за будь-який можливий збиток, колись заподіяний Онисимом!

Навіщо те листування в Новому Заповіті?

Здавалося б, навіщо додавати таке листування до Нового Заповіту? Що в ньому такого, якщо тільки Филимон не був абсолютно безсовісною й невдячною людиною, він напевно виконав прохання свого наставника Павла.

Можна вважати, що він навіть відпустив Онисима як вільну людину назад до Павла – адже той писав, що Онисима він потребував у в’язниці, але він відправляв його назад до хазяїна, щоб все відбулося в дусі миру, любові та вільного вибору людини.

Павло міг підняти заколот рабів і пролити ріки крові. Він міг переховувати рабів-втікачів у себе та відправляти їх туди, де їх ніхто не знайде. Він міг готувати соціальну революцію, яких було немало в нашій історії, але він надав перевагу над безчинством революції в людських серцях.

Так, напевно, був зроблений перший і найголовніший крок до скасування рабства: хазяїн прийняв раба-втікача як брата в Господі.

Публіцист Андрій Десницький