Постимо, тому що треба!
Розпочався Апостольський піст, який завершується в день свята на честь первоверховних апостолів Петра та Павла.
Деякі люди, які не готові до послідовної боротьби зі своїми хтивостями запитують: “Для чого взагалі потрібні пости й чому їх так багато? Може, піст – це пережиток минулого, недоречний у нинішньому суспільстві, який слід було б скасувати?” “Навіщо вони, ці пости? Нехай їх дотримуються священники та ченці, а мені вони не потрібні. Мені достатньо віри у серці…” – говорять інші. Під прагнення сучасної людини максимально спростити та «окомфортити» власне життя підпадає навіть її спілкування з Богом.
Можливо, для того, щоб вважатися православним християнином, достатньо просто бути доброю людиною, носити на грудях хрестик й іноді заходити до храму помолитися за здоров’я та за упокій? І якщо вже виснажувати свій дух і плоть аскезою, то робити це хоча б один раз на рік?
________________________________________________________________
Дещо про довіру та “нерозумний” консерватизм
Прочитавши запитання, перше, що спадає на думку – поміркувати на тему комфорту, цього нового явища в нашому житті. Адже ще сто років тому, а можливо й наполовину менше, люди не замислювалися навіть про те, як зробити власне життя комфортнішим. Найчастіше перед окремою людиною або перед цілою країною стояло дуже конкретне завдання – вижити.
Гріб із музикою та… кондиціонером
Це могло бути нашестя ворогів, епідемії, нестача ресурсів, нестача їжі та, нарешті, суворий клімат. У таких умовах людина замислювалася про те, що вона живе ніби в примарному світі: на що б вона не спиралася – власне здоров’я, розум, допомога та захист одноплемінників – всього цього було явно мало. Все одно вона почувала себе маленькою піщинкою, що потрапила між жорна часу.
І тоді мимоволі приходило відчуття реальності іншого, духовного світу, в якому все справжнє, і, що найголовніше, людина визнавала, що наш матеріальний, земний світ лише підготовка до іншогу буття – істинної реальності.
Тому будь-які поневіряння та незручності нашого поточного життя можна й потерпіти. І зручніше, комфортніше тут все одно не влаштуєшся, тому що нікому при здоровому глузді не спаде на думку готувати собі труну з оксамитовими подушками, телевізором і кондиціонером.
Не дивлячись на всі об’єктивні труднощі сучасного життя, зараз рівень комфорту виріс стрибкоподібно. Ще двадцять років тому, щоб зателефонувати, потрібно було встати та дійти до апарату, що стоїть у коридорі, а то й узагалі пройтися вулицею до телефону-автомата.
Нині досить просто покласти руку в кишеню та дістати мобільний телефон.
Поява представника кнопкової цивілізації
Психологи вже не на жарт стурбовані тим, що з’явилася людина нового типу, скажімо так, представник кнопкової цивілізації. Люди стають все далі й далі від суворих умов навколишнього світу, і все рідше тримають у руках мотику чи лопату, а частіше – кнопковий пульт від телевізора. Тому зовсім змінилася система цінностей.
Якщо раніше (і не так давно) людина відчувала себе боржником перед природою, суспільством, сім’єю, і, зрештою, перед Богом, то тепер сама думка про те, що вона комусь щось повинна викликає в сучасника почуття протесту та невдоволення: «З чого це раптом я маю робити те чи інше?».
Зовсім не дивно, що новий світогляд нової людини – більше вимагає, ніж віддає – намагається щось змінити й у релігійному житті, яке якраз більш ніж якесь інше побудовано на суворих правилах, іноді навіть заборонах.
Зараз нерідко можна почути критику християнських правил життя та заклики (іноді навіть із внутрішньоцерковного середовища) пом’якшити або взагалі відмовитися від суворостей та «зайвого» аскетизму Православ’я.
Тому що так треба!
На це у християн відповідь завжди одна й та сама: не ми ці правила встановили, не нам їх і змінювати.
Можна, звичайно, побачити в цьому нерозумний і несучасний консерватизм, але можна побачити й інше: принцип життя мудрий і той, що не старіє – довіряти тим, хто старший і досвідченіший. Такими для нас є Святі отці та взагалі все те, що ми називаємо священним Переданням Церкви.
Дійсно в Євангелії не так вже й багато прямих вказівок на те, як нам жити, що їсти, а від чого утримуватися. Там є головне – заповіді Христа, головна з яких заповідь про любов.
Але ось як пройти шлях від, наприклад, гніву до любові – цьому нас уже навчили Святі отці Церкви, що пройшли цим шляхом. У цьому світлі питання «а навіщо потрібні пости та чому їх так багато?» отримує несподівану та «несучасну» відповідь: бо так треба!
Довіритися досвіду Церкви
Переконатись у правильності такого підходу неможливо протягом навіть дуже тривалого життя. Тому є лише один шлях – довіритися багатовіковому досвіду Церкви й тим правилам, які вона виробила.
Цей досвід безцінний, і узагальнено його можна назвати церковним життям, яке спочатку вибирається людиною майже наосліп, а потім вона вже сама переконується в правильності цього життя.
Один із Святих отців Церкви так і сказав про це, що необхідність церковних правил вбачається в міру їх виконання.
…необхідність церковних правил вбачається в міру їх виконання.
Тому те, що наводить жах на сучасного делікатного офісного працівника – “якісь там” пости, обмеження в розвагах, у поведінці та навіть у одязі – все це стає зрозумілим (і навіть приємним) лише тоді, коли людина почне виконувати ці «пережитки минулого».
Піст – справа елітарна
Якщо хочете, то справжнє церковне життя можна вважати якимось елітарним клубом, причому картка члена цього клубу видається кожному, але не всі виявляються згідними зі встановленими в ньому правилами та традиціями.
Одне з найважчих, як часто здається, правил – правило посту. Тому піст у всіх його сенсах – і в кулінарному, і в поведінковому – справа не лише добровільна, а й елітарна. Він відокремлює того, хто постить від звичайного «сірого» життя, надає якийсь «статус» і перевагу.
Але перевага не перед людьми, як це буває в звичайному елітарному клубі, а перед нашими ворогами – пристрастями, гріхами та духами злоби.
Якщо християнин набуває досвіду правильного церковного посту, то стає ніби елітним духовним спецназівцем, якого вже насправді бояться перелічені вороги.
І найголовніша перевага посту (воістину елітна якість) – це правильний погляд на самого себе, на свою гріховну природу та навичку страху перед цією безоднею.
І найголовніша перевага посту (воістину елітна якість) – це правильний погляд на самого себе, на свою гріховну природу та навичку страху перед цією безоднею.
Безстрашний час нашого життя
Ми живемо в безстрашний час, ми нічого не боїмося. А те, чого потрібно боятися, просто виганяємо з простору свого життя.
На жаль, це призвело до того, що безліч людей живе за принципом, який прямо протилежний християнському світогляду. Якщо апостол Павло сказав «все мені можна, але не все корисне», то сучасна людина ніби каже: а чому це мені цього не можна?!
Можна дорікнути нам, християнам, у тому, що ми поневолені релігією страху, що ми змушені до виконання наказів цієї релігії страхом.
Напевно, це буде справедливий закид для людини, яка боїться лише одного, що зламається пульт від телевізора.
Але для нас іншого шляху немає, якщо свою релігію ми зробимо безстрашною, сучасною та комфортною, то вона нічого не зможе дати нам, щоб подолати цей «давній страх» перед безглуздістю та безцільністю свого існування. Цей найголовніший страх, який вигнав Христос, прийшовши сказати нам, що ми потрібні Йому та що Він прийде за нами й забере до Себе.
Ієромонах Дорофей (Баранов)
