День пам’яті священномученика Іоаникія Чорногорсько-Приморського

4/17 червня Православна Церква вшановує пам’ять священномученика Іоаникія (Ліповаца), Чорногорсько-Приморського митрополита.

Святий Іоанникій, у Святому Хрещенні Іоанн, народився в 1890 році на березі Которської затоки Адріатичного моря.

Він навчався в которській гімназії, Богословському інституті в Задарі, а також на філософському факультеті Белградського університету.

У 1912 році Святий удостоївся дияконської, а потім ієрейської хіротонії. Він служив у Которі та Петровці, з 1922 року вчителював у цетинських гімназії та семінарії, а з 1925 року — в 1-й чоловічій гімназії в Белграді.

У 1940 році, овдовівши, угодник Божий прийняв чернечий постриг. Тоді ж його хіротонісали в єпископа. Святий став вікарієм патріарха Сербського для Чорногорії з почесним титулом єпископа Будимльського.

Наприкінці того ж року Святитель Іоанникія обрали митрополитом Чорногорсько-Приморським із кафедрою в Цетинє.

Під час архіпастирського служіння Святого чорногорська земля терпіла великі біди. Її розпинало зло фашизму та комунізму.

У 1941 році в окуповану італійськими військами Чорногорію рушили біженці з Герцеговини, де катували народ хорватські усташі, а акож Косова та Метохії, де сербське населення тероризували албанці.

Митрополит Іоанникій особливо піклувався про знедолених, клопотав перед представниками окупаційної влади за інтернованих людей і духовенство, військових і мирян, які потрапили в концтабори.

Спочатку окупанти більш-менш миролюбно ставилися до місцевих жителів і навіть залишили деякі довоєнні органи адміністративного управління. Однак вони мали за мету створити маріонеткове королівство Чорногорія, для чого підтримували неавторитетних місцевих сепаратистів.

У травні 1941 року король Італії Віктор Еммануїл відвідав Чорногорію та побував у резиденції митрополита.

Святитель, вбраний у просту мантію, належно привітався і сказав поважному гостю, що його країна поневолена, народ засмучений, і він був би радий зустрітися з ним за інших обставин.

У словах владики Віктор Еммануїл почув більше докір, ніж очікувану привітну зустріч, і залишив Цетинський монастир у пригніченому стані.

Після того окупанти почали гірше ставитися до Святителя.

Влітку 1941 року чорногорці повстали проти завойовників. Комуністи ж, одні з ініціаторів збройного повстання, не проявили себе в найбільш жорстоких боях.

Бойові дії повстанців недовго були успішними, і вони почали зазнавати поразки. Окупанти у відповідь на повстання вчинили терор.

У повстанському середовищі відбулося розділення за політичними поглядами. Комуністи вважали боротьбу з окупантами частиною світової революції та боротьби за встановлення диктатури пролетаріату; кількість людських жертв для них не мала великого значення. Усіх же, хто протистояв бездумному кровопролиттю, і найчастіше найбільш благородних і патріотичних людей, вони визнавали ворогами народу й зрадниками.

Такими комуністи вважали багатьох колишніх офіцерів, членів довоєнних органів управління, священнослужителів, інтелігентів і селян, які не підтримували ідей світової революції.

Невгодним для комуністів став і авторитетний митрополит Іоанникій, який прагнув зберегти Церкву та паству.

Партизани-комуністи тероризували населення та вбивали невинних людей, і митрополит Іоанникій засудив їхні дії.

У травні 1942 року у своєму окружному посланні він попросив священників представити свідчення про факти комуністичного терору та шкоду, яку завдали комуністи Церкві та її майну.

У вирі війни італійці руйнували храми та монастирі Чорногорії переважно під час бойових дій. Так, 9 лютого 1942 року окупанти, що стріляли в партизан, неодноразово обстріляли монастир Ждребаонік, внаслідок чого була повністю зруйнована нова дзвіниця, розбиті два дзвони, зруйнована покрівля храму, пошкоджене склепіння й іконостас, знищені, розкидані та розбиті церковні предмети.

У 1942–1943 роках італійці майже повністю розорили Миколаївський монастир у Нижніх Брчелах, запалили Георгіївський храм у селі Корнет, корпус монастиря Жупа під Нікшичем, обстріляли капелу святого Петра Цетинського в Ловчені, розграбували та спалили корпус монастиря Враньїна, обстріляли обитель Морачу. У церкві святого Димитрія в Браїчах окупанти з липня 1941 року тримали селян і коней.

Не краще за окупантів поводили себе партизани-комуністи. Як розповів у липні 1942 року священник Олекса Живковіч, вони пошкодили місцевий храм, розірвали та розкидали по церкві богослужбові книги. У квітні того ж року партизани запалили церкву на честь Архістратига Михаїла та майже всі будинки в селі Барямовиці поблизу Цетинє, більшість жителів якого не підтримували комуністичного руху.

У Пасхальному посланні 1942 року, опублікованому в газеті «Голос чорногорця», угодник Божий відкрито засудив комуністів. Він викрив їх у тому, що вони вимагають від народу зречення від своєї народності та Православ’я, що становлять основу його життя та сенс існування. Також він звинуватив їх у піднятті в 1941 році кривавого повстання, що спричинило незліченні народні страждання.

У квітні 1942 року Святитель заборонив у служінні священників, що активно співпрацювали з комуністами. Неодноразово й згодом владика Іоанникій та інші священнослужителі засуджували дії комуністів.

Духовенству було легше знаходити спільну мову з окупаційною владою, ніж з комуністами, які ненавиділи Церкву.

Дослідник Вукіч у книзі «Чорногорсько-Приморська митрополія на роздоріжжі історії» говорить про тяжке становище в 1941–1945 роках Цетинської митрополії та чорногорського духовенства, що опинилися під тиском двох ідеологій, що воювали проти християнського духу – фашизму та комунізму. При цьому Вукіч зазначав, що, згідно з історичними фактами, комуністи незрівнянно жорстокіше репресували православний клір, ніж окупаційна влада.

Восени 1944 року під час наступу партизан святитель Іоанникій, велика кількість священнослужителів і тисячі жителів Цетинє залишили місто та вирушили в невідомість.

Біля містечка Зідані мост біженців схопили військові 1-ї Югославської армії, яку очолював генерал Печко Дапчевіч.

У червні 1945 року митрополита Іоанникія вбили в Аранджеловце. Вбивством Святителя керували полковник ВЗНА (Відділу захисту народу) Володимир Роловіч та генерал Пеко Дапчевіч. Точне місце поховання Святого не відоме.

Збереглися відомості, що затриманого Митрополита доставили в Загреб до генерала Пеко Дапчевіча.

Останній назвав архієрея зрадником і сказав, що він не має права називати себе митрополитом. Святитель зауважив, що Дапчевічу не подобає так із ним себе поводити, оскільки саме він звільнив матір Дапчевіча з італійського табору та зробив все можливе, щоб звільнити батька.

У відповідь на ті слова генерал відповів святителю Іоанникія, що той факт підтверджує його службу окупантам, і наказав зняти зі Святого всі єпископські знаки.

У 1996 році була опублікована книга Велібора Джоміча «Голгофа митрополита Чорногорсько-Приморського Іоаннікія. 1941–1945». У ній зібрані документи, що відображають обставини нелегкого служіння Святителя у воєнний і окупаційний період.

Митрополит Іоанникій одним із перших у Чорногорії виступив проти комуністичного терору й став його жертвою.

Увесь час свого, сповненого незгод і страждань, архіпастирського служіння він відчайдушно боровся за Церкву та народ.

Слава Богу вовіки. Амінь.