Прагнути до святості

Наша Церква вшановує та виявляє існування святості. Святий – це історичний факт, дар і плід Святого Духа. Це той, хто, охоплений благодаттю Пресвятого Бога, добровільно піднімає свій хрест.

Хто такі святі?

У нашій Церкві святий не вважається безгрішним чи морально досконалим. Це той, хто набув зв’язку з Богом, полюбив Бога, приліпився до Нього й для кого Бог став центром життя.

Святий – це той, хто набув зв’язку з Богом, полюбив Бога, приліпився до Нього й для кого Бог став центром життя.

Церква існує не для того, щоб втішати людину в її повсякденних проблемах. Церква також не є місцем для підтвердження наших чеснот.

Вона існує не для того, щоб задовольняти наше бажання показати себе світові або здобути суспільне визнання. Її призначення – бути місцем життя, місцем свободи, місцем любові, місцем зв’язку з Богом та через Бога – з кожною людиною.

Святість—це виклик і заклик до кожного з нас. Ми з’явилися в це життя не для того, щоб створити сім’ю й потім померти, мало про що взнавши.

Таємницею життя, яке нам дарував Бог, є можливість стати святим, покликання до святості, тобто покликання поєднатися з Богом. Це заклик до нас замислитися, для чого ми живемо. Це – заклик нам зрозуміти, що життя – найбільший дар Божої любові.

Отже, основне завдання полягає в тому, щоб ми відгукнулися на сам факт біологічного існування та знайшли насправді справжнє життя, яким є Сам Бог.

Таким чином, нам слід перебудувати самих себе, перебудувати наше життя цілком і повністю, не лише всередині Церкви, а й поза нею – у сім’ї, на роботі, у повсякденному житті: як ми його організуємо, з якою метою, з якою перспективою, якою є його природа, його сенс, його центр. Ось те основне, що нам слід прояснити для самих себе.

Завдання Церкви

Бо якщо ми відвідуємо Церкву механічно, щоб формально виконати якісь правила, можливо, щоб змилостивити Бога, щоб Він краще допомагав нам у повсякденних планах, то обманюємо себе. Це не призначення Церкви.

У Церкві я можу знайти радість – радість, яку ніхто не зможе викрасти. Церква існує, щоб подолати й перемогти смерть, щоб ми прийшли в місце вічності, яке вже зараз ми можемо спостерігати ніби «в тьмяному дзеркалі» (1 Кор. 13: 12).

Церква існує, щоб подолати й перемогти смерть, щоб ми прийшли в місце вічності.

Так у ній ми знаходимо втіху, що смерть була переможена. У такій перспективі все, що відбувається в земній площині, відходить на другий план. Трапляються з нами і скорботи – вони допомагають нам на шляху до вічності. Тому що за будь-якою скорботою криється страх смерті, страх ефемерного та тимчасового буття, який щоразу сприяє покаянню.

Ознаки любові до Христа

Тому нам треба встановити такий рід стосунків із Богом, щоб стати причасниками Воскресіння Христового. Нам слід зрозуміти, що смерть не царює, а тому нас не повинні засмучувати ніяка скорбота та ніяке нещастя, крім одного: розлуки з Христом.

Нам слід зрозуміти, що смерть не царює, а тому нас не повинні засмучувати ніяка скорбота та ніяке нещастя, крім одного: розлуки з Христом.

Як нам встановити стосунки з Богом? Як же нам не бути відокремленими від Нього?

Насамперед, слід своє життя прийняти всерйоз. Наше життя має бути зосереджене не на ефемерному, у якого немає ні мети, ні сенсу. Потрібно шукати істину, розшукувати Христа, полюбити Його.

Любов до Христа – це також пошук Його. Любов до Христа – це спрага Христа, навіть коли ми Його не знаємо, очікування Його, коли Його немає в нашому житті, бажання, щоб Він став Головним у нашому житті. Ось що таке любов до Христа.

Любов до Христа – це також пошук Його. Любов до Христа – це спрага Христа, навіть коли ми Його не знаємо, очікування Його, коли Його немає в нашому житті, бажання, щоб Він став Головним у нашому житті.

Давайте не обманюватимемося: діяльної любові до Христа, сердечного прагнення до Нього в нас дуже мало.

Однак очікування істини та надія на Христа є ознакою любові до Нього. Тому давайте організуємо наше життя так, щоб воно було спрямоване на очікування Христа.

Також бажано розуміти, що надія на Христа є привілеєм усіх людей. Не лише праведних, а й грішних. Тим більше, що ступінь гріховності не вимірюється зовнішніми критеріями, які є просто симптомами, але вимірюється силою нашого прагнення до істини, до Христа. Коли немає прагнення Христа, тоді приходять і, безумовно, починають панувати симптоми – гріхи.

Критерії прагнення Христа

Коли є прагнення Христа, тоді людина починає організовувати своє життя так, щоб не обдурити надію на зв’язок із Ним.

• Тому ступінь нашої гріховності також визначається тим, наскільки ми не сподіваємося та не розраховуємо на істину й на Христа.

• Другим критерієм є розташування серця. Право прагнути до Христа має навіть останній грішник. Поки людина не пішла з життя, серце завжди сподівається.

• А третім і найважливішим критерієм є уникнення розпачу. Стан відчаю – не для нас. Для нас же – серце, що палає та прагне Христа.

Як, живучи в шлюбі, зустрітися з Христом

Хтось може сказати: «Але ж у мене сім’я, я перебуваю в шлюбі». І через шлюб потрібно знайти можливість відчути, зустрітися та знайти Христа, тобто жити в ім’я Христове, а не для своєї «гідності» чи своєї «праведності».

Потрібно бути великодушним, поблажливим, м’яким, щоб чути свого коханого та своїх дітей, не жити, змарнувавши час, але зважувати кожну свою дію та слово, щоб не поранити іншу людину. Все це – в ім’я Христа.

Потрібно бути великодушним, поблажливим, м’яким, щоб чути свого коханого та своїх дітей, не жити, змарнувавши час, але зважувати кожну свою дію та слово, щоб не поранити іншу людину.

Для цього не потрібно багато часу або тривалих молитов, але потрібне лише налаштування душі. У душі можуть з’явитися додаткові сили в залежності від того, чи ми сподіваємося на Нього, чи на себе.

У душі можуть з’явитися додаткові сили в залежності від того, чи ми сподіваємося на Нього, чи на себе.

Прагнення до Христа не повинно підмінюватися безглуздою повсякденною метушнею, яка зрештою перетворюється на пристрасть.

Звичайно, ми постійно зайняті сімейними справами та щоденними турботами. Ми й, безумовно, усім цим займатимемося, але таким чином, щоб із нами був присутній Христос. Повсякденні турботи не повинні змагатися з Христом, але давати можливість наближатися до Христа, залежно від нашого серця. Дуже безглуздо говорити: «У мене безліч життєвих турбот, немає часу навіть подумати про Христа».

Жодної сфери нашого життя ми не можемо відокремити від Христа, навіть найречовішої, матеріальної. Господь освятив все, й тому Його присутність належить шукати в усьому.

Господь освятив все, й тому Його присутність належить шукати в усьому.

Нам не варто впадати у відчай, але – сподіватися на Нього, служити єдності, примиренню та любові, спочатку в сім’ї, серед домашніх, а потім, коли набудемо досвіду, – і серед інших людей. 

Обов’язковість молитви

Це – боротьба всього життя, тому що вона має на увазі молитву, смирення та поступливість. Поступливість, у якій немає молитви та смирення Христового, призводить до почуття несправедливості, до душевних травм, що, в свою чергу, призводить людину до маси психічних проблем. 

Тож обов’язково потрібно молитися.

Поступливість, у якій немає молитви та смирення Христового, призводить до почуття несправедливості, до душевних травм, що, в свою чергу, призводить людину до маси психічних проблем. Тож обов’язково потрібно молитися.

Адже найпершою ознакою нашої обмирщеності є те, що ми, церковні люди, лише проповідуємо та займаємося соціальною діяльністю, а не вправляємося в молитві; розмірковуємо про сенс життя філософськи, ідейно-політично, як мирські люди. Без молитви все взагалі – марна праця. Так само як і молитва без діл любові – втрачений час.

Без молитви все взагалі – марна праця. Так само як і молитва без діл любові – втрачений час.

Нам не вистачає не простору, а часу для тиші, часу для короткої, але справжньої та ревної молитви, щоб оживити все те, про що було сказано вище, а найбільше – наше серце стосовно до Христа та до нашого ближнього.

Ієромонах Варнава (Ягу)
Переклав з грецької ієромонах Іриней (Піковський)

Βαρνάβα (Γιάγκου), π. Πόθος Χριστού // Βαρνάβα (Γιάγκου), π. Αμαρτωλών Εκκλησία. Αθήνα: Αρχονταρίκι, 2015.