Христос і стабільність
Людям властиво бажати стабільності: нехай у мене не все ідеально, але хочу, щоб завтра в мене залишалося все те, що є зараз.
Традиційне Християнство, у тому числі православне, часто уявляється таким островом стабільності в бурхливому морі. Пасхалія розрахована на віки вперед, давно встановлені всі правила та приписи, тільки виконуй їх – і все буде гаразд.
Чи це так?
Пригадую, як чув твердження однієї людини: Церква є Тіло Христове, а Христос “учора та сьогодні й навіки Той же”1(Євр. 13:8), тому Церква не схильна до змін.
Але сказати, що Христос не зазнавав жодних тілесних змін – означає сказати, що Він не народжувався, не був немовлям, дитиною, підлітком, хлопцем і дорослим чоловіком, що ніколи не помирав і не воскресав.
Те ж стосується й історичної Церкви – вона змінюється, залишаючись при цьому собою. Можливо, ці зміни проходять занадто повільно, щоб помітити їх за рік або два, але й нам очевидно, що церковне життя тепер відрізняється від того, яке було чверть або півстоліття тому.
Але наскільки стабільне життя самого християнина?
Щоб на це питання відповісти, доведеться поглянути на життя Того, Кого християнин покликаний наслідувати – на Самого Іісуса Христа. Його життя може здатися нам втіленням стабільності…. але тільки в той період, про який ми нічого не знаємо: від повернення в Назарет і до виходу на проповідь.
Саме Різдво – це небачений скандал, порушення всіх писаних і неписаних правил. Дівчина, яка завагітніла напередодні весілля, жених, який все ж готовий одружитися з нею, пологи в найбільш невідповідному місці, раптова втеча. Правда ж, не так хотілося б нам створювати сім’ю, не так видавати заміж і одружувати власних дітей!
Якщо не звертатимемо уваги на ті роки, про які ми не знаємо, (і які проходили як у всіх, розмірено та стабільно, принаймні, на першій погляд), перейдемо тепер до служіння Іісусового.
Його життя – постійне “не має, де й голови прихилити” 2(Лк. 9:58). Його звернення до апостолів – “залиш усе та йди за Мною”. Його проповідь найрізноманітнішим людям повна абсолютно несподіваних порад: не піклуйтеся, що вам їсти й пити, і навіть мерців нехай ховають мерці.
Чинити саме так, відмовившись відразу й від усього, вдавалося в історії християнства лише обраним святим, і якби так раптом зробили всі – суспільство б просто розвалилося, нікому було б ловити рибу, продавати її на базарічи смажити її на обід.
Чи означає це, що радикалізм Його закликів треба розуміти в переносному розумінні, або що він стосується тільки якихось окремих обранців?
Важко сказати напевно, але замислимося ще от над чим. Якими були основні претензії до Спасителя книжників, фарисеїв, саддукеїв, іродіан, і нарешті, римського намісника Пилата?
Усі вони бачили в Ньому загрозу стабільності. Усе в них було більш-менш під контролем, усі вони один одного не надто любили, але якось терпіли, навчилися взаємодіяти. І з народом були в них свої домовленості: нехай живете ви не дуже добре, проте стабільно.
І раптом – мертві воскресають, хворі зціляються, причому саме по суботах, ніби шість днів мало… А якщо весь звичний розпорядок рухне? А якщо доведеться відмовитися від звичного та затишного положення? А якщо народ вийде з підпорядкування, якщо римляни пришлють каральну експедицію, якщо підуть прахом усі зусилля, рухне з такими зусиллями побудована стабільність? Краще Одному загинути за народ.
І ставиться хрест на Голгофі. А потім у немилість в імператора потрапляє Пилат, ще через певний час народ виходить із підпорядкування помірним книжникам і законникам, піднімає повстання проти Риму, Рим присилає війська.
Приблизно через третину століття після Голгофи місто і храм зруйновані до основи, народ розсіяний, держава знищена. Не залишилося буквально каменю на камені, як і пророкував Іісус – а ті небагато каменів західної стіни в основі Храму, яких не торкнулося те пророцтво, стали до наших днів головною святинею юдеїв. Вона називається “Стіна плачу”.
Я не думаю, що всякому, хто почує заклик Христовий, належить, немов митарю Матфею, негайно кинути назавжди свою роботу, або, якв синам Зеведеєвим Якову та Іоанну, залишити престарілого батька.
Що ж нам потрібно зробити?
Але кожному, без щонайменшого виключення, належить вирушити в подорож, а спершу – переглянути свій багаж: що узяти, що залишити. І, що найцікавіше, таку ревізію належить робити на кожній зупинці, бо дорогою траплятиметься багато всього потрібного та важливого, а місце в нашому серці, в нашій голові та нашому житті обмежене – усе не поміститься.
А будь-які сталі форми на кшталт пасхалії, розрахованої на багато поколінь вперед, – це лише дороговказні знаки, але не сама дорога, не ті знахідки та відкриття, які нас на ній чекають.
У апостолів, причому найближчих до Учителя, не раз, напевно, виникало бажання залишитися в якомусь прекрасному місці та зупинити ту подорож. “Господи! Добре нам тут бути; коли хочеш, зробимо тут три намети: Тобі один, Мойсеєві один, і один Іллі”3(Мф. 17:4), – пропонує Петро під час Преображення, і як я його розумію!
І як їм напевно хотілося вже після Голгофи втримати при собі Воскреслого Учителя, оселитися в тихому затишному місці та більше ніколи нікуди не ходити.
Піддайся вони спокусі стабільністю – не було б у нас ніякого Християнства.
Публіцист Андрій Десницький
