Чи гнівається Бог?
Реальне життя не можна звести до абстрактної схеми
Щораз, коли у світі відбувається катастрофа великого масштабу, – відразу ж з’являються (зокрема й серед християн) твердження, що це – покарання Боже за конкретні гріхи конкретних людей і цілих народів. І навіть вказується – за які саме гріхи Бог втопив (опромінив, спалив, погубив у зруйнованому будинку і т. д.) нерозкаяних грішників.
Одні погоджуються з подібною точкою зору: “Відкрий Біблію, і ти побачиш багато прикладів Божого гніву і кар!” Інші її відкидають – як ту, що не відповідає сучасним уявленням про гуманізм.
Давайте ж, ґрунтуючись на тексті Писання, подивимося – наскільки така логіка відповідає християнському розумінню Божого покарання за гріх.
У розмовах про походження зла, про його причини і сенс, часто проглядає щось неприємне, що ріже моральний слух. Напевно, тому, що з одного боку тут стоїть реальні людські біль і горе, а з другого – холодне розсудливе міркування, яке непричетне до цього болю та лише спокійно розкладає його на складові компоненти, ніби кажучи: “От бачиш – усе сходиться. По-іншому й бути не могло”.
Але навряд чи людині, яка страждає від зла, стане легше від подібних пояснень.
У Біблії є епізод, коли до багатостраждального Іова, який відразу втратив усе, що в нього було – дітей, маєток, здоров’я – прийшли друзі. Приголомшені трагізмом картини, що відкрилася, вони жахнулися: “І сиділи з ним на землі сім днів і сім ночей; і ніхто не говорив йому ні слова, тому що бачили, що страждання його дуже великі”1(Іов 2:13). Вони нічим не могли допомогти своєму другу й просто залишалися поруч, розділивши з ним його горе в тій мірі, яка була для них доступна.
Але потім, після семи днів, друзі спробували пояснити причини біди, що сталася, гріхами Іова. І були в тому настільки неправі, що Сам Бог викрив те їхнє міркування.
Відомий філософ і психолог Семен Людвігович Франк писав: “Пояснити” зло означало б “обґрунтувати” й, тим самим, “виправдати” зло. Проте це суперечить самій сутності зла, як тому, що неправомірне, чого не мало бути…
Єдина правомірна установка стосовно зла є – відкидати, усувати його, а ніяк не “пояснювати” й тим самим узаконювати та “виправдовувати” його”.
“Сльозинку дитини” неможливо пояснити. Її можна тільки втерти, висушити своєю любов’ю та участю. А якщо немає такої можливості, то хоч просто б поплакати разом із тими, хто плаче.
Будь-яка ж спроба раціонально пояснити конкретну людську біду відразу духовно віддаляє нас від тих, кому й так зараз дуже погано, чи то дитина, яка плаче, або постраждалі від землетрусу люди.
І ще гірше виглядають подібні спроби, коли пояснення носять релігійний характер. Так, ми знаємо з Священного Письма, що гріх породжує страждання та смерть.
Але якщо ми візьмемо на себе сміливість зробити з цього знання певну універсальну формулу, що автоматично виводить будь-яке страждання з особистих гріхів потерпілого, тоді нам неминуче доведеться приєднатися до друзів Іова, які викривали праведника в гріхах, які той не скоював.
Чи аналогічним же чином спробувати пояснити страждання Христа, душевну муку Діви Марії на Голгофі, катування апостолів і мучеників.
Реальне життя не можна звести до абстрактної схеми, особливо до такої примітивної, як “людина згрішила – Бог її покарав”.
Реальне життя не можна звести до абстрактної схеми, особливо до такої примітивної, як “людина згрішила – Бог її покарав”.
І коли мова заходить про страждання цілого народу під час стихійного лиха, пояснювати цю катастрофу дією Бога, Який розсердився, можна тільки з позиції язичницьких релігій, але ніяк не з тих уявлень про Бога, які відкриті в Євангелії.
Втім, і в Старому Заповіті теж можна знайти згадки про Бога, Який гнівається на людей, про Бога-месника за зло, про Бога – губителя грішників. Але старозавітне Одкровення було дане одному, цілком конкретному народові, виходячи з його рівня інтелектуального, морального та загальнокультурного розвитку.
А в ті часи той рівень у народу Ізраїльського мало чим відрізнявся від культури язичницьких племен, що оточували Ізраїль. І образ грізного Бога, який карає людей за їхні гріхи, був просто найбільш зрозумілим для юдеїв старозавітної епохи.
Не губити, а спасати
З пришестям Христа – Бога, Який втілився, будь-які іносказання, образи й культурологічні трактування стали зайвими та безглуздими.
Євангельська розповідь про Христа прямо, без будь-яких алегорій показує, які властивості має Бог насправді.
Чи може Він керувати стихіями? Так, звичайно. Але не стирає Христос із лиця землі міста разом із їхніми жителями, навпаки – приборкує бурю, що смертельно налякала галілейських рибалок.
Не обрушує на голови єретиків-самарян вогонь з неба, але – забороняє Своїм учням думати про Нього в старозавітних категоріях: “І послав вісників перед лицем Своїм; і вони пішли, і увійшли до села самарянського, щоб приготувати Йому. Але там не прийняли Його, бо було видно, що йде Він до Єрусалима. Побачивши це, ученики Його, Яків і Іоан, сказали: Господи, хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і спалив їх, як і Ілля вчинив? Але Він, обернувшись до них, заборонив їм і сказав: не знаєте, якого ви духу; бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати. І пішли до іншого села”2(Лк. 9:52-56).
На сторінках Євангелія розкривається така повнота уявлень про Бога, яку навіть учням Христовим було непросто сприйняти.
“Не губити, а спасати” – як зрозуміти ці слова, якщо в них йдеться про того ж Бога, Який сказав колись за часів Ноя: “І ось, Я наведу на землю потоп водний, щоб винищити всяку плоть, у якій є дух життя, під небесами; усе, що є на землі, позбудеться життя”3(Бут. 6:17).
Здавалося б – от, пряма та ясна вказівка на причину катаклізму, що погубив допотопне людство: Бог винищив людей за їхні гріхи.
На такому розумінні Біблії були виховані апостоли, подібним же чином вони збиралися вчинити й із жителями самарянського селища – грішниками, які відмовилися прийняти до себе Месію.
І раптом – чують від Христа докір у тому, що їхнє розуміння стосунків Бога з грішниками – невірне.
Такий самий докір потім, у саду Гефсиманському, почує апостол Петро, який спробував із мечем у руках захищати Христа від храмової варти, яка прийшла за Ним.
Якщо уважно розглянути всі подібні ситуації, що описані в Євангелії, висновок виявиться цілком однозначним: Христос – Бог, Який втілився, багато разів показував Свою нічим не обмежену владу над природою та стихіями, але жодного разу не використав цю владу для покарання людей за їхні гріхи.
Він дивним чином поновлював брак їжі та питва, зцілював хвороби, повертав людям зір і здатність рухатися, воскрешав мертвих. Але ніде ми не знайдемо в Євангелії згадки про те, як Христос навів потоп або влаштував землетрус.
Як розуміти дії Бога Старого та Нового Заповіту
І тут вже доводиться робити вибір між двома поясненнями: або в Старому та Новому Заповітах описані два різні божества; або – і старозавітні тексти сьогодні слід розуміти вже з урахуванням Євангельського одкровення.
Перший варіант найяскравіше сформулював ще в другому сторіччі багатий синопський судновласник Маркіоном, який стверджував, що Творець матеріального буття, Який діяв у старозавітній історії, був “богом справедливості, який позбавлений будь-якого милосердя”. Проте, над ним стоїть інше, верховне Божество. Цей Бог зглянувся над людьми та послав до них Свого Сина Іісуса, Який втілився, з’явився людям під час правління Тиберія. Таке вчення Маркіона про “двох богів двох Завітів” Церква відразу ж відкинула, визнавши його єрессю.
А от погляд на старозавітну історію про потоп, у світлі євангельського вчення, можна знайти в авторитетного тлумача Біблії – преподобного Єфрема Сирина.
Згадавши про багаторічне й працемістке будівництво Ноєм величезного корабля, преподобний каже дивні слова: “Таку тяжку працю поклав Бог на праведника, бо не бажав навести потопу на грішників”.
Єфрем Сирин вважав, що Бог не бажав потопу й чекав, що, побачивши працю Ноя, вони покаються.
Таке розуміння повністю узгоджується з Євангельським образом Христа, Який рятував і зцілював грішників, незважаючи на невдоволення юдейських законників, які чекали від Месії зовсім іншої поведінки.
Чи ховається Сонце від тих, хто позбавлені зору?
Дитина, яка грає в пісочниці, може запросто розламати всі зведені нею фортеці, якщо раптом вони чомусь їй не сподобаються. Але приписувати подібну поведінку всемогутньому та всезнаючому Богові було б щонайменше безрозсудно.
Особливо якщо мати на увазі, що в біблійному оповіданні про потоп йдеться не про замки з піску, а про долі всього тодішнього населення Землі.
Чи може Творець і Спаситель людства одночасно бути його ж вбивцею?
Виявляється, Бог не мститься людям за їхні беззаконня та не нагороджує їх за чесноти.
Як процвітання, так і скорбота є лише природними наслідками законного чи беззаконного життя не лише окремої людини, але й – цілих народів. Під законом тут, звичайно, маються на увазі не якісь зовнішні приписи Божі стосовно людини, але сама наша богоподібна природа.
Виявляється, Бог не мститься людям за їхні беззаконня та не нагороджує їх за чесноти. Як процвітання, так і скорбота є лише природними наслідками законного чи беззаконного життя не лише окремої людини, але й – цілих народів.
Коли ми чинимо всупереч задуму Божому про нас, ми пожинаємо гіркі плоди цього насильства над власним єством.
Але ж природа людини не є чимось ізольованим від іншого творіння, а навпаки, найтіснішим чином пов’язана з ним. Більше того, Церква прямо називає людину вінцем творіння, певним осереддям усього створеного буття.
Тому все, що відбувається в духовному житті людини, неминуче чинить найсильніший вплив на світ, що оточує її. Так, Писання прямо свідчить, що через гріх Адама була проклята земля, яка втратила після гріхопадіння здатність рясно плодоносити, і що саме через людські гріхи “всі істоти разом стогнуть і мучаться донині”4(Рим. 8:22).
Тому все, що відбувається в духовному житті людини, неминуче чинить найсильніший вплив на світ, що оточує її.
Наочним прикладом цього зв’язку духовного стану людства з усією природою є екологічна криза, в яку люди занурили свою планету лише за одне сторіччя науково-технічного прогресу.
Знищення лісів, винищування цілих видів тварин, забруднення річок, атмосфери, ближнього космосу.
Моральний стан людства епохи НТР виявився катастрофічно невідповідним тому рівню влади над світом, який люди отримали за допомогою науки й техніки.
Моральний стан людства епохи НТР виявився катастрофічно невідповідним тому рівню влади над світом, який люди отримали за допомогою науки й техніки.
Звичайно, і озонові діри, і дефіцит прісної води, і глобальне потепління, з релігійної точки зору, можна вважати покаранням Божим за людське сріблолюбство та славолюбство (які, власне, і є стимулом сьогоднішнього нестримного розвитку матеріального виробництва та споживання).
Проте повстає питання: якщо алкоголік згорів живцем на власному матраці, який він зоп’яну підпалив недопалком, то чи можна вважати таку смерть – покаранням від Бога?
Напевне, все ж розумніше припустити, що Бог просто надав йому можливості наслідувати власну гріховну волю, в яку він так упирався все життя, та яка його врешті-решт убила.
Очевидно, щось подібне відбувалося й із допотопним людством. Біблія каже, що “всі їхні думки та помисли серця їхні були злом повсякденно”5(Бут. 6:5), не пояснюється, у чому ж конкретно виражалося це зло. Але очевидно, що таке безпрецедентне прагнення людей до гріха неминуче повинне було викликати такий же безпрецедентний катаклізм у природі.
Гріх – насильство над природою
Гріх у житті кожної людини є насильством над власною природою, використанням її властивостей не за призначенням, зневагою до неї й до того задуму, який був вкладений у цю природу її Творцем.
Гріх у житті кожної людини є насильством над власною природою, використанням її властивостей не за призначенням, зневагою до неї й до того задуму, який був вкладений у цю природу її Творцем.
І звичайно ж, усі природні катаклізми, які були в минулому, відбуваються зараз і, на жаль, відбуватимуться з людством в майбутньому, є лише закономірною реакцією природи на таке насильство. Тому що світ зовсім не є певною абстрактною сумою складових його фрагментів. Це – єдиний організм, в якому руйнування одного компонента закономірно викликає патологічну зміну й у всіх інших його частинах.
До розуміння цієї істини сучасна екологія вже прийшла. Хто знає – можливо, через якийсь час наука зуміє у своїх категоріях пояснити залежність катастрофічних переміщень земної кори від брудних думок, злих слів, підступних вчинків людини. Для людей, які вірять, така залежність завжди була очевидною й без будь-яких наукових доказів.
Але категорично невірно було б намагатися пояснити катаклізми, що сталися в окремо взятій країні, гріхами одних лише її жителів.
Причинно-наслідкові зв’язки в духовному світі можуть бути настільки складними, що в кожному конкретному випадку їх точно знає тільки Господь, Який Сам безвинно прийняв страждання за чужі гріхи.
Причинно-наслідкові зв’язки в духовному світі можуть бути настільки складними, що в кожному конкретному випадку їх точно знає тільки Господь, Який Сам безвинно прийняв страждання за чужі гріхи.
Про одне лише можна сказати з упевненістю: через органічний взаємозв’язок усього, що існує, кожен із нас своїми гріхами може “внести свій гріш” до будь-якого стихійного лиха, навіть якщо воно відбувається на іншій стороні земної кулі.
А зазнати заподіяне цими гріхами зло можуть і люди, які прямо до них не причетні. І будь-які міркування про власну провину нещасних, які втратили все, що тільки можна втратити, є справою неприпустимою для будь-якої морально осудної людини.
Найчесніше та правильніше, що можна зробити у зв’язку з цим горем – спробувати якось допомогти потерпілим, помолитися про них або хоч просто поплакати разом із тими, хто плаче.
Поплакати за їхню страшну біду і за свої нерозкаяні гріхи. А ще – згадати грізне попередження Спасителя: “Або думаєте, що ті вісімнадцять, на яких упала башта Силоамська та побила їх, були винні більше за всіх, що живуть в Єрусалимі? Ні, кажу вам; але, якщо не покаєтесь, усі так само загинете”6(Лк. 13:4,5).
Публіцист, психолог Олександр Ткаченко
