День пам’яті преподобного Давида Солунського

26 червня/9 липня Православна Церква вшановує пам’ять преподобного Давида Солунського, відлюдника.

Святий Давид народився наприкінці V століття. У юності, як повідомив укладач його житія, він прийняв чернечий постриг в обителі мучеників Феодора та Меркурія в Салоніках, що також називається Кукульятон.

Давид вирізнявся смиренням і стриманням, старанно трудився та зростав у чеснотах. Він багато читав Святе Письмо, житія святих і святоотецькі праці. Особливо надихали Преподобного подвиги стовпників, і він вирішив наслідувати їхнє життя.

Угодник Божий спорудив на мигдальному дереві поряд із храмом невелику платформу і почав на ній жити, при цьому терпів літню спеку та зимовий холод, коли вітер розгойдував дерево й наскрізь продував монастир.

Учні Давида намагалися відмовити його від тяжкого подвигу стовпництва, але він сказав, що перебуватиме на дереві три роки, а потім спуститься, якщо Господь повелить. Якщо ж не буде Божої волі на те, то подвижник скзав, що залишиться на дереві до кінця свого віку.

Святий звершував свій подвиг безстрашно, невтомно й ніколи не тужив. Подвиги не виснажували Преподобного, а його обличчя, що відображало небесну красу, завжди було світлим та зосередженим.

Коли минуло три роки життя на дереві, Давиду з’явився Ангел Господній і сповістив, що настав час йому жити в келії у священній тиші. Це буде то того часу, поки він не сподобиться звершити ще одну справу любові, після чого його душа знайде покій, а тіло — відпочинок від трудів.

Про з’явлення Ангела Преподобний розповів своїм учням, які поспішили приготувати для нього келію та повідомити про все митрополиту Дорофею.

Тоді митрополит прийшов до підніжжя мигдаливого дерева, привітав Святого та допоміг йому зійти на землю.

Господь наділив Давида даром звершення чудес. Молитвами Святого хворі зцілювалися від недугів, а біснуваті звільнялися від нечистих духів.

Одного разу до вікна келії Преподобного прийшов біснуватий молодий чоловік і почав із криком просити в нього звільнення, при цьому говорив, що з келії Давида виривається вогонь і палить його.

Тоді Подвижник простягнув руку з вікна, схопив біснуватого й Іменем Христа та хресним знаменням вигнав біса.

Іншого разу Преподобний зцілив від сліпоти стару жінку, й місцеві жителі почали вважати його угодником Божим.

Згодом мешканці довколишніх із Салоніками поселень почали страждати від набігів грабіжників-мародерів.

У той час місто не мало свого правителя, ним керував намісник, правитель сусідньої області. Така ситуація спричинила хаос у справах. Отож намісник попросив митрополита Арістіда самому особисто або через надійну та доброчесну людину виклопотати в імператора призначення в Салоніки правителя.

Коли митрополит повідомив про це духовенству та знатним людям міста, посланцем до імператора одностайно обрали Давида.

Святого викликали з келії, і всіх здивував його зовнішній вигляд: волосся Преподобного сягало поясу, а борода — землі; обличчя сяяло красою, що була подібна до Авраамової.

Угодник Божий не хотів братися за доручену йому справу, але зрештою погодився, щоб не виявити непослух. При цьому він передрік, що отримає від імператора те, про що попроситиме, але сам помре та не повернеться в Салоніки.

Митрополит визнав слова Святого за відмовку й почав тихо вмовляти його уподібнитися Христу, Який заради людей віддав Себе на смерть.

Згодом Старець прибув у Константинополь, там його прийняла імператриця Феодора, оскільки імператора Іустиніана (527–565) не було в палаці.

Імператриця побачила на Преподобному сяйво святості та розповіла імператору про незвичайного гостя.

Наступного ранку Іустиніан скликав засідання Сенату та послав слуг провести Святого до тронної зали.

Давид увійшов у залу, поклав собі на руку розжарену вуглину, посипав її ладаном і почав звершувати кадіння, яке тривало понад годину. Рука ж його залишилася неушкодженою.

Імператор прийняв старця з честю й із радістю виконав його прохання. Невдовзі з підписаним імператором указом Святий вирушив у зворотну путь.

Коли корабель наблизився до Салонік, Давид сказав своїм учням, що настав час його кончини, і попросив поховати його останки в монастирі, в якому він провів своє життя.

Біля мису Емволос, звідки вже було видно обитель, Святий поцілував учнів і відійшов до Господа.

Корабель, що йшов на всіх вітрилах, раптом зупинився. У повітрі розлилися пахощі й почулися неземні голоси, які славили Бога.

Після того корабель поплив не в порт, а до західної частини Салонік, де століття тому були кинуті нечестивими мощі святих Феодула та Агафопода.

Митрополит із народом зустріли святиню та перенесли в монастир, який невдовзі став називатися на честь преподобного Давида.

Минуло 50 років, й ігумен обителі замислив відкрити чесний гріб Святого та покласти тіло в раку для загального поклоніння.

Коли монахи почали копати землю, кам’яна плита над могилою раптом розкололася. Ігумен зрозумів, що та справа не вгодна Преподобному, і роботу припинили.

Через декілька років учень того ігумена Сергій, який пізніше зійшов на митрополичий престол міста, почав просити у Святого дозволу взяти невелику часточку його мощей і з часом відчув, що є на те благовоління Боже.

Сергій відкрив гріб і знайшов мощі Святого нетлінними. Він наважився взяти лише декілька пасом із його бороди. Солунські християни з благоговінням зберігали ті пасма.

Нині мощі угодника Божого почивають у храмі преподобної Феодори на вулиці Єрму в Салоніках і на Афонській Горі в монастирі Дохіар.

Слава Богу вовіки. Амінь.