Зерна мудрості підліткам у притчах
Наші три приятилі
Колись, дуже давно, а може, недавно, був собі на світі один чоловік. Мав він аж трьох приятелів. Однак, по правді, то любив він тільки двох, а третього – просто не міг терпіти.
Та одного разу сталося щось неочікуване. Наш герой змушений був вирушати в далеку дорогу. Почувши цю звістку, перший товариш зразу покинув його.
Другий погодився відпровадити нашого героя лише до воріт міста.
І тільки третій приятель, якого він так недолюблював, пішов із ним аж до кінця.
Хто ж ці приятилі?
Відповідь дуже проста: чоловік, який має вирушити в мандрівку – всі ми (ти і я), що стоїмо перед лицем смерті (життя вічного).
Перший приятель, якого так любимо і який найшвидше нас покидає в момент розставання душі з тілом – це гроші, слава, влада, розкоші. Покійника вони вже не потребують, тому й залишають відразу.
Другий приятель, який теж є в списку наших фаворитів – це родина (чоловік/дружина, діти, внуки). Вони відпроваджують мерця до воріт міста, тобто на цвинтар. Опісля ж настає поступове забуття.
Натомість третій приятель, якого так не любимо – це добрі вчинки. Як важко змусити себе творити добрі діла, як довго думаємо – варто чи ні, вигідно чи краще почекати…
Втім, саме він піде з нами перед престол Всевишнього та буде єдиний потрібний, щоб помогти поселитись в оселях праведних.
Коштовні камені авви Макарія
Давно колись в одному древньому монастирі жила старшого віку інокиня – Мононія. Потрапила вона туди ще в ранній юности. Вона мала благочестивий вигляд, однак у серці носила одну таємну хворобу – сріблолюбство.
Була в неї племінниця, яку вона просто обожнювала. Для неї єдиної, як стверджувала «подвижниця», вона щоденно збирала матеріяльне придане.
Саме цим Мононія й виправдовувалася, коли хтось запитував її, чому вона ніколи не подає милостині убогим та нещасним людям.
Натомість у монастирі неподалік подвизався авва Макарій, який здавна славився великою любов’ю до всіх бідних та знедолених.
Одного дня він вирішив допомогти Мононїї розбагатіти по-справжньому.
Отож святий муж прийшов до неї і, хитро примружившись, сказав: «У мене є один знайомий ювелір, який готовий зовсім за безцінь продати два коштовні камені – яхонт і смарагд. Якщо ти купиш їх, запевняю тебе, це буде гідний подарунок для твоєї племінниці. Всього 500 золотих і камені будуть твої!»
Почувши це, Мононія радо згодилася віддати гроші Макарію. Подвижник сховав їх у торбу та й хутко покинув її.
Минали дні, спливали ночі, а старець не повертався…
Мононія уже не знаходила собі місця, однак і посилати когось по гроші боялася, щоб не видати себе.
Якось у храмі вони знову зустрілися.
Монахиня нервово запитала: «Де мої гроші? Де камені?»
Старець спокійно відповів їй: «Вони в мене вдома. Ходімо зі мною, я тобі їх покажу».
Ясна річ, що Мононія погодилася.
Увійшовши в дім, Макарій відчинив спочатку першу кімнату. Там за столом сиділи самі чоловіки: криві, каліки, сліпі, немічні. Всі вони молилися за якусь Мононію.
«Ось твій яхонт!» – сказав авва.
Тоді Макарій відчинив двері другої кімнати. Приміщення аж тріщало від кількости нещасних жінок, які страждали чи то від недуг, чи то від старости.
Вони одностайно молилися знову ж таки за якусь Мононію.
«Ось твій смарагд! – промовив старець. – Це ті скарби, які справді тебе ніколи не залишать!»
Як подати милостиню, коли немає нічого?
Бідний чоловік запитав у Бога:
– Чому я такий бідний?
Бог відповів:
– Ти не навчився давати.
Бідняк запитав:
– А якщо я не маю нічого?
Бог сказав:
– У тебе є обличчя, яке може посміхатися;
рот, яким ти можеш хвалити чи заспокоювати;
очі, які можуть дивитися на інших із добротою.
Бідність духу – це справжня бідність.
