Жити по-християнськи

Основний принцип, жити по-християнськи означає жити так, щоб посильно, поступово зростати нам і уподібнюватися Христу.

…жити по-християнськи означає жити так, щоб посильно, поступово зростати нам і уподібнюватися Христу.

Можливо, це звучить дуже страшно; але Спаситель нам сказав абсолютно ясно: “Я дав вам приклад, щоб ви його наслідували”.

І приклад, звісно, охоплює все Його життя, Його мислення, Його сердечне ставлення до людини, до навколишнього світу та до волі Божої.

Це містить все, що людина собою являє, і все, що вона може творити. Тому християнське життя не полягає просто в тому, щоб завчити ті чи інші заповіді та намагатися їх виконати. А в тому, щоб за заповіддю, за словом, за образом знайти глибинний сенс і вростати в цей сенс. Це я хочу пояснити.

Коли ми вдумуємося або вчитуємося у Старий Заповіт, ми бачимо, що там дані заповіді. І якщо людина до кінця виконувала ці, зазначені Богом заповіді, якщо вона їх виконувала по совісті, усіма силами, усім своїм розумінням, усім своїм прагненням до праведності, то перед Богом вона була праведною.

Але на цьому все закінчувалося, в тому сенсі, що її становище стосовно Бога було нібито юридичним: вона була “правою” у ділах своїх.

А в Євангелії чудово Спаситель нам каже: “Коли ви виконаєте все, зізнавайтеся, що ви – неключимі (тобто нікчемні) раби”.

Отже, мова не про те, щоб бути праведним перед Богом через виконання заповідей, а в тому, щоб за заповіддю знайти якийсь свій шлях; а який це шлях?

Слухатися наставника

Хтось із духовних наставників казав: для того, щоб рухатися вперед у духовному житті, треба безумовно вірити своєму наставнику.

І далі він пояснював, що віра своєму наставникові полягає в тому, щоб, по-перше, знайти такого та розгледіти в ньому образ, якому варто слідувати; знайти таку людину, до якої можна прислухатися й у послуху якій можна вирости за край власної міри.

І коли я говорю про послух, я саме говорю не про те, щоб рабськи виконувати ті чи інші правила життя, а про те, щоб вслухатися.

Слово “послух” від слова “слухати”.

Стосунки наставника та учня саме в тому полягають, що учень вслухається у свого наставника – не тільки просто й формально в його слова, а намагається проникнути в думки, у досвід, у розуміння, в знання, у відчуття, якими продиктовані ті чи інші його слова.

І завдяки цьому людина може ніби поступово перерости свій досвід і долучитися до досвіду свого наставника.

У найвищому розумінні, єдиний наш наставник – Христос. Він Сам про це нам говорить: Я – єдиний ваш Наставник, Я – єдиний ваш Учитель…

І тому коли Христос дає нам заповідь, Він нам не тільки вказує, що робити; Він нам говорить: ось так вчинила б природно рухом серця, переконаністю розуму, стрункістю всієї своєї істоти, людина, яка духовно цілісна та здорова…

І щоб вирости в цю міру цілісності, треба почати з того, щоб вчитися, як чинити, як думати, як відчувати, на прикладі свого наставника.

Але “виправдати” себе тим, що, чинячи певним чином, я буваю “правий” перед Богом, не можна, тому що “правою” людина не буває, і не тому, що вона ніколи не може виправдатися, а тому, що не в цьому річ: заповідь нам дано, щоб ми могли вирости в нову міру розуміння та в нові виміри життя.

Тому коли ми говоримо про те, щоб жити по-християнськи, не йдеться про те, щоб у Євангелії чи взагалі в Новому Заповіті віднайти всі правила, які були зазначені Спасителем Христом, апостолами, та їх виконувати.

Адже можна механічно виконати правило, до якого ти душею ніяким чином не долучений.

Два приклади з коментарем

Я пам’ятаю випадок; мені його розповіла донька людини, про яку йдеться. Це був християнин-вірянин, твердо переконаний, що він повинен виконувати кожну заповідь Христову; скільки вмів, він так і робив.

Але ось один приклад того, як він підходив до цього виконання. Він був людиною з достатком, будинок у нього був гарний, підлоги начищені.

Коли до нього у двері стукав жебрак, він йому відчиняв, зупиняв бідняка на порозі та говорив: “Стій, де стоїш, не влазь у мій коридор своїми брудними чоботами”.

Потім він виносив жебракові тарілку супу зі шматком хліба й говорив: “Їж! – але надворі”. Коли з їжею було скінчено, він йому давав якусь монетку: “А тепер іди!”

І він вважав, що виконав заповідь Христову “нагодуй голодного”.

Технічно він це зробив: людина з’їла хліб, з’їла суп, отримала полтинник і пішла. А з чим вона пішла?

Вона пішла, ймовірно, з почуттям, що – так, вона не така голодна, у неї й полтинник є на майбутнє, хоч на один обід або просто на чарку горілки – а людського ставлення вона не зустріла.

Що може дати бідний милосердний християнин?

У зворотному порядку я можу дати приклад, який мене дуже зворушив свого часу. Під час німецької окупації я викладав у руській гімназії в Парижі.

Серед вихователів була дуже сувора, сувора людина, яка колись була моїм керівником у літньому таборі; вона була замкненою, ні з ким майже не спілкувалася, і ніхто, власне, про неї нічого не знав; зокрема, не знали, в яких убогих умовах вона сама живе.

Ми отримували убогий оклад, і ті з нас, хто міг, просто працювали десь іще заради того, щоб мати змогу викладати в гімназії. Вона мало що могла робити і за віком, і за здоров’ям, і через незнання французької мови.

І ось така картина: хлопчики, дівчатка біжать до школи, йде туди ж і цей вихователь. Біля дороги сидить убогий, перед ним – шапка.

Багато народу проходить. Дехто проходить повз, “не помічає” його, бо соромно подивитися й не дати нічого. А дехто, проходячи, просто в цю шапку кидає монетку, а на людину навіть не подивиться. Вони своє зробили; вона для них не людина, вона – убога; а убога – це просто шапка.

І ось підходить цей вихователь. Він зупинився, зняв капелюх і щось сказав жебракові; нічого йому не дав, а убогий схопився на ноги, обійняв його, і вони розійшлися.

Це бачили діти. Коли він прийшов у гімназію, діти його оточили та засипали запитаннями: “Хто ця людина? Він що, вам родич? Чи знайомий? Чому ви зняли капелюх? Ви нічого йому не дали, – чому ж він схопився і вас поцілував?” – і загнали вихователя в кут, йому довелося відповісти.

І він відповів їм приблизно таке: “Я йшов пішки з іншого кінця Парижа, бо в мене на метро грошей не було; я йшов дорогою й здалеку бачив цього жебрака; бачив, як проходили люди повз, бачив, як дехто кидав монетку в його шапку, навіть не глянувши на нього.

І я подумав, що якщо я повз нього пройду й не виділю йому уваги, у нього, може, помре остання віра в людину: на нього не тільки не подивилися, але навіть не потрудилися від свого достатку найменшу півкілочку кинути йому. А грошей не було! Давати було нічого…

Я зупинився і зняв капелюх перед ним, щоб він відчув, що ми на рівних, що я в ньому бачу рівну собі людину, а не вбогого, і йому пояснив: Пробачте – я нічого вам не можу дати: у мене нічого немає… І ця людина схопилася й мене обійняла”.

Я сам із цим жебраком говорив і раніше, і поговорив після цієї події. І він мені сказав, що ніколи його ніхто не обдаровував так багато, так щедро, як ця людина, яка їй не дала нічого, але визнала в ньому рівну собі людину, зняла перед нею капелюха, пояснила, чому вона не може йому допомогти, і попросила в нього за це вибачення.

Ось два приклади: одна людина все зробила за заповіддю, інша начебто ніякої заповіді й не виконала: немає заповіді, як поставитися до убогого, коли нема чого йому дати.

Проте він його обдарував найбагатшим даром: він його переконав, він йому довів, що він – людина, що до нього можна ставитися, як до найзнатнішого: перед ним зняти капелюх, перед ним вибачитися, з ним говорити, як із рівним…

Можна було б навіть більше сказати. Хтось із духовних письменників говорив про те, що вбогі – це наші добродії, що ми маємо багатство тільки для того, щоб їм служити, що багатство в наших руках – не наше, що нам доручено ним розпоряджатися так, як Бог розпорядився б: давати, щоб нічого не прилипало до рук, щоб ми нічого не вважали своїм, щоб ми вважали, що все, що в нас є, все без залишку належить тому, кому це потрібно.

Виконання заповідей Христових – не просто справа виконання закону

Ось два приклади з коментарем про те, що виконання заповідей Христових – не просто справа виконання закону, а дещо більше: це прояв Христової турботи й Христової любові до тих, кому вона потрібна, без розбору, не ставлячи запитання, чи гідна ця людина, не ставлячи запитання: чи не шахрай вона? – за це вона відповість, а ми відповімо за те, як ми до людини поставилися.

До цього ж належить і уривок Євангелія, який читають перед Постом: про Страшний суд, про овець і козлищ.

І завжди підкреслюється: ось Страшний суд, ось що буде грішникам, а ось що буде праведникам. Але це – тільки образ розповіді.

Серцевина розповіді: на якій підставі відбувається суд? Христос запитує: “Чи ввів ти бездомного під свій дах? Чи нагодував ти голодного? Чи відвідав ти хворого? Чи не посоромився зізнатися в тому, що ти – друг і знайомий людини, яку посадили до в’язниці? і т.д. “¹.

Усі ці запитання зводяться до одного тільки: був ти людяний чи ні?

Якщо ні, то як же очікувати, що в твою нелюдськість (якщо можна вжити таке дике слово) може влитися Божество?
Як ти можеш перерости свою тварність у долученні до Божественної природи?
Як ти можеш долучитися до Бога, якщо ти навіть не людина?..

Не ставиться питання про те, чи віриш ти, й у що ти віриш; найосновніше питання, ніби той ґрунт, той фундамент, на якому можна будувати: ти людина чи ні?

Якщо ти не людина – немає про що навіть говорити…

І в іншому місці Христос каже: “Не всі, хто Мене кликатимуть: “Господи, Господи”, увійдуть до Царства Небесного, а ті, хто виконуватиме волю Отця Мого” ².

На шляху до того, щоб стати людьми

Якщо все життя християнське полягає в тому, щоб стати справді, істинно людиною, тоді справді слова Спасителя: “Я дав вам приклад, щоб ви наслідували його”,

набувають крайнього значення, найвищого значення, бо Христос Спаситель – не лише Бог, що став людиною, Він у найповнішому, єдиному сенсі Людина.

Лише оскільки людина долучається до Бога, вона до кінця є людиною. Людина робиться досконалою, коли Бог і вона з’єднані, стали єдині.

У Христі “повнота Божества жила тілесно”³. Спаситель був одночасно в найістиннішому, найреальнішому сенсі людиною, і водночас, у найповнішому сенсі, Богом.

Він був людиною з плоті, з крові, з душі людської, але нічого в Ньому не було такого, що не було б пронизане Божественною присутністю.

Він був Бог, який став людиною і явив нам, що значить бути людиною в повному сенсі слова.

Ми тільки на шляху до того, щоб стати людьми. І кожен повинен знаходити свій шлях, і це дуже важливо.

Неможливо взяти аркуш паперу й написати на цьому аркуші все те, чого від нас очікує або вимагає Господь. Тому що не кожен здатний виконати все, і не кожен покликаний до всього, що зазначено в Євангелії: один покликаний до шлюбу, інший – до безшлюбності; один покликаний до слова, інший – до мовчання; перечитайте сказане в 12-13 розділах І Послання до коринфян про те, що Дух єдиний, а обдарування різні.

І святий Серафим Саровський вказує: щоб жити духовно, щоб вирости в справжню міру людини, кожен повинен вибрати те, що, як він каже, “йому приносить прибуток”.

У однієї людини серце відкривається, життя виростає в повну міру через благодійність, через милість; в іншої – через молитву; в третьої, четвертої, п’ятої – через інші дії та обдарування. І тому не можна прописати всім однаковий і той самий шлях.

Як же жити по-християнськи?

Як же жити по-християнськи? Що нам робити? Нам треба пам’ятати, що кожен із нас неповторний для Бога, єдиний, і що Євангеліє є – і через образ Христа, що виростає з його сторінок, і через слова Христові – повним описом усього того, що може людину зробити Людиною.

Проте кожен, у різні хвилини, може прозріти, зрозуміти й виконати те чи інше, але не все одразу, і не обов’язково (і це дуже важливо) те, що видається найзначнішим, найважливішим.

Нам усім хочеться братися за те, що справляє на нас найбільше враження. Ми повинні від цього утриматися: треба робити те, на що ми зараз спроможні.

Я пам’ятаю, як мені боляче було, коли вперше я пішов до свого духівника, отця Афанасія, на сповідь. Я сповідався йому, скільки вмів, чесно, й чекав, що він, монах, мені вкаже радикальний шлях: “Роби те-то, те-то і те-то”.

А те, що він сказав, мене вразило й на хвилину розчарувало; він мені сказав: “Я тобі вкажу, що ти мав би зробити, якби був на те здатний”. І додав: “А тепер постій і подумай: що з усього цього ти можеш виконати? На що в тебе вистачить мужності? Що тобі дозволять обставини?”

І я йому тоді відповів: “Ось те мале з великого, що я можу виконати”. – “Виконай це, і коли ти виявишся вірним у малому, Бог тебе поставить над великим”.

І це дуже важливий момент: не вишукувати у Святому Письмі, у Євангелії, у діях Христа, у Його словах, у притчах, у Його стосунках із людьми найбільше, сподіваючись, чи, точніше, ілюзуючи, що ми можемо це виконати.

Що ж вибрати, як же чинити? Я повторю знову те, що я неодноразово говорив приватно й на загальних бесідах упродовж останніх сорока з лишнім років.

Зазирнути в дзеркало людської досконалості

Євангеліє розкриває перед нами образ людини в повному її масштабі: Христа. І в це ніби дзеркало вселюдства та людської досконалості ми можемо зазирнути з тим, щоб побачити себе.

Коли ми читаємо Євангеліє, прочитане може нас або глибоко поранити, або засмутити, або залишити байдужими, або сповнити радості, натхнення, надії.

І коли читаємо Євангеліє, ми маємо бути чесними.

Це нам дуже нелегко дається, бо нам хочеться бачити себе в найкращому світлі.

Але ось прочитали маленький євангельський уривок. Серце затріпотіло, зігрілося, розум якось прояснився, воля вся напружилася, у свідомості тільки одне бажання: От так би жити! Як це прекрасно! Як це істинно!..

Якщо так ми відгукнулися на євангельське слово, це значить, що воно дійшло до нашого серця (а серце, у святоотецькій літературі, не є місцем емоцій: це сама глибина нашої душі, серцевина нашого буття).

Дійшло; я це зрозумів; Бог мені розкрив те, що вже зародково (хоча це ще треба зростити, захистити, зміцнити) мене робить рідним Спасителю в Його людстві і, значить, уже є початком моєї долученості до Нього в цілому.

Якщо так моє серце відгукнулося, так мій розум прояснився, воля стрепенулася, все моє єство напружилося бажанням так жити, відповісти на ці слова усім життям – я не тільки себе впізнав, я впізнав щось нове про Бога. Тому що, якщо я на Нього хоч трохи схожий, то, значить, і Він на мене скількись схожий. І коли я пізнаю себе, я пізнаю Його.

Коли читаємо Євангеліє

Але бувають моменти, коли ми читаємо Євангеліє, і до нас той чи інший уривок ніяк не доходить. Ми його читаємо очима, читаємо розумом – усе розуміємо, що там сказано. Але в нас відчуття, що це нас ніяк не стосується.

У цьому треба зізнатися; не треба себе ніби штучно підігрівати, накручувати себе, щоб ніби відгукнутися на те, на що ми не відгукуємося.

Ви напевно помітили, коли читаємо Євангеліє, що Спаситель говорив цілим натовпам народу. У цьому натовпі була людина, яка Христу ставила запитання; і Христос відповідав їй, на її запитання.

Але чи замислювалися ви над тим, як на це реагували інші люди навколо?

Людина ставила запитання, яке в ній визріло, яке вона усвідомила вже з ясністю; але в натовпі були такі люди, в яких це запитання тільки-тільки зароджувалося або визрівало різною мірою.

Почувши запитання і відповідь на нього Спасителя, ці люди прислухалися, бо знали, що це якимось чином стосується їх, хоча це не була відповідь на їхнє запитання, яке ще не “оформилося”. Проте вони намагалися запам’ятати цю відповідь, вони знали, що рано чи пізно ця відповідь розв’яже питання, яке ще поки що не народилося.

Але були ще інші люди, для яких це питання взагалі не існувало і які, напевно, знизували плечима, дивилися один на одного і говорили: “Що за нісенітницю ця людина запитує? І чого Іісус відповідає йому? До того ж відповідає так само безглуздо, як ця людина запитувала, – що це за розмова? Яка втрата часу, коли можна було б більш піднесені речі говорити?..” Ось такими людьми ми теж інколи буваємо, коли читаємо Євангеліє і не відгукуємося.

Жорстокість слів Христа

Але буває й так, що ті чи інші слова Христові видаються нам жорсткими, неприйнятними, словами, яких ми прийняти не можемо. Років сорок тому я проводив у нашій парафії бесіду про заповіді блаженства: “Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гонитимуть і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи через Мене. Радуйтесь і веселіться” ⁴.

І я пам’ятаю, одна з наших літніх парафіянок сказала: “Отче Антоній! Це – спасибі! – собі залиште. Я намучилася за все життя, і мені муки вистачить. Такого блаженства я собі не бажаю!”

Коли відповідала мені таким чином, вона, власне, відповідала Спасителеві Христу: “Твого блаженства, блаженства мученика, гнаного, того, кого люди не розуміють, того, хто стоїть осібно – цього блаженства не хочу! Якщо Ти його хочеш – неси хрест, помирай на Голгофі, – я на Голгофу не піду, й хресним шляхом йти не хочу. Я вже достатньо була на цьому шляху протягом мого довгого та важкого життя”…

Ця жінка була абсолютно правдивою; і я впевнений, що Христос прийняв її слова з набагато більшою готовністю, ніж якби вона сказала: “Як це прекрасно!” – і пальцем не торкнулася б до того хреста, який треба взяти на свої плечі та понести.

І ось ми повинні читати Євангеліє з відкритим розумом, із відкритим серцем, щоб, коли зустрічаємося зі вчинком Христа, бачимо Його ставлення до людей, чуємо Його слова, звернені до тієї чи іншої людини, коли чуємо те, що Він каже учням, те, що звернене до нас, – бачити й чути в правді, внутрішній правді, з готовністю сказати: “Це – так, Господи! Це я поставлю собі в закон, тому що я тепер розумію, що це є, нехай зародково, внутрішнім законом мого життя.

А цього я торкнутися не можу, я просто не розумію, про що Ти говориш; а цього я ще прийняти не можу, – ніяк не можу прийняти! Можливо, коли-небудь доросту, а зараз – ні!”

І от якби ми могли знайти в Євангелії нехай одне або кілька таких місць, про які ми можемо сказати, що в цих словах я нібито побачив себе в дзеркалі Христової особистості, ми могли б почати жити по-християнськи; не тільки бути виконавцями тих чи інших правил, але могли б виростати в свою міру, по-своєму уподібнюватися Христу.

Почати своє духовне життя

Тому що уподібнення Христу зовсім не означає наслідування штучне, зовнішнє: це поступове вростання в те, що апостол Павло називає “розум Христовий”⁵; і коли він говорить про розум Христовий, він говорить про думку, про зміст думки, серця, волі Спасителя Христа.

З цього ми все можемо починати; і нам відомо з житій, що багато святих, багато подвижників, коли почали свій духовний шлях, не знаюли всього, що знаємо ми, будучи грамотними. Ми оточені словом, яке чуємо, яке можемо читати.

Багато подвижників починали своє духовне життя з якогось одного вислову, що зачепив їхнє серце.

Напевно, багато хто з вас читав “Відверті розповіді мандрівника”. Його вразила одна фраза в апостола Павла: “Безперестанку моліться”⁶. І він почав шукати відповідь на ці слова, бо ці слова вдарили йому в серце, – і знайшов її в Іісусовій молитві.

Ми знаємо приклади й інших людей, які почули те, що вони десятки разів чули в церкві чи від людей; але вперше почули – тобто не вухами, а нутром наче, і почали жити по-новому.

Це зовсім не означає, що ми маємо право або що було б розумним сказати: “Я буду жити тільки за тим, що я вже пізнав”. У такому разі ми ніколи не переростемо себе, тоді ми будемо дуже довго й повільно зростати.

Ми живемо в середовищі людей, які ось уже дві тисячі років слово Христове, образ Христовий брали в себе та носили у своєму серці й ним жили.

І ми можемо не тільки вдивлятися в Євангеліє, а й вслухатися в повчання Святих отців, вчитуватися в їхні твори, вдивлятися якомога глибше й чуйніше в їхнє житіє, і з кожної з цих зустрічей винести що-небудь собі на користь.

Обмежувальні заповіді

Крім того, є, звісно, й обмежувальні заповіді, які нас попереджають: якщо ти цим шляхом підеш, потьманіє в тобі світло, скам’яніє серце, ти зійдеш зі шляху життя на шлях смерті.

На це також треба звернути увагу. Десять заповідей Старого Заповіту в цьому сенсі є таким попередженням: це шлях життя; якщо з нього зійти, ти вже вступаєш у область вмирання, смерті, у сферу темряви та руйнації.

Ось ті вступні поняття, які, мені здається, треба продумати, пережити, до яких треба підійти, перш ніж вступити в конкретний подвиг духовного життя.

А подвиг духовного життя полягає в тому, щоб ніколи не залишатися відсталим.

Подвижник – це той, хто постійно у внутрішньому русі, не безладному, а цілеспрямованому русі.

І щоб дати тому, що ми вже знаємо про життя, про Бога, про правду, про істину, про святість, стати реальністю, треба дуже багато боротися, треба перебороти дуже багато чого в собі для того, щоб шлях Христовий був гладенький, щоб він був прямий.

Про це говорять усі подвижники, вказують, як чинити, що робити; про це говорить Церква у своїх богослужіннях, говорять про це ті молитви, які ми читаємо постійно – вранці, ввечері, в різних випадках нашого життя.

Митрополит Антоній Сурозький (Блум). Бути християнином.

Жити по-християнськи