Чому за благодіяння отримуєш невдячність і зло?
Одного разу преподобного Порфирія Кавсокалівіта запитали: “Старче, чому буває так, що ти робиш якійсь людині благодіяння, а вона не тільки виявляє невдячність, але ще й прагне завдати тобі зло?”
Преподобний Порфирій, як знавець людських хвороб і глибин людської душі, відповів, що це природно! На подив запитувача, він сказав:
- “Це природно, тому що поки ти живий, він пам’ятає свій обов’язок і тому хоче «знищити» тебе, щоб позбутися цього обов’язку. Те саме сталося одного разу зі мною, коли одна людина повинна була мені гроші та намагалася нашкодити мені, щоб прибрати мене з очей геть. Все це цілком зрозуміло”.
Якщо хтось бажає зробити благодіяння ближньому, краще зробити це непомітно, щоб той не відчував себе зобов’язаним і не знав, хто йому допоміг, тому що початкова подяка може перетворитися на ненависть і бажання заподіяти благодійникові шкоди».
Яким дивним і парадоксальним це б не здавалося, але насправді це звичайна ситуація: допомагаєш людям, а у відповідь отримуєш нападки та прояви ненависті, хай навіть не явні, а приховані; відчуваєш на собі дію неприязні, що виходить із глибини людського серця, де Божественна благодать бореться з людськими пристрастями.
Існує відомий вислів: «Вірний спосіб придбати собі ворога — зробити благодіяння невдячній людині».
Той, кому ви простягли руку допомоги, може не тільки не оцінити цього, а й стати вашим найлютішим ворогом, першим серед ваших недоброзичливців.
Історія дає нам безліч подібних прикладів. Головний і найпоказовіший з них — це ставлення іудейських начальників до Христа, до Самого втіленого нашого Бога!
«Він ходив, благодіяв і зцілював усіх»1(Дії 10, 38), зазначає Слово Боже, коли дає оцінку діяльності Господа на землі. Він постійно робив добро та зцілював усіх хворих.
Чим люди відповіли на це? «Розіпни, розіпни Його!», – кричали вони та бажали знищити Його2(Лк. 23, 21).
Така реакція на добро залишається незмінною до сьогоднішнього дня й буде такою до кінця віків.
Розумного пояснення цього немає. Логіку подібних вчинків можна зрозуміти лише на рівні людських пристрастей та їхнього натхненника, лукавого диявола.
Людина, яка впала в гріх, викреслює Бога зі свого життя, а разом із Ним — відносини істинної, безкорисливої любові, бо «Бог є любов»3(1 Інн. 4, 16).
Така людина діє лише під впливом свого нездорового «я», яке бачить лише себе та хоче позбутися всього, що її дратує й обурює, що завдає їй занепокоєння.
Згідно з наведеними вище словами святого Порфирія, егоїзм не приймає смиренного приношення любові з боку ближнього, тому що для прийняття чиєїсь любові потрібна наявність будь-якої частки смирення.
…егоїзм не приймає смиренного приношення любові з боку ближнього, тому що для прийняття чиєїсь любові потрібна наявність будь-якої частки смирення.
Однак у серці, де править гординя та егоїзм, немає місця для смирення.
“Ми зараз говоримо про внутрішній устрій людини, що не відроджена благодаттю Божою. Для неї така поведінка є «природною», – без подиву зазначає святий. – Обов’язок перед іншою людиною, що надала йому послугу, діє на нього як вогонь, який його спалює (це стан душі відкриває нам очі на пекельні муки у вічності).
Його позиція є дуже простою: благодійник повинен зникнути, щоб не нагадувати йому про обов’язок. І як тільки випаде нагода, він стане твоїм гонителем і завдасть тобі зло!
Як рішення преподобний Порфирій пропонує те, що було сказано Самим Господом і багато разів підкреслювалося Його святими учнями:
виявляй любов до ближнього непомітно, за заповіддю: «нехай ліва твоя рука не знає, що робить права!»
І не тільки для того, щоб не піддатися марнославству, а й для того, щоб не зачепити самолюбство інших і не викликати в них бажання помсти.
Душа людини — справжня безодня, бо в ній діє таємниця беззаконня невідомим чином.
І це беззаконня проявляється не тільки в людей, які не належать до віри та Церкви, але навіть у тих, хто вважає себе християнами.
Звичайно, це відбувається лише в тому випадку, якщо вони не усвідомлюють, що як християни вони отримали дорогоцінні дари: бути частиною Тіла Христового й таким чином бути причетниками Його жертовної любові.
Тут яскраво проявляється той благодатний стан, що перевершує людське єство, якого має прагнути кожен істинний вірянин і яке згадує в інших своїх бесідах преподобний Порфирій.
Той, хто розуміє, що через святе Хрещення та інші обряди Церкви він покликаний уподібнитися Господу нашому Іісусу Христу, докладає зусиль, щоб досягти стану, що перевершує «природний» стан занепалої людини.
Він може якоюсь мірою зазнавати впливу гріха, але протидіє йому, кається та веде духовну боротьбу, щоб перетворити свій егоїзм на справжню любов до Бога й ближніх.
Він спирається на любов і смирення, приймає благодіяння від Бога і ближніх — як вираз їхньої любові до нього.
Така людина «має очі, щоб побачити» і, насамперед, благодіяння Божі.
Під час Божественної Літургії священник дякує Богу «про все, що знаємо та не знаємо».
Це означає, що Бог чинить для нас безліч благодіянь, про які нам нічого не відомо.
Що робить вдячна людина?
Вона не замикається на собі, але возсилає славослов’я Богу й від серця дякує ближньому та ще більше зростає в смиренні.
“Слава Богу!” — невпинно дякує вірянин. Він вважає будь-якого свого благодійника знаряддям Бога, через яке виражається благий Промисл Божий стосовно нього.
“Слава Богу!” та «Господи, помилуй!» — це два духовні полюси, між якими рухається життя кожного істинного християнина.
Протопресвітер Георгій (Дорбаракіс)
