День пам’яті преподобного Іова Угольського
15/28 липня Православна Церква вшановує пам’ять преподобного Іова Угольського.
Святий Іов (Іоанн Георгійович Кундря) народився в 1902 році в селі Ізі, що поблизу міста Хуста на Закарпатті.
У його батьків було восьмеро дітей, але в Ізі таку сім’ю багатодітною не вважали, бо були подружжя, які мали десять і більше дітей.
У той час Закарпаття перебувало під владою Австро-Угорщини. Православ’я було поза законом. Тому Богослужіння звершувалися в оселях вірян потай у нічну пору.
Якось батьки Святого прийняли у свій дім православного священника Амфілохія (Кеміня), який переховувався від влади. У того священника був хрест, що сяяв золотом, і Іоанн, якому було близько 10 років, та його брат Василій дуже хотіли його поцілувати.
Отець Амфілохій їм серйозно сказав, що той хрест подарував імператор Микола ІІ, тому той, хто поцілує його, має присвятити своє життя Богу й стати монахом.
Отроки вагалися та не спали всю ніч, а вранці рішуче сказали священнику, що стануть монахами. Обоє згодом виконали обіцянку.
Щоб перевезти священника від одного поселення до іншого, віряни ховали його в возі під сіном. Жандарми не перевіряли дітей, тому саме діти сповіщали людям про Богослужіння, передавали листи й миро від архієрея.
Одного разу Іоанн і його брат захопилися нічним Богослужінням та не помітили, як дім оточили жандарми, за якими їм доручено було стежити.
Отця Амфілохія заарештували, і отроки не могли вибачити собі за те.
Влада в Закарпатті постійно змінювалася. Вона належала то мадярам, то румунам, то чехам, то знову мадярам. Лише румуни не переслідували Православ’я, решта ж нав’язували унію з Римом.
Змалку Іоанн любив Господа та православну віру. Як і будь-який підліток він мріяв про далекі подорожі, про Сербію, в якій жили безстрашні мученики та святі царі й ніхто не міг знищити там Православ’я.
Коли юнакові було 17 років, він зробив пліт, взяв запас провізії та вирушив у дорогу. Іоанн мав намір плисти Тисою до Дунаю й Дунаєм за течією до столиці Сербії Белграда.
Однак Святого перепинили прикордонники, і він змушений був повернутися додому.
З благословення свого духовного наставника отця Доримедонта Святий прислуговував у вівтарі храму рідного села. Пізніше він став послушником у монастирі, де через деякий час прийняв постриг у рясофор із іменем Іов.
Коли почалася Друга Світова війна чехи залишили Закарпаття, й воно перейшло до мадяр.
Останні провели ревізію обителі та наказали Іоанну йти в їхню армію, що воювала на боці фашистів.
Преподобний не хотів убивати своїх братів слов’ян і вирішив тікати в Росію.
У 1939 році з Євангелієм у сумці Святий через Польщу прийшов до кордону Радянської Росії. Там його схопили прикордонни. Монаха визнали шпигуном і привезли в НКВС.
Суд, що тривав 7 хвилин, засудив його до 15-річного позбавлення волі за шпигунство, 5-річного за релігійність і 5-річного заслання, що становило разом 25 років.
У тих умовах радянських таборів люди звіріли й вбивали один одного. Особливо тяжким було перебування на Норільських копальнях. Доводилося терпіти голод, каторжну працю й жорстокість охоронців. Смерть від морозу вважали легким звільненням від страждань.
Отець Іов мав паспорт громадянина Чехії. Несподівано його звільнили та мобілізували в Чехословацький корпус Людвіга Свободи.
Він служив до кінця війни, після чого демобілізувався та повернувся на батьківщину до свого монастиря.
Господь наділив отця Іова дарами молитви та прозорливості. Після років страждань він вмів втамовувати людський біль.
Святий щоденно служив Літургію й майже ніколи не пропускав Богослужіння. Він випромінював благодатну радість і простими словами втішав скорботних.
Будучи милосердним, отець Іов не терпів пороків. Якось до нього прибув із Москви професор МДУ з дружиною, з якою той не був обвінчаний. Старець викрив пару в блуді й одразу обвінчав.
Отець Іов говорив, що колись чаші для Причастя були дерев’яними, а люди золотими; тепер – навпаки.
Він передрікав, що храми будуть будувати, а благодаті в них не буде, не буде любові; якщо людина й захоче жити по вірі, то їй будуть дуже заважати.
Господь дав Своєму угоднику владу над бісами. Отець Іов виганяв із людей нечистих духів.
У 1966 році, коли Святому було 62 роки, він удостоївся сану архімандрита, від якого зі смиренням відмовлявся.
Він служив у храмі великомученика Димитрія в селі Мала Уголька Тячівського району, був духівником великого округу та декількох монастирів.
Люди прибували в Угольку за порадами старця. Проте були й такі, що шукали поживи.
Так селянин Петро з села Драгова напав на отця Іова. Святий впросив розбійника не вбивати його — не заради себе, а заради пастви.
Тоді Петро взяв гроші й утік, але його знайшли та засудили. Згодом злочинець розкаявся у своєму вчинку й усе життя радів, що не вбив Святого.
Той випадок стривожив родичів отця Іова, і вони почали просити його повернутися в рідне село або хоча б дозволити їм похоронити його в ньому.
Проте Старець заборонив будь-куди вивозити після смерті своє тіло. Він заповів відспівати його чернечим чином і поховати в Малій Угольці біля хреста посеред кладовища.
28 липня 1985 року отець Іов відслужив останню Літургію. У храмі було велелюдно. Всупереч звичці проголошувати короткі проповіді, Святий говорив довго й натхненно та начебто прощався з паствою.
Ввечері він звершив Вечірню, під час якої постійно плакав. Після Богослужіння вихованець старця Іосиф Ярема почув від нього останні слова повчання.
Угодник Божий говорив про настання часів, коли православних не будуть переслідувати за віру, але тогочасною свободою не слід зваблюватися, тому що буде надзвичайне падіння моралі.
Під час розмови Преподобному стало погано й того ж вечора він помер.
Нині мощі святого Іова почивають в Угольській церкві. Коли їх після знайдення занесли в храм, одразу згасло світло, оскільки на електропроводи впало дерево. Так отець Іов нагадав, що ніколи не любив електричного світла. Богослужіння довелося звершувати при свічках.
Слава Богу вовіки. Амінь.
