Дітям про молитву
Дихай! Не дихай!
Прийшов Сергійко до лікаря, а той почав його через трубочку слухати: чи добре дихає, чи не застудився?
Говорить лікар хлопчикові:
— Дихай!.. Не дихай!..
А сам у трубку слухає. Потім знову:
— Дихай!.. Не дихай!..
І знову слухає. Лікар досвідчений, але вже зовсім старенький, забудькуватий. Сказав хлопчикові:
— Не дихай! — і відійшов до стола.
Нарешті він не витримав і видихнув. Без повітря що з нами було б?
От-от! Так і душа без молитви вмирає, а з нею вона росте, набирається сили і підноситься до Бога.
Молитва – це дихання душі, її життя.
Чи впізнає?
Купила мама синові костюмчик із накладними кишенями, з блискавками. Випрасувала та відправила самого погуляти: треба ж привчати людину до самостійності.
Як на те серед двору малюка чекала калюжа, величезна — не перестрибнути.
А якщо спробувати?
Та так напробувався, що коли повернувся, мама його тільки по голосу й упізнала.
Ось і Бог створив усіх людей чистенькими, але ми так напустувалися, що Він нас тільки по голосу й впізнає…
Але чи чує Господь наш голос? А чи вміємо ми розмовляти з Богом, чи вміємо молитися?
Якщо повіримо
Домовилися дітлахи пограти в «піжмурки». Одному зав’язали очі рушником. Переконалися, що підглянути не зможе, закрутили його та й розбіглися хто куди.
Почали кликати, плескати в долоньки, щоб він на звук їх спіймав.
Хлопчак із зав’язаними очима намагався їх схопити, кидався на кожний шерех.
А діти раптом стихли — і ні звуку, ніби нікого немає.
Проте хлопчик був упевнений, що вони поруч. Він не бачив, але вірив, що вони біля нього.
Віра і є та впевненість у невидимому, як у видимому.
Мама вклала немовля спати, заспівала йому колискову, перехрестила, поцілувала та вийшла в сусідню кімнату.
Малюк не бачить її, проте вірить, що мама поруч. Варто її покликати — і вона прийде.
Так і Бога, і Заступницю нашу Богородицю ми не бачимо, але Вони поруч. Лише тільки покличемо, помолимося, і вони будуть із нами, хоча ми Їх і не побачимо.
Прийдуть до тих, хто вірить у Них. І прийдуть, і допоможуть, і захистять.
Якщо повіримо та молитимемося.
Твоє пташеня
Випало з гнізда пташеня — зовсім маленьке, безпорадне, навіть крильця ще не виросли. Нічого не вміє, тільки пищить і дзьобик розкриває — їсти просить.
Взяли його хлоп’ята і принесли в дім.
Спорудили вонийому гніздечко з трави та гілочок. Володя годував малюка, а Іринка напувала й виносила на сонечко.
Незабаром пташеня зміцніло, і замість пуху в нього почало пір’ячко наростати.
Хлоп’ята знайшли на горищі стару клітку для птахів і посадили до неї свого улюбленця, — занадто вже виразно почав на нього кіт поглядати. Цілими днями біля дверей чергував, моменту слушного чекав, і скільки його діти не гнали — очей із пташеняти не зводив.
Літо промайнуло непомітно. Пташеня на очах у дітей виросло та почало по клітці літати. А незабаром йому в ній тісно стало.
Коли клітку на вулицю виносили, воно билося об стінки та просилося на волю.
Ось і вирішили хлоп’ята свого вихованця випустити.
Звичайно, жаль їм було з ним розлучатися, але позбавляти свободи того, хто створений для польоту, вони не могли.
Одного сонячного ранку попрощалися діти зі своїм улюбленцем, винесли клітку у двір і розчинили дверцятка…
Пташеня вистрибнуло на траву й озирнулося на своїх друзів.
У цей момент з’явився кіт. Причаївшись у кущах, він приготувався до стрибка, кинувся, але… Пташеня злетіло високо-високо…
Святий Іоанн Кронштадтський порівнював нашу душу з птахом. За кожною душею ворог полює, піймати хоче.
Адже спочатку душа людська, зовсім як пташеня без пір’я, безпорадна, літати не вміє. Як же нам зберегти її, як виростити, щоб не розбилася вона об камені гострі, не попала в сіті ловця?
Господь створив рятівну огорожу, за якою росте і міцніє наша душа, — дім Божий, Церкву святу. У ній душа вчитьсячерез молитву злітати високо-високо, до самого неба. І пізнає вона там таку світлу радість, що їй ніякі земні сіті не страшні.
Молитва хворої під час операції
Одну жінку перед операцією лікар запитав:
— А що ти нам скажеш, коли ми тобі дамо снодійне? Одні в нас сваряться, інші — кричать… А ти що говорити будеш?
Жінка знизала плечима. Саме запитання видалося їй дивним: хіба може вона знати, як буде поводитися, коли присплять її свідомість?
Після операції лікар здивовано запитав:
— Пам’ятаєш, що говорила?
— Ні…
— Ти, голубко, читала покаянний канон.
Лікар був людиною, яка вірила в Бога, й часто сам ці слова говорив:
— Помилуй мене, Боже, помилуй мене.
А той канон він читав напередодні Святого Причастя з молитвослова. Дуже вже він великий, важко його запам’ятати. А хвору ще й приспали.
Як же творилася молитва?
Знову-таки — душею! Коли йшли секунди між життям і смертю, її душа просила:
— Помилуй мене, Боже, помилуй мене.
Борис Ганаго
