Наше життя повинно бути Христоцентричним

Що таке наше Православ’я і чосу наше життя повинно бути Христоцентричним? Хтось у відповідь на це питання почне розповідати про догмати, хтось – про традиції й обряди, або про культуру та історію, або про моральне вдосконалення. Дуже багато граней у Православ’я.

Тоді я запитаю інакше.

А чим воно відрізняється, наприклад, від буддизму чи ісламу? Та хоч би навіть від розвинутого язичництва на кшталт індуїзму чи віри древніх греків? У кожній розвиненій релігії є уявлення про гріх і чесноти, кожна закликає людину відмовитися від першого та прагнути до другого, і навіть списки в багатьох пунктах співпадають: шануй батьків, не кради.

Так що ж, різниця між нами, наприклад, у тому, що мусульманський піст – це утримання від всякої їжі та питва у світлий час доби, а православний – від м’ясного та молочного в будь-який час дня й ночі? І що одяг у священнослужителів різний, і молитовні жести, і дати свят?

Якщо послухати деяких православних, приблизно так і виходить.

Існують «традиційні релігії», різні в різних народів, усі вони вчать приблизно одного, але кожна – зі своїм колоритом. Але прикметник «православний» набуває сенсу, тільки з’єднавшись із іменником «християнин». Християнин – той, хто вірить у Христа та йде за Ним у своєму житті.

Хто йде за Христом

Ну так, а трава зелена, а вода мокра, а сніг холодний.

Адже ця банальність: християнин той, хто йде за Христом – вибивається з цього ряду. Вона куди менш очевидна. І все частіше я чую від православних християн про одну насущну проблему: нам не вистачає христоцентричності. Тобто ніхто, здавалося б, не зрікається від Христа та не забуває про Нього. Але й не особливо згадує. Обрядова сторона чи культура, а особливо політика настільки захоплюють людей, що говорити про глибинні сенси ніколи та й немає чого. Христос – не в самому центрі, а на задньому фоні.

Нещодавно я поставив у своєму інтернет-блозі питання всім читачам: як вони розуміють ключове для православного християнина поняття – спасіння? І багато було відповідей приблизно такого плану: спасіння полягає в тому, щоб позбуватися пристрастей і гріхів і набувати чесноти.

– А для чого нам тоді Христос? – перепитував я.

І отримував, зокрема, такі відповіді:

• Христос подає нам приклад на цьому шляху.

Але тоді, вибачте, чим Він відрізняється від Сократа чи Будди Гаутамі, що додає Він до сказаного та зробленого цими доброчесними мужами задовго до Його народження?

Чи така відповідь:

• при проходженні нами митарств Христос доповнить міру тих наших чеснот, яких нам бракує для спасіння.

Але тоді що принципово нового в християнстві, хіба це не типова релігія закону, якою був і Старий Заповіт, тільки тепер ще й із небесним помічником?

Боюся, звістка про те, що рятує нас Сам Христос, а ми можемо лише своїм життям прийняти чи відкинути це спасіння, виявиться для багатьох православних християн не те щоб нововведенням, ні… а якоюсь абстрактною інформацією, що ніяк не пов’язана з їхнім повсякденним життям, зокрема й духовним. От пости, от свята, от звичаї, от старці, от священники, от вся-вся-вся решта, і над усім цим знак хреста.

Так, але що він означає? Не взагалі для когось, а от особисто для мене, тут і зараз? Наскільки мені Христос – цікавий?

Практика сучасного православного життя та особливо місії часто буває звернена не стільки до Нього, скільки до самих церковних інститутів. Ми розповідаємо тим, хто не вірить, яка в нас чудова церква, і це їм цікаво.

Рідні та знайомі іноді ставлять мені питання про те, як жити по-православному. І на першому місці, звичайно, запитання: що можна їсти сьогодні чи завтра? На другому: як правильно виконати той чи інший обряд?

Але не пам’ятаю, щоб хтось, окрім моїх дітей, поставив мені в неформальній обстановці питання про Бога, про Христа, про Євангеліє. Так, люди про них пам’ятають, але не це їм важливо. Зверніть увагу, в якому контексті згадується Євангеліє в переважній більшості випадків на православних сайтах або в православних ЗМІ.

Це читання дня – той уривок, що звучить цього дня на літургії, та тлумачення до нього. Дуже добре, звичайно, коментувати такі уривки… але якщо обмежитися тільки ними, ти ніколи не прочитаєш Євангеліє цілком, як єдиний текст, і частина цього тексту залишиться для тебе просто невідомою. Виходить, що навіть Євангеліє важливе лише в контексті богослужіння.

Читання повністю

Уявимо собі, що ми ніколи не читали «Євгенія Онєгіна» або «Горе від розуму» повністю, обмежувалися лише повторенням до місця чи не до місця широко відомих цитат. Тоді первинний сенс цитат від нас вислизатиме, точніше, ми надаватимемо їм якогось зовсім іншого сенсу.

От і мої співрозмовники в блозі напевно чули, що Христос – Спаситель, але ця інформація залишилася якоюсь фоновою, неактуальною. І повний текст Нового Заповіту, який увесь побудований на цій ідеї, залишається просто незатребуваним. Вже передбачаю, як якийсь читач обурено вигукне: «Протестантизм!» Як це читати Біблію саму по собі? Хіба можна відривати її від тлумачення Церкви? Зрозуміло, для православного це немислимо.

Але хіба тлумачі писали: «Читайте краще нас, а Біблію не чіпайте, складно там усе, незрозуміло?»

Центр – Христос

Ні, цей висновок роблять сьогодні, адже практично все, що писали тлумачі, по суті, є розгорнутий коментар до Біблії та досвід життя по ній. Про те, як жити во Христі, говорили святі від апостола Павла, і протестантизм тут зовсім не до чого. У цьому – сама суть християнства. Усе інше теж дуже важливе, безперечно: і обряди, і культура, і участь у громадському житті. Але все інше набуває сенсу тільки у зв’язку з цим смисловим центром Церкви – Христом.

Адже нерідко буває як: людина прагне жити по-православному, постить і молиться, удосконалюється в чеснотах, працює над собою. Але відчуває якусь внутрішню порожнечу, недостатність власних зусиль у досягненні бездоганної праведності. Вона може спробувати заповнити цю порожнечу й недостатність зростанням активності та зовнішньою агресією, а може потихеньку скорочувати свою присутність у церкві. Може, що найгірше, стати втомленим циніком, жити ніби за інерцією.

Святе місце порожнім не буває, і для християнина по-справжньому заповнити цю порожнечу може все-таки тільки Христос. Не пости і обряди, не громадська активність і творчість, при всій їх важливості, корисності та потрібності, а тільки Христос. Особиста зустріч із Ним і життя в общині, де Він не просто згадується, а живе та діє.

Розумію, що і христоцентричність легко забовтати. Як від повторення слова «халва» у роті не стає солодше, так і від постійних розмов про Христа Його не стає більше у твоєму житті. Тут потрібне не показне, а щось приховане, внутрішнє, глибинне.

Як цього досягти?

Якби я знав точну, повну й усім прийнятну відповідь, я був би великим святим і не мав би потреби писати подібні тексти. Не знаю точно. Вірніше, знаю, що шляхів до цієї зустрічі може бути багато, і вони різні для різних людей. Досвід святих – якраз про це. Дуже часто кажуть, і абсолютно справедливо, що з Христом ми зустрічаємося на Євхаристії, і це найголовніша зустріч. Абсолютно згоден із цим.

Проте я все ж додам, що ця головна зустріч не може бути єдиною, інакше вийде, що повністю християнами ми буваємо в кращому разі пару годин на тиждень, на літургії, а решту часу проживаємо, як вийде. Але ж християнство – не частина життя, а її повнота. Якщо, звичайно, воно в нас є.

Напевно, все, що я тут сказав, здасться комусь банальним, пласким, голослівним. Куди простіше було б викрити нечестивців, дати рецепти пісних блюд і молитовних практик, сказати щось ще просте й конкретне, це напевно комусь би згодилося. Але на тридцятому році мого церковного життя я раптом сам для себе сформулював, чого шукаю всі ці роки, до чого прагну, що маю поки що в дуже малій мірі – але без чого жити далі просто не зможу та й не захочу.

Біблеїст Андрій Десницький