Поради дітям: Як виховувати себе
Хочеш бути королем?
Біля вітрини канючить малюк:
— Купи це! Купи це…
Мама послухає-послухає, а потім не втримається і купить. Принесуть нову іграшку додому, дитина пограється трохи і закине її в куток. А там уже ціла гора «купи-купи» валяється.
Іде вулицею бабуся з Олесею. Побачить дівчинка що-небудь цікаве, попросить купити, а бабуся спокійно пояснить:
— Зараз у нас грошей немає. Тільки на молоко.
Олеся-розумниця подумає і скаже:
— Ну добре, потім.
Згодом про своє бажання вона забуде, а про те, що грошей мало, пам’ятає. І, якщо їй захочеться чого-небудь, сама собі каже:
— Потім, потім…
Зовсім крихітка, а своїми бажаннями керує.
Одного разу король Фрідріх, втомившись від важливих справ, вийшов на прогулянку. На темній алеї він зіткнувся зі сліпим.
— Хто ти? — запитав Фрідріх.
— Я — король! — відповів сліпий.
— Король? — здивувався монарх.
— І ким же ти управляєш?
— Собою! — сказав сліпий і пішов далі.
Фрідріх замислився.
Можливо, дійсно легше керувати цілою державою, аніж собою, своїми бажаннями.
А от Олесі це зовсім неважко. Побачить у вітрині гарну іграшку чи шоколадку — і махне рукою:
— Потім, потім…
Хіба вона не королева?
Кнопка
Одному пацюкові вчені створили, як то кажуть, повний комфорт: дали досхочу їжі й води, м’яку травичку для постелі. Живи та радій.
Однак перед цим до мозку пацюка вони приєднали електроди, які закінчувалися двома кнопками.
Коли пацюк опам’ятався та помітив блискучі кнопки, він із цікавості доторкнувся до однієї з них — і відчув небувале задоволення.
А що, коли доторкнутися до іншої? Що сховано в ній?
Він, допитливий, недовго думав, ризикнув натиснув. Що тут було!
Його вдарив струм такої сили, що він ледве залишився живим.
Довгий час пацюк боявся наблизитися до загадкового приладу. Але нарешті пам’ять про пережите блаженство витіснило почуття страху.
Він пам’ятав, що саме за першою кнопкою криються солодкі миті, й натиснув її. О, невимовна насолода!..
Проходили години, а пацюк усе натискав «кнопку насолоди» та ніяк не міг зупинитися. Він так і загинув від голоду й спраги, хоч їжа та вода були поруч…
Чи не так чинять деякі люди? Кожний день займаються гонитвою за насолодами, марнують життя на випивку, наркотики, телевізор.
Озирнися навколо. Подивися, який прекрасний цей світ. Невже кнопка краща?
Хто там?
Ти, звичайно, пам’ятаєш, як у дитячій казці пустотливі козенята почули стукіт у двері та голос:
“Козеняточка, дитинчаточка, відчиніть, відімкніть.
Ваша мама прийшла, молочка принесла”.
Козенята кинулися до дверей, та щось підозрілим їм здалося. Голос зовсім не мамин.
Прислухалися. А в двері знову стукають і умовляють:
“Козеняточка, дитинчаточка, відчиніть, відімкніть”.
Але відчиняти зовсім не хочеться. У мами голосочок тоненький, ніжний. Його б слухав і слухав. А тут якийсь чужий, хрипкий, тільки прикидається ласкавим.
Замислилися козенята, та й не впустили до свого будинку чужого.
А це, як ти пам’ятаєш, був злий вовк, що хотів козенятами поснідати.
Не повірили вони лиходію, не відкрили йому ні дверей будинку, ні дверцят свого серця. Довелося хижаку голос свій перековувати, добренького з себе удавати.
Казка — казкою, але й зараз усюди вовки нишпорять, душу твою проковтнути намагаються. Не помітив? Як же, як же… Повно їх.
Тільки довірся. Стукаються до тебе з екрана…
Стукає до нас у душу й Господь. Він прямо сказав:
— Ось, стою біля дверей і стукаю: якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього й буду вечеряти з ним, і він зі Мною.
Кого впустимо?
Кому повіримо?
Погані звички
Якось старий учитель пішов зі своїм учнем на прогулянку до лісу. Раптом учитель зупинився, зацікавившись чотирма рослинами.
Перша з них тільки-но почала прорізатися крізь землю, друга вже мала розвинену кореневу систему й пустила красиві листочки, третя була сформована в малий кущ, а четверта вже була зрілим деревом.
Учитель звернувся до свого молодого учня:
— Вирви першу рослинку.
Хлопчина без усякого зусилля, одними пальцями, витягнув її.
— А тепер вирви другу.
Учень послухав, але це вже далося йому дещо важче.
— А тепер третю.
Хлопець напружив усі свої сили, і лише тоді зумів витягнути з землі кущ.
— Ну, а тепер, — спитав учитель, — чи впораєшся ти з четвертою рослиною?
Коли хлопець міцно схопив обома руками стовбур дерева та спробував вирвати його з землі, то лише ледь затріпотіли листочки.
— Ось так, сину, буває і з нашими поганими звичками. Коли вони ще молоді, не вкорінені, ми з Божою допомогою дуже легко можемо їх позбутися, але коли вони вже запущені, глибоко вкорінені, то їх уже важко позбутися, потрібні великі щирі молитви й старання.
Убити дракона
Одного разу Іванко, п’ятирічний хлопчик, почув дуже цікаву розповідь про святого Георгія Побідоносця, який переміг дракона. Наступного дня він сказав батькові:
— Тату, я також хочу стати святим, щоб перемагати дракона.
— Добре, Іванку, — сказав батько, — але бути святим — це не так легко, як тобі може здаватися.
— Це нічого. Я буду старатися. Де ж мені знайти дракона?
— Я тобі скажу, коли він з’явиться.
Така розмова задовольнила хлопчика, і він побіг гратися з сестрою.
У той день бабуся подарувала Іванові книжку, а його сестричці Ганнусі — мозаїку.
Іванко ще не вмів добре читати, а іграшки він дуже любив. Побачивши такий чудовий подарунок у руках сестри, хлопчик заплакав від заздрості.
Батько помітив його сльози та й пршепотів:
— Синку, дракон виліз.
Той одразу перестав плакати, але нічого не сказав.
Увечері, коли Іванко підійшов до батька побажати йому доброї ночі, тихо сказав:
— Тату, я радий, що в Ганнусі така хороша мозаїка.
Думаю, вона дасть і мені трошки погратися…
Я переміг дракона?
Борис Ганаго
