Шлюб, де діє таїна єдності во Христі
Шлюб як таїнство поза християнським досвідом
Один із отців Церкви вже в древності сказав, що світ не міг би стояти без таїнств, тобто без безпосереднього впливу Божого та без преображення, яке цей вплив здійснює над людьми; і що єдине таїнство, яке збереглося після відпадіння людини від Бога й втрати раю, це таїнство шлюбу.
Шлюб є таїнством і в древності, і поза християнським досвідом.
Звісно, не в тому самому сенсі, в якому він є таїнством у християнській Церкві, але він – таїнство в тому сенсі, що це момент, коли звершується щось, що інакше, людськими силами, не могло б звершитися.
Це момент, коли відновлюється, наскільки це можливо в межах занепалого світу, та єдність між чоловіком і жінкою, та цілісність вселюдини, про яку йдеться на початку книги Буття. Це момент колосальної важливості.
Це момент, коли двоє, тому що вони полюбили одне одного, можуть стати однією плоттю, тобто не тільки фізичною плоттю, а й однією тілесною реальністю, яка в собі містить різницю і душевності, і духовності.
Шлюб у Старому Заповіті
Я хочу це трошки розвинути.
У Старому Заповіті ми читаємо про те, як людина була створена вселюдиною, і в ній, за вченням деяких (далеко не всіх) отців, містилося все і жіноче, і чоловіче.
Поступово людина почала зростати, дозрівати; і настав момент, коли в одній людині вже не могла поєднуватися повнота і жіночої, і чоловічої істоти.
Тоді Бог привів до людини всіх тварин, щоб вона побачила, що в них є дві статі, й відчула, як сказано в Письмі, що тільки вона самотня.
І коли вона раптом відчула свою самотність, Бог навів на неї глибокий сон і розділив у ній чоловіче від жіночого.
Однак розділив не так, щоб не залишилося нічого того чи іншого в кожному з них. У кожному залишилося щось від іншого, що давало йому змогу впізнавати себе самого в іншій істоті; він і вона становили одне.
І коли Адам побачив перед собою Єву, він вигукнув: “Це кістка від кісток моїх, це плоть від плоті моєї”1(Бут. 2:23)!
Інакше кажучи: “Це я!” – і водночас: це я – перед власними очима. Але це було настільки “я”, це настільки була єдність духу, що вони себе голими не бачили, вони бачили себе як одиницю, як людину в двох особах.
Пізніше, коли відбулося падіння, вони раптом побачили себе голими, тобто чужими один одному. І ось із цього моменту почалася боротьба за возз’єднання, потяг одного до іншого, відчайдушний, сліпий потяг, крик: повернися до мене!..
І це відбувалося у шлюбній любові, у любові двох, які, подивившись одне на одного, ніби впізнавали себе в іншому й водночас впізнавали в іншому не його власну обмеженість, а нову повноту, нову красу, новий сенс.
І тоді шлюб, тобто таємниця цієї зустрічі відбувався в тому, що вони одне одного бачили та впізнавали себе самих, і разом – не просто себе, а себе сповненими, з повнотою життя, яку вони можуть мати тільки одне з одним.
І, коли вони з’єднувались, і тілесно, і душевно, і духовно ставали (знов-таки, наскільки було можливо, і наскільки досі буває можливо в занепалому світі) вселюдиною.
Це дивовижна таємниця. Це повнота людини, що з’являється у двох особах. Тому-то отець Церкви, про якого я згадував, говорив, що це таїнство: тепер поділ, який скоєний гріхом, нехай частково, але значною мірою, вирішальною мірою, знімається, вони тепер єдині. І це йде дуже далеко.
Шлюб як таїнство Церкви
Я процитую й іншого отця Церкви (хоча зараз не можу запам’ятати його імені), який говорить дещо, що багатьох може здивувати;
він каже, що шлюбне з’єднання чоловіка та жінки можна порівняти з тією єдністю, що звершується між Христом і вірянином, коли він долучається до Святих Таїн…
Ось міра, яку один із отців бачив: тілесна єдність між чоловіком і дружиною як повнота тієї єдності, яка вже досягнута душевно й духовно.
Це означає, що чоловік і дружина бачать одне одного, немов самого себе, але без тих тіней, без того спотворення, яке кожна людина може в собі бачити.
Це бачення себе в тій красі та повноті, яких у собі самому неможливо бачити. І тоді вони з’єднуються в те, що можна назвати словами апостола Павла “малою церквою”2(Рим. 16:4).
Справді, у Христі, в Бозі, благодаттю Святого Духа вони стають єдиною плоттю, єдиною істотою, водночас залишаючись неповторними, єдиними особистостями.
Вони вже не індивідум, тобто не остання межа поділу, те, чого далі ділити не можна, вони стали особою, тобто особою, подібній до якої більше немає.
Стосунки чоловіка й дружини в ідеалі
І стосунки чоловіка й дружини в ідеалі – до чого треба прагнути усім єством – не жадібність, не бажання володіти, не хижацтво, а благоговійний погляд і віддання себе іншому, і прийняття іншого в себе самого в любові, у споглядальній таїни любові. Це ідеал шлюбу.
І стосунки чоловіка й дружини в ідеалі – до чого треба прагнути усім єством – не жадібність, не бажання володіти, не хижацтво, а благоговійний погляд і віддання себе іншому, і прийняття іншого в себе самого в любові, у споглядальній таїни любові. Це ідеал шлюбу.
Звісно, у занепалому світі діють й інші сили в шлюбі. Буває статеве бажання, буває жадібність; але буває й те, що двоє з’єднуються завдяки тій любові, яка знімає всі грані: вони тепер стали єдині.
І коли народжується дитина, ця дитина є не плодом начебто хижацтва, а плодом віддачі однієї людини іншій, однієї половини іншому чи іншій.
Зародження дитини
І тут я хочу торкнутися питання дітей.
Сучасна наука йде назустріч тому, в що Церква вірила споконвічно: що в момент, коли зароджується істота, в ній є вся повнота людства, вона вже людина.
Можна сказати, що втілення Христа відбулося в момент, коли архангел Гавриїл обіцяв Діві Марії народження Сина, і Вона відповіла: “Оце, Раба Господня, нехай буде Мені за словом твоїм”3(Лк. 1:38).
І так само буває й у шлюбі.
У момент, коли зароджується дитина, все майбутнє попереду, і теперішня наука відкрила дивовижні речі. Вона відкрила, що дуже рано, тільки-но починає формуватися дитина, вона може сприймати не тільки те, що відбувається в матері, а й навколо неї.
До неї доходять звуки, до неї доходить тремтіння повітря, через свою матір вона стає частиною всього навколишнього середовища.
Церковні наставники часто говорили про те, що як тільки зароджується дитина, треба знати, що до неї доходить усе, що відбувається з матір’ю або з батьком, або з оточенням.
…тільки зароджується дитина, треба знати, що до неї доходить усе, що відбувається з матір’ю або з батьком, або з оточенням.
Важливість материнської молитви
Тому матері рекомендувалося молитися, але не формально, не тільки вимовляти молитви, не тільки молитвословити, а спілкуватися з Богом, ділитися з Ним усією своєю радістю, усім своїм трепетом, дати Богові діяти в ній.
Також рекомендувалося молитися вголос, – хоча тоді цього не знали, але тепер ми знаємо, що звук цієї молитви незрозумілим чином доходить до зародка й до дитини, яка поступово формується.
Якщо молитва вимовляється благоговійно, тихо, вдумливо, дитина поступово внутрішньо формується і вже долучається до таїни материнської молитви. Це дивовижна думка.
Коли дитина народиться, необхідно продовжувати молитися над нею, над колискою, співати їй церковні пісні, молитися церковними словами.
Вона ще слів не розуміє, але через звук голосу може сприйняти молитовну налаштованість і через неї ожити до області молитви, області долученості до Бога.
А потім настає інша зміна, коли дитина стає більшою і вже може сама якось брати участь у житті. І те, що з нею відбувається тоді, може відігравати колосальну й вирішальну роль.
Якщо в сім’ї розбрат, крик, взаємна ворожнеча, то це розбиває цілісність її душі; кожен окрик приголомшує її душу й із часом вщент розбиває її, як скло може розбитися від гучного шуму.
Але ще інше. У міру того, як дитина чує молитовні слова, долучається до їхньої звучності, вони стають частиною її плоті та крові.
Приклади з життя
І тут я хочу вам дати чудовий приклад, який у мене залишився на душі.
Був у нас тут півчий, Петро Васильович Федоров. Він мав бас надзвичайної краси і всіх нас надихав своїм співом.
У якийсь момент він захворів на рак, ліг у лікарню. Я його відвідував щодня.
Перший час ми з ним молилися й співали разом, я – невміло, бо не маю достатнього слуху та голосу – співав молебень за його одужання і за його рідних, яких тоді не було біля нього. Потім він став слабшати, і я співав один.
Якогось дня я прийшов, і старша сестра мені каже: “Могли б не приходити, – він непритомний, помирає”.
Я увійшов у його кімнату. По обидва боки ліжка сиділи його дружина й донька, які щойно приїхали з далекої Японії та застали його вже непритомним, людиною, що помирала.
Я пригадав тоді те, що він мені говорив, як молитовні слова переплелися з його душею, і, сказавши дружині й доньці сісти поруч, став на коліна й почав, як умів (тобто погано) співати йому великопосні, страсні піснеспіви.
І поступово ми всі побачили, як його свідомість зростає в ньому, відроджується, піднімається, і в якийсь момент він відкрив очі.
Я йому сказав: “Петре Васильовичу! Ваші дружина й дочка сидять ліворуч від вас. Ви помираєте; попрощайтеся з ними”.
Вони попрощалися спокійно, глибоко, зворушливо; і потім я сказав: “А тепер можете спокійно померти”.
Він пішов у забуття та невдовзі помер.
Так от, ці піснеспіви, які він співав усе життя, його повернули до життя на той короткий термін, який був йому потрібен, щоб не залишити дружину вдовою й доньку сиротою без останнього прощання.
І ще один приклад, який мене теж дуже вразив, із області того, що залишається в душі дитини, коли їй дано чути церковні піснеспіви та співати їх.
Багато років тому на Трьохсвятительському подвір’ї був дуже старий диякон. Від старості він значною мірою втратив голос, але співав на кліросі, оскільки тільки це він міг щодня робити.
Якось я з ним опинився на кліросі. Він читав і співав, я, як міг, співав.
Але він читав і співав із такою іскрометною швидкістю, що мені не вдавалося встежити навіть очима за книгою.
Коли служба скінчилася, я йому сказав: “Отче Євфиміє! Ви сьогодні вкрали в мене всю службу; але що гірше – ви вкрали її і в себе, тому що ви не могли розуміти те, що виголошували”.
Він заплакав і сказав мені: “Ти мені вибач! Але знаєш, я народився в страшенно бідному селі, мене батьки прогодувати не могли й із п’яти років віддали мене в монастир. Там я прожив до революції, там навчився читати, співати, щодня я чув ці служби, вони стали частиною моєї душі.
Коли я бачу ці слова, мені не потрібно їх читати; коли я чую ці піснеспіви, мені не потрібно на них зосереджуватися: щойно я бачу слово – немов Божа рука торкається якоїсь струни в моїй душі, ніби в моїй душі арфа, й уся душа починає співати.
Тому я співаю так швидко, що арфа співає, душа співає, – це мені було дано слово за словом протягом усього мого дитинства та мого зрілого життя”…
Ось що ми можемо дати дитині; і ось що являє собою шлюб, де в серцевині перебуває Господь Іісус Христос, благодать Святого Духа, і де діє таїна єдності во Христі.
Митрополит Сурозький Антоній (Блум). Бути християнином. Про шлюб, про дітей
