Слово на Усікновіння чесної глави святого пророка Господнього Іоанна

Немає долі величнішої й трагічнішої – Усікнення глави Іоанна Хрестителя.

Ми звикли в нашому житті, що про всяку потребу, з приводу будь-якого випадку, ми звертаємося до Бога за Його допомогою. І на кожен наш поклик, на кожен крик туги, страждання, страху, ми очікуємо, що Господь заступиться за нас, захистить, втішить.

І ми знаємо, що Він робить це постійно, і що граничну Свою турботу про нас Він виявив, ставши людиною й померши за нас і заради нас.

Але іноді буває в житті нашого світу, що Бог звертається по допомогу до людини. І це буває постійно, але часто ледве помітно або зовсім непомітно.

Постійно Бог звертається до кожного з нас, коли Він просить, благає, вмовляє бути в цьому світі, який Він так полюбив, що життя за нього поклав, бути Його живою присутністю, бути Його живою турботою, зрячою, добродійною, уважною.

Він нам каже, що все, що б ми не зробили доброго для будь-якої людини, ми для Нього зробили; тим самим Він закликає нас бути тут ніби на Його місці. А часом Він деяких людей кличе до особистого служіння Йому.

У Старому Заповіті ми читаємо про пророків; пророк Амос каже, що пророк – це людина, з якою Бог ділиться своїми думками. Але не тільки думками, а й своєю справою.

Пам’ятаєте пророка Ісаю, який бачив у видінні Господа, що озирається і говорить: “Кого послати Мені?” – І пророк встав і сказав: “Мене, Господи…”

Але ось серед пророків, серед людей, які Богу послужили серцем нерозділеним, всією великою силою душі є один, пам’ять якого мизвершуємо сьогодні й кого Бог назвав найбільшим серед тих, що народжені на землі. Це Іоанн Хреститель.

І справді, коли вдумаєшся в його долю, здається, немає долі величнішої й трагічнішої. Вся доля його була в тому, щоб ніби не бути для того, щоб у свідомості та в баченні людей зріс Єдиний, Який є Господь.

Згадайте перше, що говориться про нього в Євангелії від Марка: «Він голос, що волає в пустелі».

Він тільки голос. Він настільки став єдиним, настільки вже не відмінним від свого служіння, що став лише Божим голосом, лише благовісником. Немовби його як людини, людини з плоті та крові, людини, яка може тужити й страждати і молитися, і шукати, і стояти, зрештою, перед майбутньою смертю, – немовби цієї людини немає.

Він і його покликання – одне й те саме; він – голос Господній, що звучить, що гримить серед пустелі людської. Тієї пустелі, де душі порожні, бо навколо Іоанна люди були, а пустеля від цього залишалася незмінною.

І далі Сам Господь говорить про нього в Євангелії, що він друг Жениха. Друг, який так сильно, так палко любить нареченого й наречену, що він здатний, забувши себе, служити їхньому коханню, і служити тим, щоб ніколи не виявитися зайвим, ніколи не бути там і тоді, коли він не потрібен.

Він – друг, який здатний захистити любов нареченого та нареченої й залишитися поза, зберігачем таємниці цього кохання.

Тут теж велика таємниця людини, яка здатна ніби не стати для того, щоб щось більше, ніж вона, було.

І далі сам Хреститель говорить про себе стосовно Господа: «Мені треба зменшуватися, сходити нанівець, щоб Він зріс».

Потрібно, щоб про мене забули, щоб тільки про Нього пам’ятали, треба, щоб мої учні від мене відвернулися й пішли, подібно до Андрія та Іоанна на берегах річки Йордану, для того, щоб наслідувати нерозділене серце тільки за Ним: я живу тільки для того, щоб мене не стало!

І останнє – страшний образ Іоанна, коли він уже був у в’язниці, коли вже навколо нього звужувалося коло смерті, що наближалася, коли не було в нього вже виходу, коли ця колосально велика душа завагалася.

Ішла на нього смерть, закінчувалося життя, де нічого в нього не було свого, в минулому був лише подвиг зречення від себе, а попереду – морок.

І в цей момент, коли завагався в ньому дух, послав він учнів запитати Христа: “Чи Ти Той, Якого ми очікували?”

Якщо Той, то варто було в юних літах живцем померти. Якщо Він – Той, варто було б зменшуватися з року в рік, щоб Іоанна забули й тільки образ прийдешнього зростав у очах людей.

Якщо Він – Той, тоді варто було тепер і вмирати вже останнім вмиранням, тому що все, для чого Іоанн жив, було виконано та звершено.

Але раптом Він не Той? Тоді втрачено все: і юність, і найбільша сила зрілих років, все загублено, безглуздо; і ще страшніше, що це сталося тому, що Бог ніби «обдурив».

Бог, який покликав Іоанна в пустелі, Бог, що відвів його від людей, Бог, що надихнув його до подвигу самовмирання. Невже Бог «обдурив», і життя минуло, і вороття немає?

І ось, пославши учнів до Христа із запитанням: «Чи Ти Той?», Іоанн не отримує прямої, втішної відповіді.

Христос не відповідає йому: «Так, Я Той, йди з миром!»

Він тільки дає Пророку відповідь іншого пророка про те, що сліпі прозрівають, що кульгаві ходять, що мертві воскресають, що жебраки благовістять.

Він дає відповідь із Ісаї, але своїх слів не додає, – нічого, крім одного грізного попередження: «Блаженний той, хто не спокуситься про Мене. Ідіть, скажіть Іоаннові». І ця відповідь досягла Іоанна в передсмертному його очікуванні й:

вір до кінця, вір, не вимагай ні свідчень, ні доказів, ні знамень. Вір, бо чув ти всередині, у глибинах душі твоєї, голос Господній, що наказує звершувати діло пророка.

Пророки у своєму часом найбільшому подвигу якимось чином можуть спертися на Господа. Іоанна ж Бог підтримує лише тим, що наказав йому бути Предтечею й задля цього явити граничну віру, впевненість у речах невидимих.

І ось чому дух захоплює, коли ми думаємо про нього, і ось чому щоразу, коли ми думаємо про подвиг, якому немає меж, ми згадуємо Іоанна. Ось чому з тих, які народилися серед людей природним народженням і підносилися дивовижно благодаттю, він із усіх – найбільший.

Сьогодні ми святкуємо день усічення… Святкуємо…

Слово «празнувати» ми звикли розуміти як радість, але воно ж означає «залишатися без діла», а без діла можна залишатися, бо захльосне душу радість і вже діла немає до звичайних справ, а може це статися тому, що руки опустилися від горя чи від жаху.

І ось таке сьогоднішнє свято: за що візьмешся перед тим, про що ми чули сьогодні в Євангелії?

І ось цього дня, коли перед жахом і величчю цієї долі опускаються руки, нас закликає Церква молитися за тих, які теж в жаху й трепеті, й здивуванні, й у розпачі іноді, вмирали на полі битви, вмирали в катівнях, вмирали самотньою смертю.

Після того, як ви прикладетеся до хреста, помолимося за всіх тих, хто на полі бою життя поклав, щоб жили інші, схилилися до землі, щоб підбадьорився інший.

Згадаймо тих, які з тисячоліття в тисячоліття, а не тільки в наш час, гинули страшною смертю, тому що вони вміли любити, або тому, що інші любити не вміли, згадаємо всіх, тому що всіх обіймає Господня любов, і за всіх предстоїть, молячись, великий Іоанн, який пройшов через всю трагедію жертви до кінця вмирання й смерті без єдиного слова втіхи а тільки з владним наказом Божим: «Вір до кінця, і будь вірний до кінця!». Амінь.

Проповідь митрополита Антонія Сурозького в День свята Усікновіння чесної глави святого пророка Божого Іоанна