Гріх самолюбства

«Самолюбство – це збочена любов до себе. Шалена і згубна ця любов. Самолюбний, упереджений до суєтного та минущого, до гріховних насолод – ворог самому собі. Він – самогубця: коли думає любити себе й догоджати собі, він ненавидить і губить себе, вбиває себе вічною смертю … » (Святитель Ігнатій Брянчанінов)

Самолюбство не скоро знищується, саме воно спонукає нас ображатися, коли нам роблять зауваження, виправдовуватися перед людьми, звалювати провину на інших, у розмовах себе показувати в кращому вигляді, інших викривати, засуджувати і т.д. Сварки, образи, закиди – все через нього, непоборене самолюбство, коли любимо своє «я», жаліємо його, стоїмо за нього горою…

Адже чому ми нервуємося, дратуємося, втрачаємо душевний спокій раз-по-раз, розчаровуємося в людях, у собі, а потім сумуємо, впадаємо в депресію?

Чому це відбувається з нами, де корінь проблеми та як її вилікувати?

А причина, знову ж таки, у самолюбстві, в тому, що ми хочемо, щоб усе було по-нашому, — «як я сказав», «як мені подобається» тощо.

Щось не по-нашому – дратуємося, правда, це є дуже типовим для нашої поведінки? Очікування наші від поведінки ближніх часто завищені, нам хочеться бачити їх досконалими, а вони не такі – ось ми знову злостимося.

Очікування наші від поведінки ближніх часто завищені, нам хочеться бачити їх досконалими, а вони не такі – ось ми знову злостимося.

А треба як? – З любов’ю, з розумінням, поблажливо до інших, а суворо – лише до себе. Якщо це буде в нашому житті – конфліктів та дратівливості не буде.

«Любов все покриває»¹(1 Кор.13, 7) – йдеться у Святому Письмі. І справді, якщо це справжня любов (до дітей, чоловіка, батьків), то недоліки покриваються любов’ю та розумінням, промахи та падіння – співчуттям, жалістю, бажанням допомогти.

…якщо це справжня любов (до дітей, чоловіка, батьків), то недоліки покриваються любов’ю та розумінням, промахи та падіння – співчуттям, жалістю, бажанням допомогти.

І ще є одне правило, яке допомагає правильно поглянути на себе й тих людей, хто нас оточує.

Коли нам захочеться побачити досконалість у нашому чоловікові (дітях, друзях і т.д.), згадаємо про себе, – а чи досконалі ми самі?

Щиро відповімо собі на запитання: «А чи є в мене недоліки, а чи завжди я роблю правильно?»

Адже якщо бути чесним із самим собою, то відповідь очевидна: «Ні, я не ідеал, і недоліків сила-силенна, і помилок накоїв…»

Але ж ми собі прощаємо? То чому ж ближньому тоді не прощаємо його недосконалості? Чому від ближнього вимагаємо те, чого самі не в змозі зробити?

Ось якщо це зрозуміти та застосовувати у своєму повсякденному житті, то все стає на свої місця.

Мами перестають бути дресирувальницями своїх дітей, прощають їм їхню нездатність втілити в життя її мрії, що колись не втілилися, і люблять їх такими, якими вони є – по-дитячому пустотливих, непосидючих, галасливих і не завжди талановитих.

Дружини перестають вимагати від чоловіків і високої зарплати, і кар’єри, і кохання, як у кіно, і щоби все було на рівні, і не гірше, ніж у сусідів, і краще, ніж у подруги тощо. і т. п.

Любов – вона не вимоглива, вона любить, не дивлячись ні на що; і не за щось, а просто тому, що чоловік, бо діти, батьки тощо.

Любов – вона не вимоглива, вона любить, не дивлячись ні на що; і не за щось, а просто тому, що чоловік, бо діти, батьки тощо.

Взагалі легко стає жити, якщо не ставити ні для себе, ні для своїх ближніх завищених планок, якщо бути задоволеним тим, що є, й дякувати Богові за все.

А й усього, що потрібно зробити, це перебудувати трохи своє внутрішнє світовідчуття, розставити акценти у своєму житті більш духовно, підійти до вирішення будь-якої проблеми не з боку сили, а з любов’ю, терпінням і розумінням. І головне правило – до себе суворо, до інших з поблажливістю, і, що бажано, з любов’ю.

Головне правило: ставитися до себе суворо, до інших з поблажливістю, і, що бажано, з любов’ю.

А якщо мама (дружина) спокійна, не дратується, якщо вона завжди врівноважена, м’яка, добра, то й чоловік підтягується, й діти слухаються і мир, і спокій, і щастя панують у такій родині. Воістину, «добра дружина є благословенням для чоловіка».

Святі угодники Божі про самолюбство

Ось яку пораду сімейним дає в одному зі своїх листів ігуменя Арсенія (Себрякова) (1833-1905): 

«Стосовно до іншої особистості ось моя порада: не бути до неї вимогливим, прощати її недоліки, бути терплячим при образі власного самолюбства, бути самовідданим,  коли доводиться терпіти різні життяві незручності від того розладу, що є в сім’ї.

А якщо дуже немічні, то змиритися треба і поступитися своєю неміччю, якщо немає сил йти проти своїх пристрастей і перемагати їх … »

Преподобний старець Вонифатій (1785-1871): «Самолюбство посилюється в нас від нестачі самопізнання, воно є зайва до самого себе повага, й зростає в душі при неувазі нашій до себе та при увазі до улесливих похвал від людей. Корінь його є природжена нашою природою гордість…»

Святитель Ігнатій Брянчанінов (1807-1867): «Самолюбство є збочена любов до себе. Шалена та згубна ця любов. Самолюбний, упереджений до суєтного та минущого, до гріховних насолод – ворог самому собі. Він – самогубця: коли думає любити себе та догоджати собі, він ненавидить і губить себе, вбиває себе вічною смертю … »

Святитель Феофан Затворник (1815-1894): «Самолюбство і є гріх, що живе в нас, від якого вся грішність і яке робить грішною всю людину з ніг до голови, поки воно має місце в душі …»

Преподобний Гавриїл, старець Седмієзерної пустелі (1844-1915): «Самолюбство, як непроникна стіна, загороджує від багатьох світло Божественної Любові… О Боже! Жах обіймає мене при погляді на світ: який він самолюбний, який у ньому непроглядний морок пристрастей! Легіон ім’я їм… і нічим не можуть бути вигнані, як молитвою та постом».

Архімандрит Борис Холчев (1895-1971): «Під впливом диявола людська воля почала прагнути задовольняти своє самолюбство, служити своєму «я». “Я” займає центральне місце, зведене на п’єдестал. Найжахливіше в душі кожного з нас – роз’єднання з Богом. Людина поставила своє самолюбство, своє «Я» на місце Бога. Це й було тим злочином, за яким потяглися й інші лиха».

Схимонахиня Ардаліона (1816-1864): «Господь наказав любити ближнього як себе, значить, і себе треба вчитися любити, як слід. Не треба витрачати даремно своє здоров’я та сили, а тим більше духовні сили свої, ні часу, що даний на спасіння, ні випадку, даного для випробування нашої доброї волі, ні доброго наміру, що зародився.

Треба зберігати у собі все добре, знищувати все зле. Ось, коли навчишся себе любити, тоді зумієш любити як слід і ближнього; а то себе любимо зі сластолюбством, так і ближнього любимо тільки за пристрастями».