Про сімейні спокуси та випробування

«З ким би людина не починала будувати сімейне життя, вона пройде періоди спокуси, адже готового щастя не буває, і залежить воно не тільки від чоловіка, а й від дружини тією самою мірою», – зазначав відомий старець Іоанн (Крестьянкін)[1].

На межі розлучення

Багато хто створює сім’ї, стикається зі спокусами і – розлучається. Як стається, що в подружжя було гаряче кохання, а потім їх спіткало охолодження й втрата кохання?

Святитель Феофан Затворник пояснює це через порівняння: “Любов подібна до вогнища – щоб вона не згасла, підкладайте дрова у вогонь. Дрова – це справи любові. Якщо в чоловіка гасне почуття любові, треба зробити дружині приємний сюрприз, виявити турботу та ласку”.

Є дивовижна формула любові: чим більше людина дбає про іншу людину, тим більше вона її любить. Як відомо, любов і віра без діл вмирають (пор.: Як. 2: 20).

Владика Антоній Сурозький вважав, що одна з найбільших трагедій у житті людини – розлучення.

Причина цієї трагедії

• в незрілості: подружжя думає, що радість їхньої зустрічі триватиме завжди, що цю радість не треба захищати.
• Ще причина: любов подружжя виявилася недостатньо міцною, не витримала несподіваних важких випробувань у спільному житті [2].

Отець Макарій (Маркіш) називає розлучення похороном шлюбу й навіть – вбивством шлюбу. І відслідковує причини розлучення, які закладалися задовго до весілля: «Посієш у юності цинізм, бруд, байдужість – пожнеш у шлюбі відчуження, зраду та розлучення»[3].

Подружня зрада підриває довіру, зраджує любов.

Не будемо лукавити:

розлучення – це не юридичний розрив шлюбного контракту, не скасування «пробного шлюбу», а велике нещастя з великою кількістю отруйних побічних ефектів.

Ось чому жінку, що була на межі розлучення, старець Іоанн налаштовує на аскетичну боротьбу: «За сім’ю треба поборотися, це не просто ваші з чоловіком стосунки. Це розбите з юності життя ваших дітей.

• Перше, що треба робити постійно, це молитися за дружину й молитися святим Гурію, Самону та Авіву про збереження сім’ї.
• Друге, й не менш важливе – зазирнути у своє серце… чи немає своєї провини в тому, що чоловік відбивається від дому.

А моя молитва тільки на допомогу Вашій. Діти повторюють помилки своїх батьків!»[4].

Подружжя, що розлучається, захоплене своїми образами, переживаннями, себелюбством. Вони мало думають про дітей та викладають дітям приклад знищення сім’ї.

Мати розлучилася, через 30 років розлучається дочка, яка виросла без батька, з покоління в покоління повторюється те саме лихо.

Причиною відчуження подружжя, розлучення може бути неправильно зрозуміла аскеза.

Старець Іоанн намагався навчити одну надаскетичну дружину: «Не треба Вам ставати кимось іншим, а не тією, яку любив чоловік. Треба й одягнутися зі смаком, і причесатися до лиця, і все інше, адже Ви не черниця. І інтереси з чоловіком у Вас повинні бути спільні, й не турбуйте його своєю показною релігійністю »[5].

Демонстративно релігійна поведінка у родинному колі коригується: менше показухи, більше діяльної любові.

І є спеціальна духовна вправа – говорити з чоловіком про те, що його цікавить, не перекладати розмови на іншу тему, ближче до своїх інтересів.

Ось ще лист старця. Адресовано чоловікові, який збирається втекти від невіруючої дружини до монастиря.

Архімандрит Іоанн пояснює йому: «Через тебе (ти – голова сім’ї) до твоєї домівки повинен увійти Господь, Який уже торкнувся твоєї душі… Він тебе запитає: “А де ж твої кровні рідні?” Адже чоловік та дружина вже не двоє, але одне тіло. І твоє дитя, за яке з тебе спитається сповна, – яким воно виросте? А як відповіси? Скажеш, що втратив їх по дорозі й не помітив?! [6]

Коли ви створювали сім’ю, ви обоє були невіруючими… вона мирська людина, але ж і ти не духовна ще, а тільки париш духом, у мріях забираєшся на небо замість того, щоб вчитися на землі жити по-християнськи.

Що тобі робити? Помолитися та докласти всіх сил, щоб розлучення не було. Треба жити не ченцем у сім’ї, а сімейною людиною, до певного часу розділяти з дружиною її немічні бажання… закликати Божу допомогу до її навернення»[7].

Якщо людина створила сім’ю, а потім почала обтяжуватися сім’єю та хоче переключитися на чернецтво, навряд чи вона стане гарним ченцем.

І якщо хтось невдовзі переключається з першого шлюбу на другий – як перемикаються між вкладками браузера, – чи буде другий шлюб щасливим?

За старих часів Церква досить довго не допускала до шлюбу розлучених, пропонувала їм пройти школу духовного виховання, тоді вони увійдуть у новий шлюб зрілими людьми[8].

Колишньому подружжю корисно через покаяння розуміти, що з ними сталося, що вони зробили, а що не зробили. Корисно долати ворожі почуття одне до одного, інакше ненависть зруйнує їхній духовний устрій.

Про які тільки гріхи проти сімейного життя люди не говорять на сповіді, але покаяння в розлученні – такого жодного разу не чув.

Як правило, обидві сторони вважають себе постраждалими, цілком перекладають провину іншого.

Наприклад, з боку чоловіка: “Подала на розлучення дружина, я не хотів розлучатися” (замовчує причину, чому подала).

З боку дружини: “Я подала на розлучення, тому що він коханку завів” (замовчує, чому завів).

Так, його перелюб завдав тяжкої рани сім’ї. З іншого боку, дружині на думку не спадає, що вона чоловікові відмовляла в подружній близькості багато тижнів поспіль – «постила» його, не відчувала при цьому, чи під силу це йому, чи ні; і тоді він почав зраджувати [9]. Винні обидва, хоча по-різному винні[10].

Щоб такого гріха не було, апостол Павло наставляв подружжя: «Не ухиляйтесь один від одного, хіба за згодою, для вправи в пості та молитві, а потім знову будьте разом, щоб не спокушав вас сатана»¹(1 Кор. 7: 5).

Розлучення, що вже сталося

Ми простежили, як сім’я наближається до фатального кроку. Тепер заглянемо далі: що, якщо розлучення вже сталося?

Тоді порушуються аскетичні питання: «Чи я винен у розлученні? У чому я маю покаятися перед Богом і просити в дружини прощення? Чи я зробив усе для збереження сім’ї? Чи можливе зараз чи в майбутньому возз’єднання сім’ї?»

Ось важливе аскетичне завдання – звести до мінімуму травми, що отримають діти.

Мати, яка виховує сина одна, у жодному разі не повинна налаштовувати його проти батька (якщо вона підриває дитячу любов до батька, то рано чи пізно підірветься повага й до матері, що жахливо).

Батько намагається максимально спілкуватися з дітьми, хоч для цього йому треба їхати до колишньої дружини, яка не рада його бачити.

Розлучені батьки при зустрічі повинні зберігати спокій, щоб син не бачив війну батька з матір’ю, не носив у собі рану, що не гоїться: «Батько від нас пішов. Я був тягарем батькові, мама йому не потрібна. Чому? Може, мама винна? Вона вважає, що батько».

Проблема другого шлюбу

Перед розлученими може відкритися можливість другого шлюбу.

І тут постає проблема Гамлета, сформульована задовго до Шекспіра: “Мама вийшла заміж”. Розуміючи це, деякі матері-одиначки вибирають хрест самотності.

Що сказати?.. Аби хрест не був саморобним…

Смерть дитини

У XIX сторіччі за високої дитячої смертності сім’ї були багатодітними. Втрата дитини й тоді була горем, але переносилася легше, ніж зараз.

Сім’ї в нас переважно однодітні, смерть дитини переживається гостріше, до прямого ремствування на долю: «Якщо Бог є, то як Він це припустив?!» Для бідних батьків Бог є всемогутнім начальником, байдужим до людського горя.

Проте це не так, Бог заради нас на смерть віддав Сина Свого, щоб смерть зневажити, перетворити смерть – на успіння. Голгофа не залишає місце для ремствування.

У сім’ях, хворих на дітоцентризм, смерть дитини ламає подружжя: хтось спивається, хтось озлоблюється.

Якщо дитина померла, зневірою та пияцтвом справі не допоможеш. Ми зберігаємо зв’язок із нашими померлими через Христа в Літургії.

Поховавши чадо, деякі подружжя через певний час можуть знову стати батьками; хтось усиновлює дитину.

Знайомий священник розповідав мені, що в них на приході збираються батьки, які пережили смерть своїх дітей. Коли люди схожої долі тримаються разом, їм легше. Коли вони тримаються за ризу Христа, в них з’являється надія.

Згадую протоієрея Валентина Радугіна, він дивував якоюсь життєрадісністю, навіть у 90 років [11]. Після його смерті я дізнався, що в отця Валентина на очах син поранився й так швидко зійшов кров’ю, що не встигли допомогти.

Втрата не зламала отця Валентина, він не зневірився. Своє горе він переплавив у глибоке смирення перед Богом, на вміння бачити головне, не розмінюватися на дрібниці.

Долі Божі про життя та смерть відкриваються не всім, а найчастіше тим людям, які очистили душу від гріховних пристрастей. А ми, рядові християни, не знаємо останньої своєї години, не знаємо, коли Господь покличе близьких нам людей: сина, матір, чоловіка.

Вдівство

Втрата чоловіка, вдівство у Стародавній Церкві слугувало грунтом, де виникало чернецтво[12]. І 200-і років тому Ксенію Петербурзьку навернула до подвижництва раптова смерть чоловіка. Вдівство може стати моментом особливого аскетичного покликання.

Різні бувають ситуації зі самотнім життям. Одній рабі Божій, яка тяжіла самотністю, старець Іоанн порадив придивитися до батьків, адже вони потребують дочірньої ласки та тепла. Ця турбота про батьків розширить серце, і на серці стане добре, зникне болісне відчуття самотності[13].

Деякі люди від самотності рятуються через сурогатне спілкування, саме різне. Наприклад, заводять домашню тварину, з якою розмовляють як із близькою людиною («собака все розуміє»), ставлять пам’ятник на цвинтарі для собак («собака – друг»).

У деяких будинках собака – фактично голова родини. За всіх моїх симпатій до собак, хіба це хороший шлях подолання самотності? Ми долаємо самотність завдяки рідним людям, а ще завдяки молитві: Бог повсюди з кожному з нас.

Проблеми одиноких батьків і порада не зневірятися

Різні проблеми бувають із дітьми в жінок, які залишилися одні після шлюбу – син потрапив до в’язниці, «дочка вживає». Або візьмемо легший варіант: діти не радують, невиховані, як чужі.

Іноді нещасним батькам кажуть: Скільки вашому синові? 19 років? Пізно виховувати, треба було раніше». Звучить як жорстокий вирок, який оскарженню не підлягає.

Проте, будемо оскаржувати! – Виховувати, може, й пізно, але перевиховувати не пізно. Звісно, ​​розуміємо, що подвиг перевиховання нелегкий. Важко, не означає, неможливо.

Відкриємо Новий Заповіт: Діян. 16: 1-3. У Тимофія батько був із язичників, мати й бабуся виховувалися на Старому Заповіті. Вплив батька переважав, Тимофій навіть не був обрізаний, духовного виховання не отримав. Але коли мати й бабуся прийняли звістку про Христа, все змінилося. Тимофій став одним із головних помічників апостола Павла, сам сподобився апостольства, дві богонатхненні книги Нового Заповіту адресовані саме Тимофію. Апостол Павло з Божою допомогою перевиховав юнака.

Не будемо сумувати, нехай і багато розчарувань трапляється. У сімейному житті стільки сторін: духовні та побутові питання, непорозуміння серед родичів. Десь нам не вдається налагодити, у чомусь іншому виходить.

Згадаймо притчу Христову про сіяча (див.: Лк. 8: 4–15). Сівач кидає всюди зерна, вони потрапляють на втрамбовану придорожню землю, летять на кам’янистий ґрунт, їм заважають бур’яни – це втрати й невдачі. Інші зерна падають на добру землю та приносять нечувано щедрий урожай, у 100 разів.

Запитаємо себе: де в нашій родині гарний ґрунт, а де втрамбований ґрунт? Будемо сіяти на хорошому ґрунті, тоді Бог дасть щедрий урожай, і він компенсує наші втрати та невдачі.

Працюймо над сімейним життям, не сумуймо, просімо Господа благословити нашу працю.

Старець Іоанн (Крестьянкін) любив слова з одного короткого поєднання аскетичних настанов: «Коли пізнаєш слабкості свої та безсилля до творення добра, то пам’ятай, що ти не сам спасаєш себе, а спасає тебе Христос».

______________________________________________________________________

[1] Листи архімандрита Іоанна (Селянкіна). Псково-Печерський монастир, 2004. С. 329.

[2] Антоній Сурозький, митрополит. Праці. [Т. 1.] М., 2002. С. 503-504.

[3] Макарій (Маркіш), ієромонах. Чоловік і жінка. М., 2016. С. 96-97.

[4] Листи архімандрита Іоанна (Крестьянкіна). С. 292-293.

[5] Там само. С. 333.

[6] Після звільнення з табору Сергій Фудель не міг возз’єднатися з дружиною та дітьми, у вимушеній розлуці він дорожив сім’єю, не упокорювався з розривом стосунків. Він писав синові про себе та свою дружину: «Наші життя занадто зрослися, як рослини, і як би ми не йшли у своєму житті, ми йдемо разом – або спотикаємося разом, або разом радіємо світлому шляху». – Фудель С.І. Зібрання творів. У 3-х т. Т. 1. М., 2001. С. 403.

[7] Листи архімандрита Іоанна (Крестьянкіна). С. 314. Ісихастські подвижники міркували про збереження розуму від гріховних помислів, про спокусу помислами – десна та шуєя. За аналогією можна говорити: зберігання сім’ї від помислів про розлучення через недостатню духовність у сім’ї (десна спокуса); зберігання сім’ї від помислів про позашлюбні стосунки (шуїя спокуса).

[8] Там само. С. 505.

[9] Звичайно, комусь посилений вузький шлях подружньої стриманості, тривалої помірності. Сергій Фудель про це делікатно писав: «Напевно, не треба нічого… домагатися у будь-що, як чогось належного. … ніхто нам нічим не повинен – ​​ні один листом, ні дружина любов’ю – а … я повинен усім. Це дуже вузький шлях, але які ж радості він обіцяє тим, хто йде! Чим вже, тобто чим сильніше «я повинен, а не мені повинні», тим ширшим стає серце, тим здатніше воно охопити світ. Так! Є шлях великих радощів». – Фудель С.І. Зібрання творів. Т. 1. С. 451.

[10] Бувають порівняно рідкісні випадки, коли на 100% винен один із подружжя або коли про чиюсь вину складно говорити. Знаю випадок, коли в дружини розвинулося психічне захворювання (шизофренія); чоловік, неконфліктна людина, був змушений оформити розлучення та виховувати дитину без матері.

[11] Див. Про нього: «Я такий же, як і всі, грішник. Христос воскрес!» Пам’яті новоприставленого протоієрея Валентина Радугіна // https://pravoslavie.ru//121201.html.

[12] Див. Настанови апостола Павла про духовне життя вдів: 1 Тим. 5: 3–7.

[13] Листи архімандрита Іоанна (Крестьянкіна). с. 302.

Свящ. П.С.