Як читати Євангеліє?
В ім’я Отця і Сина та Святого Духа.
Мене часто запитують: “Як нам читати Євангеліє, щоб воно досягало не тільки до розуму, а й до серця, й щоб воно не стояло завжди перед нашими очима розуму як осуд, коли кожна дія Христова, кожне слово Христове, кожна Його заповідь засуджують нас у тому, що ми не такі, які, те, що Він нам заповідав?”
Зі страху, зі збентеженості ми нічого не досягнемо.
Ми повинні читати Євангеліє так, ніби Господь Іісус Христос прийшов до нас як найближчий друг, тобто, як хтось, хто піклується про нас більше за всіх інших, хто не тільки взагалі бажає нам добра, але готовий зробити все, саме все для нас, що можливо не тільки по-людськи, а й по-Божому.
Через людство Його ми знаємо, що Христос віддав за нас Своє життя та Свою смерть. Як Бог — Він відкриває нам ворота вічності: “Я є двері; хто ввійде Мною, увійде в життя вічне”1(Інн.10: 9).
Перше, що ми повинні зробити, коли наближаємося до Євангелія,— це взяти його з благоговінням, з почуттям, що ми тримаємо не тільки книгу й що читатимемо не просто слова, але що книга та слова, які ми читаємо,— це Слово, Бог, що говорить : промовляє через дію, промовляє людськими словами.
І дуже важливо, що людські слова є для цього засобом, тому що ми не можемо проникнути в Божий таємничий розум.
Чи не сказав Бог через Ісаю пророка: “Думки Мої вищі за думки ваші, і дороги Мої вищі за шляхи ваші”2(Іс.55:9)?
Але во Христі Він звертається до нас людською мовою.
І потім ми повинні прислухатися до того, що Він говорить, і вдивлятися в те, що Він творить, вдивлятися в усі ситуації, які описані в тому чи іншому євангельському уривку, з благоговінням, з інтересом, з трепетом, тому що це Він говорить нам, Його ми бачимо таким, що рухається, діє спасає.
І ми повинні постаратися знайти своє місце в натовпі, який Його оточував, слухати, ніби ми були дійсно присутні, коли Він вимовляв ці слова, слухати, ніби ми стояли в натовпі, коли Він зцілював, рятував, кликав до покаяння людей, що прийшли до Нього.
І слухати, ніби слова, які Він вимовляв, як каже в Євангелії апостол Петро – слова життя3(Інн.6:68), не слова смерті: слова, здатні зпроудити в нас усе, що є живого і по-людськи, і по-Божиму, за вічністю.
Слова життя, а не слова смерті в тому сенсі, що вони повинні привести нас до життя, а не засудити нас навіть перед смертю.
І це дуже важливо, тому що зі страху, з почуття засудженості ми ніколи нічого не досягнемо.
Отже, коли читатимемо Євангеліє, будемо вибирати всі ті уривки, які доходять до нас, не ті уривки, які проходять повз; уривки, які б’ють нас у серце або, словами еммауських мандрівників, змушують горіти наші серця, коли Він говорить нам4(Лк.24:32).
Читатимемо ці уривки, які, запаливши наші серця, можуть також привести – або приводять – до життя наш розум, спонукають нашу волю, спонукають нас до нового життя.
І згадайте чи зрозумійте вперше, що ці уривки показують нам, що в цьому (і це може бути щось дуже мале) Бог і ми єдині розумом, єдині серцем, що ми торкнулися чогось, у чому ми вже, нехай потенційно, подібні до Бога.
Це — одкровення Боже нам, коли ми виявляємо, що Він подібний до нас, а ми — Йому. Це і одкровення про нас самих: у цій точці Бог і я – схожі, ми подібні, це вже відблиск Божественного образу, який я можу вловити в собі.
І виявивши це, ми можемо додати: “Дай мені бути вірним цьому, тому що зберігши вірність цьому, я також буду вірний собі та вірний Богу”
І якщо ми зберігаємо як скарб, як священний скарб ці відблиски нашого найдивовижнішого Божественного «я» і чудового людського «Я» Бога, тоді ми можемо йти вперед із радістю, з натхненням; ми можемо йти вперед, щоб стати тим, ким ми насправді є.
Звичайно, на цьому шляху ми відчуватимемо внутрішній опір, ми не завжди хотітимемо бути тим кращим, чим ми можемо бути.
І на це нам дадуть відповідь інші Євангельські уривки: бережись, якщо ти схилишся до тієї чи іншої спокуси, якщо ти попрямуєш іншою течією життя, думки, — ти руйнуєш себе… Тому що заповіді Христові — не накази, які Він нам дає, не муштра,— це, дійсно в формі заповідей опис того, що ми повинні відчувати, чого бажати й чим бути, якщо ми справді стаємо людьми, гідними людської природи та нашого людського покликання, яке полягає в тому, щоб стати подібними до Христа.
І якщо ми це зробимо, якщо ми почнемо вдивлятися та шукати всього, що є в нас краса, що вже образ Божий у нас, який розкривається, як сонячне світло, що сходить на зорі (це може ще не бути яскраве полуденне світло, але це завжди світло, може бути, за обрієм — але світло!) — тоді ми знайдемо натхнення та мужність стати віч-на-віч із пітьмою та темрявою в нас.
Але стати творчо з тим, щоб будувати, а не з тим, щоб руйнувати.
Зло не руйнують, не знищують – але будують добро, так само як морок розсіюється не інакше як внесенням до нього світла.
Тож спробуємо в майбутньому читати Євангеліє, слухати його з благоговінням, з радістю: Бог прийшов до мене, Він говорить мені особисто. Він відкриває мені красу, яка є в мені, та застерігає мене про те, що може вбити цю красу. Але Він на моїй стороні, Він мій Друг, мій Брат по людству й мій Бог, і мій Спаситель. Амінь.
