День пам’яті святителя Іосафа Бєлгородського
10/23 грудня Православна Церква вшановує пам’ять святителя Іосафа Бєлгородського, єпископа.
Святий Іоасаф (Іоаким Андрійович Горленко) народився в містечку Прилуки Полтавської губернії в 1705 році у дворянській сім’ї.
Батько святого Андрій Дмитрович завідував бунчуком при гетьмані Данилі Павловичі Апостолі, а матір Марія Данилівна була гетьманською дочкою.
Іоаким виховувався в благочесті та з раннього віку вирізнявся релігійністю. Ще коли він був отроком, його батько мав дивне видіння. Якось під час заходу сонця Андрій Дмитрович побачив за горизонтом Богородицю й Ангела Божого, а біля Їхніх ніг — свого сина, що на колінах молився Пресвятій Діві. Матір Божа сказала Іоакиму, що Їй вгодна його молитва. У цю мить Ангел одягнув святого в архієрейську мантію.
З 8-ми років отрок навчався в Київській академії. Порядок життя в навчальному закладі, святині Києва, спілкування з монахами-подвижниками прищепили йому любов до чернецтва.
Коли йому виповнилося 18 років Святий твердо вирішив стати монахом. Невдовзі він поселився в Києво-Межигірській Спасо-Преображенській обителі й почав виконувати монастирські послухи.
У 1725 році Іоаким прийняв чернечий постриг у рясофор із іменем Іларіон.
У 1727 році він удостоївся постригу в мантію з іменем Іоасаф. Наступного року святого хіротонісали в ієродиякона. Через рік він став викладачем в Київській академії.
У 1734 році Святого призначили екзаменатором при Київській кафедрі й посвятили в сан ієромонаха. Священницьке служіння Іоасаф звершував спочатку в Києво-братській обителі, а пізніше в Києво-Софійському кафедральному соборі.
У 1737 році отець Іоасаф став ігуменом Лубенсько-Мгарського Преображенського монастиря. Він був працелюбним і турботливим настоятелем та продовжував жити суворо, подвижницьки.
Багато трудів Святому довелося понести заради відновлення храму, будівель і зруйнованого господарства обителі, на що не було коштів.
У 1742 році він вирушив у Санкт-Петербург, щоб зібрати пожертви на храм. Імператриця Єлизавета Петрівна прихильно прийняла його та пожертвувала на будівництво 2000 руб.
У 1744 році угодник Божий удостоївся сану архімандрита, а наступного року призначили намісником Свято-Троїцької Сергієвої Лаври. При цьому за ним збереглося керівництво Лубенською обителлю. Через надмірно суворе подвижницьке життя архімандрит Іоасаф почав хворіти.
У 1748 році Святий став єпископом Бєлгородським і Обоянським. Він вирізнявся глибоким смиренням і любов’ю до Бога та ближніх, ревно звершував архіпастирське служіння й щороку об’їжджав свою велику єпархію. На ночівлю єпископ зупинявся не в оселях багачів, а в житлі бідних селян і сільських священників.
Незбагненним чином святитель Іоасаф розкривав таємні помисли ближніх. Так одного разу він зібрав священників, що служили в Бєлгороді та його околицях. Серед прибулих був 130-річний згорблений старець. Святитель звернув на старця увагу й схилив його покаятися в гріхах та відкрити йому душу.
Тоді той священник розповів, що якось зі страху перед суворим поміщиком звершив після ранньої Літургії ще пізню, хоча під час Проскомидії невидимий таємничий голос зупиняв його та застерігав, що він буде проклятим, якщо служитиме далі. У відповідь священник без роздумування прокляв того, чий голос він чув.
Єпископ Іоасаф здригнувся від такої розповіді й сказав старцю, що він прокляв Ангела Божого, який охороняє те місце, й тепер вони обоє зв’язані прокляттям.
Святитель наказав знайти похідну церкву та вирушив із тим священником за місто до недіючого дерев’яного храму. Там він наказав старцю відслужити проскомидію та Літургію, а потім прочитати молитву «Нині відпускаєш раба Твого, Владико…».
Після того єпископ благословив старця й промовив молитву про прощення гріхів. Таким чином старець-священник примирився з Богом і своєю совістю та тоді ж помер перед престолом.
У 1754 році в притворі храму села Замостя, що нині входить у межі міста Змієва в Харківській області, Святий побачив у кутку ікону Божої Матері, а біля неї вугілля та сміття.
Владика впав перед образом на коліна й просив у Богородиці прощення за недбальство Її служителів. Благочинному ж, який супроводжував його, Святитель сказав, що в цій іконі багато благодаті Божої. Також він сказав, що через неї Владичиця являє особливе знамення Свого заступництва для цього села та всієї країни. Потім єпископ Іоасаф сказав помістити ікону за лівим кліросом. Згодом вона прославилася чудесами та отримала назву «Піщанська».
Святитель вирізнявся милосердям і потай благодіяв бідним. Одного разу він доручив келійнику купити дрова для бідної вдови, що мала трьох дітей.
Келійник виконав доручення Святителя та сказав візнику не називати імені благодійника. Коли вдові привезли дрова, вона хотіла запитати, хто їх прислав, але в той час подивилася вгору й побачила в повітрі єпископа Іоасафа.
Святий неустанно служив Богу та постійно ходив перед Ним. Він був строгим до інших, а ще більше до себе.
У молитві Святитель досягнувступеню споглядання. Кожного разу, коли лунав бій годинника, він промовляв молитву, яку склав сам і яка отримала назву молитви святителя Іоасафа.
Незадовго до кончини Святитель попрощався з паствою та вирушив провідати своїх батьків. Батько Святого, щоб віддати сину належну шану, але разом із тим зберегти батьківську першість, при зустрічі нібито ненавмисне кинув свою палицю та нахилився перед ним до землі.
Єпископ Іоасаф зрозумів вчинок батька й поспішив так само вклонитися та подати йому палицю.
На зворотному шляху угодник Божий зупинився в селі Грайвороні. Там він провів на одрі хвороби понад два місяці й після причастя Святих Христових Тайн 10 грудня 1754 року відійшов до Господа.
Тіло святителя перевезли в Бєлгород і помістили відкритим у Свято-Троїцькому соборі. Через повінь архієрей Переяславський і Борисопольський Іоанн, якому було доручено поховати Святого, затримався з погребінням на два місяці. Тіла ж єпископа Іоасафа не торкнулося тління.
Через два роки після поховання деякі клірики зайшли в усипальницю Святителя та знайшли його мощі нетлінними. Від мощей Святого почали подаватися зцілення хворим.
Слава Богу вовіки. Амінь.
