Причини людської жорстокості
Один афонський старець якось сказав: «Не втрачайте нагоди догодити Богу лагідним поводженням з людьми». Ми часом шукаємо, що можна зробити добре для свого порятунку, і не помічаємо, що така можливість поряд. Вона надається нам майже щохвилини. Навпаки, постійною дратівливістю ми знецінюємо нашу працю.
Чому серце людське стає жорстоким?
Відповідь здається простою й очевидною: від перенесених страждань і тягарів, від нужди, від непосильного горя. А якщо ще точніше – від людської злості та бездушності, на які людина просто змушена була навчитися відповідати тим самим.
Начебто все тут логічно та правильно. Але – лише на перший погляд.
При серйознішому міркуванні ця проста схема не витримує жодної критики. Вже хоча б тому що безліч людей зуміли не стати жорстокими та зберегли здатність до любові й милосердя в найжахливіших умовах – на війні, у концтаборах, у палатах для невиліковно хворих.
І навпаки – цілком благополучні люди, які ні в чому не мають потреби та нічим не обмежені, можуть поводитися так, ніби в них замість серця – камінь.
А найголовніше, якщо прийняти думку про те, що озлоблення людини – результат впливу на неї ззовні, то з неминучістю треба буде визнати, що людина скута у своєму виборі між милосердям і черствістю, що вибір цей цілком залежить від обставин її життя, а добрим і чуйним здатен бути тільки той, кому доля всю дорогу видавала одні лише медові пряники.
Проте практика переконливо доводить, що в реальному житті усе йде рівно навпаки: якраз люди, які зазнали в житті лиха, куди частіше бувають здатні до співчуття й участі в чужій біді.
…люди, які зазнали в житті лиха, куди частіше бувають здатні до співчуття й участі в чужій біді.
І потім усі ми добре знаємо, що саме в подоланні трагічних обставин виявляють себе найкращі, найблагородніші та найбільш піднесені людські риси. Самовідданість, героїзм, жертовність у принципі неможливі там, де усе добре та де немає людського горя й страждань.
Таким чином, очевидно, що тягарі життя – лише одна з можливих умов озлоблення серця людського, але ніяк не його причина.
Це тільки собака, як відомо з дитячої пісеньки, буває кусючою від життя собачого. Ну так на те вона й собака, в неї немає етичних критеріїв і свободи морального вибору.
Людину визначати за цим самим мірилом можна лише в тому випадку, якщо хочеш її принизити й прирівняти до тварини.
“Льодовиковий період серця”
Але звідки ж тоді береться стільки озлоблення в людях?
За прикладами далеко ходити немає потреби: кожен із нас на власному досвіді добре знає, як може душа закрижаніти настільки, що достукатися до неї не можуть навіть найрідніші та найближчі люди. Проте переважно жодних особливо страшних бід при цьому в нашому житті не відбувається.
Привід для початку такого «льодовикового періоду в серці» може бути настільки нікчемним, що ми навіть не завжди здатні його відстежити.
Просто в певний момент раптом констатуєш, що живеш немов би в якійсь капсулі, що відділяє тебе від всього іншого світу, і будь-яка спроба пробитися до тебе ззовні не викликає у твоєму серці нічого, окрім роздратування та неприязні.
Як же відбувається в людині «затвердіння» її серця?
У християнстві, безумовно, є відповідь на це важливе для кожної людини питання. Але для того, щоб правильно його зрозуміти, необхідно зробити невеликий екскурс у текст Священного Писання.
Кари єгипетські
Є в Біблії місце, яке можна розглядати як певний універсальний ключ до розуміння людського жорстокосердя в усіх його різноманітних проявах. Це історія з фараоном, до якого Бог відправляє пророка Мойсея визволяти єврейський народ з рабства, і каже йому при цьому дивні слова: «Коли підеш і повернешся в Єгипет, дивись, усі чудеса, які Я доручив тобі, зроби перед лицем фараона, а Я озлоблю серце його, і він не відпустить народ»1(Вих. 4:21).
Далі на Єгипет обрушується ціла черга лих, відомих під назвою «кари єгипетські». У результаті переляканий фараон спочатку все-таки відпускає євреїв додому, заплативши їм за роки рабства дуже багату компенсацію. Але потім змінює своє рішення, вирушає за ними навздогін, і в результаті – гине в морі з усім своїм військом.
У наведених вище Божих словах можна побачити кричущу несправедливість.
Ще б пак: адже Сам зробив жорстоким фараонове серце, а потім почав його ж карати, і, врешті-решт, знищив?
Не дивно, що саме це місце Біблії виявилося бруском, на якому відточували свою дотепність спочатку радянські, а за ними – і сьогоднішні пропагандисти атеїзму.
Проте поквапливі висновки в усі часи були свідченням не дуже глибокого розуму. І якщо вже йдеться про репліку з Біблії, напевно, є прямий резон ознайомитися з тлумаченням, яке дає на неї Церква.
Як озлоблює довготерпіння
Слова «озлоблю серце», здавалося б, говорять про якусь насильницьку дію з боку Бога, яка позбавляє фараона вільного волевиявлення. Однак сама логіка біблійного оповідання прямо говорить про зворотнє.
На це звертає увагу преподобний Єфрем Сирин: «Якщо Бог озлоблює серце, то в серці, яке озлоблює Бог, не можуть відбуватися зміни. Якщо ж фараон, зазнавши покарання, каже: «Відпущу», а після закінчення кари втримує та не відпускає євреїв, то означає, що озлоблення серця його було не від Бога, але від внутрішнього розташування, за яким під час покарання він готовий дотримувати заповідь, а як скоро отримує полегшення – зневажає закони».
Власне, так воно усе й відбувалося: далі в Біблії прямо сказано: «І побачив фараон, що зробилося полегшення, й озлобив серце своє, і не послухав їх, як і говорив Господь»2(Вих. 8:15).
Фараон сам озлобив своє серце, і ніхто його до цього не змушував, а вже тим більше цього не робив Бог. Проте очевидно, що Бог якось брав участь у цьому, інакше не було б сенсу в словах «Я озлоблю». От тільки характер цієї участі був абсолютно іншим, ніж може здатися при поверховому прочитанні біблійного тексту.
Святитель Феофілакт Болгарський пише про причини озлоблення серця фараонового так: «Що ж означає – Бог озлоблює? Здавалося б, це безглуздо. Але про Бога сказано, що Він озлобив брудне фараонове серце, подібно до того як сонце робить жорстким бруд.
Яким же чином? Довготерпінням, бо Він озлобляв його, виявивши до нього довготерпіння.
Тут сталося подібне до того, що буває, коли хто має в себе порочного слугу, поводиться з ним людинолюбно. Чим людинолюбленіше поводиться з ним, тим гіршим робить його, не тому, ніби сам примушує грішити, але тому, що слуга користується довготерпінням його задля збільшення своєї порочності, бо нехтує цим довготерпінням».
…буває, коли хто має в себе порочного слугу, поводиться з ним людинолюбно. Чим людинолюбленіше поводиться з ним, тим гіршим робить його, не тому, ніби сам примушує грішити, але тому, що слуга користується довготерпінням його задля збільшення своєї порочності, бо нехтує цим довготерпінням».
Бог і совість
Отже, слова про озлоблення Богом серця фараонового – не більше ніж словосполучення. Так само у відомій ліричній пісеньці говориться: «Ох, ця дівчина мене з розуму звела, Розбила серце мені, спокій забрала».
Хоча очевидно, що з розуму тут зводить себе сам палкий прихильник, а згадана дівчина може бути взагалі не в курсі його когнітивних та емоційних проблем.
Фараон сам озлобив своє серце. І в цьому факті можна побачити той самий, згаданий вище ключ до розуміння причин людської жорстокосердості.
Виявляється, твердим, немов засохлий на сонці бруд, наше серце стає за ситуації, коли нам відкривається Бог. І зовсім необов’язково це має відбуватися через великі й страшні чудеса, подібні до тих, через які Бог виявляв Себе фараонові.
У нашому повсякденному житті все відбувається куди простіше, але водночас і куди трагічніше для нас – ми стаємо жорстокими, коли нам відкривається істина.
Адже, якщо визначати зовсім просто, істина – те, що є насправді, на противагу обману або помилці.
І коли людина раптом починає бачити себе саме так – без ілюзій і самообману, – це може виявитися для неї дуже важким випробуванням, навіть без якихось знамень або чудес згори. Адже так непросто буває усвідомити, що ти, м’яко кажучи, неправий у своїх думках, словах або вчинках, навіть, коли ця неправота для тебе самого очевидна.
І тоді можливі два варіанти реакції на картину свого життя, що відкрилася.
- Перший – це покаяння, визнання своєї помилки, бажання виправитися.
- Другий – глухий захист від побаченого, жорсткий блок, відторгнення.
Але… відторгнення чого? Того, що є насправді, тобто – істини! Так людина закупорює себе в певний духовний панцир, що відділяє її від реального світу, таким чином стає жорстоким людське серце.
Однак, яким же чином у всьому цьому бере участь Бог, і чому це болюче усвідомлення своєї неправоти слід вважати зустріччю з Ним?
Річ у тім, що в кожної людини є дивна властивість, яка дозволяє нам безпомилково визначати моральний зміст наших дій. Це – совість, яку прямо називають божественним світлом у нашій душі.
…в кожної людини є дивна властивість, яка дозволяє нам безпомилково визначати моральний зміст наших дій. Це – совість, яку прямо називають божественним світлом у нашій душі.
Тому дію нашої совісті з достатньою основою можна вважати дією Божою: адже не випадково кожен із нас достовірно знає, як совість може вступати в конфлікт із нашими планами, оцінками, рішеннями.
Очевидно, що в природі людини вона ніби «не зовсім наша», і стосовно до особи людської парадоксальним чином є певним її опонентом.
Ця іскра Божественного, властива нашій душі, й висвічує перед нами ту неправду, яку ми чинимо або навіть ще тільки збираємося вчинити.
Крім того, у християнстві дистанція між етикою в відносинах із Богом і етикою міжлюдських стосунків практично зведена до нуля словами Христовими: «Зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили»3(Мф. 25:40).
І коли ми не бажаємо визнати очевидної своєї неправоти перед будь-якою людиною, це означає не що інше, як озлоблення нашого серця перед Самим Христом.
…коли ми не бажаємо визнати очевидної своєї неправоти перед будь-якою людиною, це означає не що інше, як озлоблення нашого серця перед Самим Христом.
Зустріч із Богом
Ну і, нарешті, ще один аргумент. У Євангелії Господь прямо ототожнює істину – із Собою: «Я є шлях, і істина, і життя»4(Інн. 14:6).
Тут слово «істина» означає вже не просто певну даність, що має місце насправді, а щось незмірно вище та важливіше.
Істина в богословському розумінні – це творчий задум Божий про світ і про людину, те, якими ми маємо бути, згідно з Божим задумом.
Істина в богословському розумінні – це творчий задум Божий про світ і про людину, те, якими ми маємо бути, згідно з Божим задумом.
Через душевний біль наша совість щодня показує нам, де ми відхилилися від цієї Істини, де ми відхилилися від Христа. І не так вже важливо, в яких обставинах це станеться: чи образимо ми дружину або самі образимося, накричимо на дітей або просто з роздратуванням штовхнемо випадкового перехожого у вуличній тисняві.
Через душевний біль наша совість щодня показує нам, де ми відхилилися від цієї Істини, де ми відхилилися від Христа.
У будь-якому випадку такий конфлікт із власною совістю виявиться для нас зустріччю з Богом, Якого в християнстві зовсім не випадково називають, – Сонце Правди.
Справді під сонячними променями різні речовини поводяться дуже по-різному:
віск – розм’якшується, набуває здатності набути нової форми, змінитися. Глина ж, навпаки, твердне, сохне, стає жорсткою та нечутливою до пальців гончаря або скульптора.
Так і серце людське – при зустрічі з Богом може або розм’якшитися, подібно до воску, або – закам’яніти, немов глина.
…серце людське – при зустрічі з Богом може або розм’якшитися, подібно до воску, або – закам’яніти, немов глина.
А от чому його уподібнити – глині або воску, – це вирішує лише сама людина, у цьому й полягає божественний дар свободи, отриманий людьми ще при створенні.
Зовнішні обставини нашого життя можуть бути найрізноманітнішими – сприятливими, або страхітливими; рівними, немов шосейна дорога, або вибоїстими, як розбитий путівець. Але зробити жорстоким або пом’якшити на цих шляхах своє серце людина може тільки з власної волі – коли Бог відкриє їй Себе в якомусь зовсім непримітному для стороннього спостерігача випадку.
Так цілком благополучний і щасливий багач із Євангельської притчі щодня відмовляв у милості Христу, хоча перед ним був лише вкритий коростою убогий безхатько Лазар. Так розсудливий розбійник, за свої злочини засуджений до тяжкої смерті, вже на хресті знайшов у собі душевні сили пожаліти розіп’ятого поруч із ним Господа.
Так кожен із нас щодня або пом’якшує своє серце прощенням образ і співчуттям до чужого горя, або робить жорстоким його самовиправданням і небажанням визнати власну неправоту перед людьми, Богом і власним сумлінням.
…кожен із нас щодня або пом’якшує своє серце прощенням образ і співчуттям до чужого горя, або робить жорстоким його самовиправданням і небажанням визнати власну неправоту перед людьми, Богом і власним сумлінням.
Публіцист Олександр Ткаченко
