Сила Божественної Літургії. Випадок на фронті
Кілька днів пройшли у повному безсонні. Короткі, поверхові моменти відпочинку, перебування в тому ж одязі, що й у бою, лише посилювали жах пробудження від пронизливого холоду, що сковував серця та вселяв думки про неминучу смерть.
Їх було зовсім небагато — близько п’ятнадцяти людей, які займали високу ділянку в Ефтахорі, що мала прикривати тил. Проте за останні чотири дні ця позиція фактично перетворилася на передову.
Ситуація була вкрай важкою та безрадісною. Італійці наступали величезними полчищами, вони мали велику чисельну перевагу.
Перша лінія оборони, незважаючи на мізерні ресурси та величезні втрати, протягом кількох днів із неймовірною самовідданістю стримувала тиск двох італійських дивізій — «Феррари» та «Кентавра». Тепер вона з останніх сил намагалася втримати позиції проти могутньої та добре озброєної італійської дивізії «Джулія», що складалася з елітних альпійських гірськострілецьких частин.
Одинадцять тисяч проти двох тисяч наших виснажених, голодних і майже беззбройних солдат — це було непорівнянне співвідношення сил.
Ще одна гірка правда: у ці дні вони втрачали не тільки дорогих і вірних товаришів, а й поступово залишали позиції та втрачали надію. Окремі стратегічно важливі висоти переходили до ворога, а лінія оборони, порізана та ослаблена, дедалі більше відступала назад. Так їхні тилові укріплення опинилися на самій лінії фронту.
Того ранку слова застигали на губах. Очі, змучені довгим неспанням, через силу залишалися відкритими, дозволяли погляду блукати в безмежній далечіні, куди тільки міг дістати розум, що зберігав непохитну рішучість повернутися назад у рідні місця.
Вже не було колишньої відваги, тієї людської цікавості, яка на початку шляху підштовхувала порушити цю важку тишу, повернутися до сусіда та запитати: «Про що ти думаєш?».
За ці дні вони вже все розповіли один одному. Про свої справи, які залишили незавершеними. Про своїх батьків, які з надією, гордістю та страхом проводили їх у дорогу. Про своїх коханих, які не спали там удома, з болісним очікуванням, що затьмарювало їхні душі. Про свої плани, які вони мріяли втілити відразу після закінчення війни.
Іноді, моргнувши, вони відводили погляд, і образи, які супроводжували їхні думки, змінювалися.
Навколо панувала цілковита тиша. Навіть радіо Костаса, яке зазвичай порушувало цю гнітючу порожнечу короткими зашифрованими повідомленнями, тепер замовкло.
З вечора надійшов наказ: до особливого розпорядження — радіомовчання. Італійська авіація готувалася до удару по оборонних позиціях і виявлення радіостанцій могло поставити під загрозу весь фронт.
Не дивлячись на удавану бездіяльність, сон і відпочинок були їм недоступні. Постійний страх перед раптовим авіаційним ударом, який міг обірвати життя будь-якої миті, не давав їм спокою.
Цей страх, тісно пов’язаний із холодом, робив нічні години нестерпними та не дозволяв заснути. Навколо панували тиша, виснаження, страх і тривога.
– Сядь і не ворушись. Ти стаєш гарною мішенню, — прошепотів Вангеліс із Кардиці Олександру, який, здавалося, не чув його та продовжував йти вперед. Він дійшов радиста й сів поряд із ним.
– Сьогодні неділя, – сказав він.
Той не відповів. Навіть не глянув на нього.
– У цей час у Афінах, у митрополичому соборі, йде Божественна Літургія.
Радист зберігав повну байдужість і не сприймав слова Олександра. Але він слухав, і Олександр це знав, тому продовжував:
– Ти не міг би налаштувати радіо на національну програму, щоб ми могли послухати Літургію?
Радист різко обернувся. Його погляд, сповнений переляку, вп’явся в очі Олександра.
– Ти в порядку чи збожеволів? — вирвалося в нього, і його очі запалали — чи то з переляку, чи від обурення, викликаного таким безглуздим проханням.
Олександр був побожним, він навчався на богословському факультеті, вони були добре знайомі.
Радист був славним хлопцем. Але сувора реальність війни не залишала місця для сентиментів чи співчуття.
— Будь ласка, хоч трошки, — знову звернувся до нього Олександр, прохальним, але наполегливим тоном. — Я покличу й решту. Ми всі схилимо коліна навколо радіостанції… Хоча б кілька секунд… Щоб ми отримали благословення Христа. Благодать Літургії. Це єдине, чого нам так не вистачає.
– Ти в порядку? — наполягав радист, уже без внутрішнього спротиву.
Олександр це відчув. Було видно, що він насправді згоден.
– Хлопці, всі сюди. Навколо радіо. Станьте на коліна. Ми трохи послухаємо Божественну Літургію з Афін. Щоб набратися сил, зміцнитися духом. Отримати благословення від Христа та Пресвятої Богородиці.
Дивно, але всі встали. Мовчки підійшли й опустилися навколішки навколо радіостанції. Мовчазні, як і раніше, але з відчуттям довіри до несподіваних дій Олександра.
Костаса більше вмовляти не довелося.
– Тільки на секунду, – тихо сказав він Олександрові, зачекавши, поки останній солдат опуститься навколішки.
Настала коротка тиша, після чого радист увімкнув станцію.
В ефірі пролунав тріск перешкод, і знову запанувало затишшя, яке порушив виразний голос священника.
– Благодать Господа нашого Іісуса Христа, і люби Бога і Отця, і причастя Святого Духа, хай будуть із усіма вами!
Костас одразу ж повернув вимикач.
_______________________________________________________________________
У вицвілих від старості очах мого співрозмовника читалося глибоке хвилювання, коли він розповідав про цю чудову та незабутню подію.
– Скільки б років не минуло, я ніколи не забуду цей момент… З того часу я був присутній на багатьох Богослужіннях, але ніколи не відчував те, що пережив там у горах. Коли хтось питає про дію Божественної благодаті на серце людини, я завжди згадую той випадок і говорю: «Мені довелося це пережити на війні».
Усі з нас повернулися додому, не загинула жодна людина з загону. Але річ навіть не в цьому. Головне — відчуття дивовижної близькості до Бога, яке ми сподобилися пережити того недільного ранку на пагорбі в Ефтахорі.
