Нехай світло ваше світить перед усіма людьми
Духівник Ольшанського монастиря архієпископ Обухівський Іона (Черепанов) розповідає про те, що повинен робити християнин, щоб не стати лицеміром, а бути світлом для інших, нецерковних людей.
– Владико, чи можна сказати, що православній людині доводиться у якомусь сенсі слова лицемірити? Тому що «картинка» благоговійна і благообразна: ми ходимо до храму, стоїмо на службах, постійно сповідаємось та причащаємось. Але є й зворотний бік – там пристрасті, невдачі та немочі. Люди бачать нашу зовнішню пристойність, яка, на жаль, внутрішньому стану не завжди відповідає. Значить, ми лицеміримо?
– Так завжди було, що людина, яка входить до тієї чи іншої соціальної групи, поводиться відповідно до того, як прийнято у цій соціальній групі. (Якщо, звичайно, не йдеться про навмисну асоціальну поведінку, бажання, як зараз кажуть, «випендритися» чи епатувати).
Лікар і в неробочий час залишається людиною обов’язку та практично не належить собі. Про правоохоронців зараз складніше говорити, але ті, хто пам’ятають радянський період, причому не часи застою, а віддаленіші, коли престиж професії був дуже високий і про корумпованість не йшлося, знають, із якою пошаною сприймався статус міліціонера та інших силовиків. Символом слова “офіцер” завжди було слово “честь”.
Вчений, музикант, професор університету – кожна група має свій стандарт поведінки в хорошому розумінні цього слова.
Так само і православна людина. Як би всередині вона себе не відчувала, які б не вирували в душі в неї пристрасті, це зовсім не перешкоджає тому, щоб змушувати себе поводитися в суспільстві по-християнськи.
Зрозуміло, що вразливі точки має кожен. І серце людини продовжує бути полем битви, де диявол із Богом бореться.
Людей постійно спокушає сатана та його прислужники, які, як я колись уже в інтерв’ю говорив, особливої винахідливістю не вирізняються, але б’ють по найболючіших місцях.
Тому незалежно від того, ким людина є в суспільстві, вона схильна до тих самих пристрастей і немочей.
Пам’ятаєте слова заупокійної молитви? «Нема людини, яка б жива була, та не згрішила», – всі люди грішні, в усіх нас є слабкості.
Але навіть, коли православний християнин знає про себе все це, але він не може не розуміти, що перед іншими людьми він є цілою Церквою Христовою.
Звичайно, не варто сприймати це як свою високу місію – «ось, мовляв, я є обличчям Церкви, тому поводитимуся так і так».
Ні, але все одно по совісті, за своєю вірою треба намагатися жити так, щоб ім’я Христове не хулилося серед людей. Так сказано в Біблії: «Заради вас безперестанку ім’я Моє хулиться в язицех»1(Іс. 52:5).
Навпаки, потрібно робити так, щоб ім’я Боже тільки прославлялося. Щоб було нам за словом Христа: «Так нехай світить ваше світло перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла та прославляли Отця вашого Небесного»2(Мф. 5:16).
Ще раз наголошу: переважна більшість християн намагаються відповідати своєму високому званню не тому, що вважають себе носіями надзавдання, а через голос совісті. Вони розуміють, що інакше не можна.
…переважна більшість християн намагаються відповідати своєму високому званню не тому, що вважають себе носіями надзавдання, а через голос совісті.
І в той же час до яких гріхів людина не була б схильна, вона залишається християнином. Як боєць, який воював на фронті, отримав поранення, втратив руки чи ноги, проте продовжує бути солдатом армії своєї країни. Хоч і поранений і покалічений, але все одно він – воїн.
Коли грішник заслуговує на повагу
– З приводу «світла, що світить перед людьми». Навколишні бачать нашу зовнішню церковність і високодуховність і починають нас боятися – «ну вони ж святі, стільки моляться, стільки стоять на службах». При цьому уважно до нас придивляються, зокрема, в соцмережах. І прямо в них на очах раптом вилазять усі наші «гріхи» – і нетерпимість, і відсутність любови, і дратівливість, і гордість. Так розчаровуються і в нас, і в Церкві.
– Буває й гірше, ніж невідповідність. Коли, скажімо, колеги знають про людину, що вона ходить до храму, постійно їздить на Афон, але як вип’є на корпоративі, починає чіплятися до співробітниць…
Для тих, хто бентежиться та розчаровується, можна навести приклад мученика Вонифатія (день його пам’яті, 1 січня). Чомусь його вважають покровителем тих, хто бореться з недугою пияцтва, але, на мою думку, це не зовсім так.
Його молитовна допомога особливо потрібна нашому розцерковленому суспільству.
Мученик Вонифатій був слугою багатої пані на ім’я Аглаїда, з нею він перебував у блудному співмешканні. Їм обом бракувало рішучості припинити той блуд, але вони були тими людьми, що вірили в Бога, благоговійними. Що про це можна сказати?
Якось його пані дізналася, що в якійсь області розпочалося гоніння на християн, і люди приймають смерть за віру.
Вона послала Вонифатія, забезпечивши його сумою грошей, щоб той викупив тіло одного з мучеників. Аглая бажала покласти його в себе в будинковому храмі.
Отже, в неї була домова церква, де вона молилася, чекала Бога в благоговінні. Тому що, якби вона була просто цинічною розпусницею, мабуть, подібних бажань у неї не було б. Адже вона знайшла б легковажніший спосіб витратити гроші, ніж віддати їх на викуп мощей.
Коли Вонифатій виїжджав, він, як людина весела, пожартував: мовляв, нічого, якщо замість мученика мене привезуть?
Аглаїда на нього крикнула суворо, мовляв, їдеш на серйозну справу, й такі жарти недоречні.
Коли Вонифатій приїхав у місто та побачив, з якою стійкістю люди йдуть на муки за віру Христову, то він сам виголосив себе християнином. Після жорстоких тортур його умертвили разом із іншими мучениками.
Цікаво, що коли Вонифатій зник, то ті,хто його супроводжував, подумали, що він десь загуляв, бо був він людиною, скажімо так, не дуже поміркованою.
Довго його розшукували та нарешті довідалися, що він став одним із тих, хто постраждав за ім’я Христове.
Тіло Вонифатія викупили та привезли тій жінці, яка його любила. Зрозуміло, що все своє подальше життя вона провела в чесноті, служачи при храмі на його честь, і померла у праведності.
Це якраз один із тих прикладів, коли у людей благоговійних і трепетних не вистачало сил припинити гріх. Диявол на якийсь час взяв гору над ними, але Христос все одно привів Вонифатія та Аглаїду до спасіння.
Тому навіть, якщо є в людини якісь пристрасті, проколи, але поводиться вона при цьому не лицемірно, не виправдовує себе, не сурмить про свою праведність, а чинить чесно, оточуючі все це бачать.
Наше світло, яке «світить перед людиною», не обов’язково має бути із якихось блискучих добрих справ чи бездоганної поведінки.
Грішник, який впав і піднімається, заслуговує на неменшу повагу, ніж той, хто не падав.
Грішник, який впав і піднімається, заслуговує на неменшу повагу, ніж той, хто не падав.
Якщо людина вміє вставати, знову ставати на боротьбу з дияволом, він гідний замилування. І свідчити про Христа можна не лише висотами духовного життя, а й повстанням після падіння.
…свідчити про Христа можна не лише висотами духовного життя, а й повстанням після падіння.
Головне – бути чесним. Якщо завинив, май таку ж ревність для виправлення.
Пам’ятаєте, в ранкових молитвах ми просимо, щоб Господь дав нам ту ж ревність до добрих діл, які ми мали на гріх: «Сподоби мене, Господи, нині полюбити Тебе, як любив іноді той самий гріх; і далі попрацювати Тобі без лінощів старанно, як працював насамперед сатані улесливому».
Якщо будемо прагнути викорінення гріха у своєму серці, це буде не меншим свідченням про Христа, ніж ідеальне життя відмінника.
Якщо будемо прагнути викорінення гріха у своєму серці, це буде не меншим свідченням про Христа, ніж ідеальне життя відмінника.
Відмінників – одиниці. Значно більше грішників.
Церква, власне, і є зібранням грішників, які вирізняються від людей нецерковних тим, що знають про себе, що вони грішники, та хочуть вийти з цього стану.
Щоб чесність не ставала хамством
– Від добрих, благоговійних християн доводилося чути визнання, що чим довше вони в Церкві, то тим більше здається, що вони стають лише гіршими. Ми намагаємося виправлятися, але, значить, це не вдається? Що ми робимо не так?
– Просто, живучи во Христі, ми отримуємо від Господа дар глибше бачити себе, свою душу. Недарма Великим постом читається молитва преподобного Єфрема Сиріна, в якій є такі слова: «Господи, даруй мені зріти мої гріхи». Бачити свої гріхи – це справді дар Божий.
Коли ми робимо перші наші кроки в Церкві, Господь через Своє милосердя може приховувати від нас бачення якихось гріхів. Це для того, щоб ми не впали в відчай і не вирішили, що все безнадійно.
Коли ми робимо перші наші кроки в Церкві, Господь через Своє милосердя може приховувати від нас бачення якихось гріхів. Це для того, щоб ми не впали в відчай і не вирішили, що все безнадійно.
Ми помічаємо тільки ті гріхи, які можемо змінити, виправити.
Проте, щоб не було самозаспокоєння, щоб не відбулася втрата стимулу (а наша найвища планка – це Царство Небесне), у міру того, як викорінюємо вже побачені промахи, Господь дає нам і далі «зріти гріхи» – власне те, про що ми просимо Його в молитві.
Пам’ятаєте, як помирав один із преподобних – святий Макарій Великий?
На смертному одрі, він плакав. І коли учні його спитали: «Авво, ти ж зараз побачиш Господа! Ти прожив таке високодуховне життя, стільком людям допоміг прийти до Христа. Чого ти плачеш?». Преподобний відповів: «Я навіть не починав покаяння».
Тому й нам, коли бачимо всю безодню своїх пристрастей, зневірятися зовсім не потрібно.
Краще чинити за словом преподобного Силуана Афонського, який говорив: «Тримай свій розум у пеклі, однак не впадай у відчай».
Тобто ми повинні розуміти, що через свої гріхи, через свою зраду Бога гідні лише пекла. Проте Господь не хоче, щоб ми були в пеклі та обов’язково дасть благодать, щоб нас врятувати й привести до Себе.
–Ви кажете, що, перш за все, потрібно бути чесним. Чи означає це, що ми повинні бути нашим ближнім своє істинне, так би мовити, обличчя? Говорити відкрито, коли роздратовані, скривджені та сердимося – хоч від такої нашої «істинності» людям може бути дуже боляче. Тоді що робити – вдавати?
– Знаєте, демонстрація своєї справжньої особи взагалі називається хамством. А приховування, в даному контексті, буде якраз ознакою інтелігентності.
Не дарма кажуть: «Що в тверезого на умі, то у п’яного на язиці». І якби ми почали озвучувати всі ті думки та помисли, які приходять нам у голову, горе було б і тим, хто нас оточує, і нам. Власне, для того й дана нам розумова діяльність, щоб усе це блокувати.
… якби ми почали озвучувати всі ті думки та помисли, які приходять нам у голову, горе було б і тим, хто нас оточує, і нам. Власне, для того й дана нам розумова діяльність, щоб усе це блокувати.
Східна мудрість каже: «Найкращий бій – той, що не відбувся». Премудрість у тому, щоб не сталося бійки, щоб сварка не спалахнула.
І ознакою мудрості є те, що з якимись ницими, гріховними речами людина бореться в собі, усередині, а назовні видає інформацію проціджену, чисту.
Якщо порівняти помисли з каламутною жижею, то на перших етапах буде добре, якщо вона буде проціджена через марлю.
Потім, якщо людина прагне жити духовно, вона зможе пропускати все через марлю з ватою.
Потім фільтрувати крізь активоване вугілля.
І в ідеалі – коли на виході буде кришталево чиста, як сльоза, вода, в якій залишиться лише сіль Євангелії. Ось це справжня досконалість – коли все залишається всередині та назовні ніяким чином не виходить.
Ось це справжня досконалість – коли все залишається всередині та назовні ніяким чином не виходить.
– Виходить, ми не лукавимо та не лицеміримо, коли приховуємо свої гордовиті, чи заздрісні, чи гнівливі почуття?
– Одна справа, коли це демоверсія, приваблива картинка – ми посміхаємося, виявляємо до людини прихильність, а за її спиною лихословимо, робимо гидоти, підсиджуємо. Це, звичайно, ніяк не можна назвати праведністю, але справжнім лицемірством і людинодогідництвом.
Проте якщо ми маємо проти людини гнів, роздратування, осуд, ми з усім цим у своєму серці, в своїх думках боремося і, тим більше, не виливаємо назовні, тоді це буде цілком по-християнськи.
Починайте боротьбу негайно
– І останнє запитання: як діяти, якщо близькі, ті, хто бачить нас щодня з усім нашим прагненням до Христа, бажанням молитися, бути в Церкві, стають водночас свідками проявів нашого гніву, дратівливості й інших пристрастей та недуг? Що можна їм сказати, щоб не виникало у них дисонансу та розчарування?
– Неправильна сама постановка питання. Не що зробити з ближніми, а що зробити зі самими собою.
Чому ми зриваємося на близьких?
Тому що вони нас пробачать, нікуди від нас не подінуться, покриють любов’ю всі помилки, провини, гнів та іншу нехристиянську поведінку.
І чомусь із людьми сторонніми ми намагаємося бути добрими, прагнемо, так би мовити, до дотримання «обліко моралі», зате на ближніх «відриваємося» по повній.
Як тільки-но ми це усвідомили, побачили в собі такий недолік, треба негайно починати з ним боротьбу. Тому що ближні – це люди, перед якими ми можемо бути християнами по-справжньому.
…ближні – це люди, перед якими ми можемо бути християнами по-справжньому.
З ними не працює марнославство, не працює ефект демоверсії – вони знають нас як облуплених. І саме перед ними ми маємо особливо виявляти свої християнські почуття та бути християнами в усьому.
Тому обов’язково відстежуйте в собі кожен момент, фіксуйте: тут я не потерпів, тут зірвався, там грубо відповів, у цьому не послужив, не поступився.
Не пускайте на самоплив, кардинально ламайте той стиль поведінки, що вже склався, примушуйте, змушуйте себе чинити з людьми правильно. Пливіть проти течії. Вийде лише один раз із десяти – добре, вже хоча б щось.
Пливіть проти течії. Вийде лише один раз із десяти – добре, вже хоча б щось.
Якщо змогли десь промовчати, потерпіти, допомогти – повірте, це буде переломним моментом. А якщо змирилися, не зірвалися, повелися як людина, яка дійсно любить, яка є добрим християнином, значить, це вже початок перемоги.
