Про що плачуть діти. Досвід багатодітної мами.

Про найпоширенішу помилку батьків та способи її виправлення. Поки ще не пізно.

Вчора був найважчий день у моєму житті! Так! Так боляче мені не було ніколи – ні в дитинстві, ні колись потім.

Ми з молодшою ​​Тонечкою гуляли, чимось займалися вдома. Прийшла зі школи Варвара, трохи згодом із садка дві середущі. Все було, як завжди.

До вечора дівчатка чомусь посварилися, розкричалися, я гаркнула, щоб заспокоїлися. Загалом звичайна історія.

Повернувся з роботи чоловік, усіх помирив, обігрів (це він вміє). Дівчата розповіли йому свої маленькі біди, образи. І все одразу забулося. І знову любов, сміх, ігри.

Тільки старша, Варюша, була якась дуже сумна. Дивилася на мене своїми сумними очима та наче щось хотіла сказати.

«Варю, ти хочеш зі мною поговорити?» – Запитала я. «Так, мамо!» – Відповіла вона.

Ми зачинились у кімнаті. Сидимо – мовчимо. Тільки бачу, очі її наповнюються сльозами.

– Ну, кажи, дочко, не мовчи…

І Варя заговорила …

– Мамо, ти знаєш, я дуже тебе люблю … Але ось зараз ти була не права … Адже я можу сказати, що ти була не права?

– Можеш, Варварцю!

-Ми з дівчатками посварилися, ти сказала, щоб ми «швидко припинили та пішли з кухні», а навіть не запитала, що трапилося. А я просила їх, щоб ми разом тобі допомогли, прибралися. А вони почали пустувати. Я так засмутилася! І так хотіла, щоб ти мене обійняла! А ти розсердилася.

Я пригорнула до себе дочку: «Пробач мені, Варваренько!»

А вона говорила. Казала… Те, що я ніколи не знала. Про що просто не думала. Хоча вважала, що в нас із нею близькі, довірчі стосунки.

Вона говорила та ніби виплескувала все, що збиралося роками в її ніжній душі, весь той біль, який я, мати, яка її шалено любила, їй завдала.

Говорила про якесь каченя, яке довго й старанно витинала в п’ять років і хотіла мені подарувати, щоб порадувати. А я посварила її за розкидані скрізь обрізки паперу та клей на підлозі. Виявилося, вона ще довго спала з ним під подушкою та сумувала, що вони з каченям мамі не потрібні.

Говорила, що коли народилася Софійка, вона теж хотіла стати знову маленькою. Тому що я весь час проводжу з дитиною. Що хотіла, щоб і її весь час брали на руки та цілували в голівку… І навіть почала намагатися «сюсюкати» «як малюки»… А я їй суворо: «Не кривляйся!»

Говорила, як її хтось образив у школі, і вона дуже хотіла поговорити зі мною, поплакатися. А я була чимось зайнята та відмахнулася: “Потім!”

Як зробила на праці гарний виріб і мчала додому мені його подарувати, а я посварила її за трійку. І виріб так і залишився валятися в портфелі.

Казала, що я дуже добра, але запальна. І вона часто залазить до себе на другий поверх ліжка та уявляє, як було б добре, якби я завжди була спокійна та лагідна.

А ще мріє, щоб ми сіли всією родиною і наліпили пиріжків. І нехай вся кухня буде в борошні та тісті, зате як весело.

І як їй боляче, коли ми з татом іноді сваримося: «Адже ви такі гарні, так кохайте один одного… Ніколи, чуєте, ніколи не сваріться!»

І багато всього говорила… А я сиділа, слухала… І тепер уже в мене сльози котилися градом.

-Мамо, ти не образилася, що я тобі це сказала?..

-Ні, доню моя кохана, я не образилася. Мені просто боляче. Боляче за те, що я так швидко забула себе – в дитинстві.

Як я сама плакала, коли працюючим і вічно зайнятим батькам було ніколи мене вислухати. І я ночами виплакувала свої біди плюшевому песику Біму.

Як років у шість я хотіла зробити подарунок батькам на Новий рік і склеїла з картону будиночок. Радісно помчала до них у кімнату подарувати, а в них були якісь проблеми, і вони випровадили мене: «Потім! Іди, приберися в кімнаті! І як я плакала обійнявши той будиночок.

Як я ревіла через щось, а мені казали: «Припини зараз же! Це нісенітниця!»

А для мене це не було нісенітницею, розумієте?!

І я обіцяла собі, що зі своїми дітьми в мене все буде зовсім по-іншому. Все! Інакше!

Як же ми, батьки, все швидко забуваємо! Якими важливими, розумними, строгими ми стаємо. Якими черствими! І як ранимо ми наших дітей тим самим, чим поранили нас часом наші батьки – випадково, не подумавши.

Чому ми перестаємо розуміти, що те, що не важливе для нас, може бути важливим для наших діток? Чому ми не чуємо їх?

Варенько, люба! Ти виросла! Тобі цілих десять років! Ти вже бачиш мене не як «прекрасний світ», як маму бачать малюки. Ти бачиш мене такою, якою я є, з усіма моїми недоліками! Дякую тобі за це! Тепер мені потрібно вчитися бути мамою дорослих дітей.

Ми довго сиділи з донькою, обнявшись, розповідали один одному про себе… плакали… Весь вечір проревіли.

Так! Це був найважчий день у моєму житті. І водночас прекрасний! День нового життя, в якому я намагатимуся ЧУТИ вас, мої дорогоцінні дівчатка.

На ніч я перехрестила їх, поцілувала в лобики.

«Пробач мені, Варваренько!» – Прошепотіла я старшій.

“Мамо, я так тебе люблю!” – Сказала вона крізь сон.

Олена Кучеренко