М. В. Гоголь і християнство
«Гоголь, – за словами протоієрея В. Зеньковського, – перший пророк повернення до цілісної релігійної культури, пророк православної культури, … він відчуває як основну неправду сучасності її відхід від Церкви, і основний шлях він бачить у поверненні до Церкви та розбудови всього життя в її дусі».
М. В. Гоголь походив із старовинного українського (в період царату – малоросійського) роду. Відомий історик Олександр Оглоблин доводив, що предками Гоголя по жіночій, бабусиній лінії були гетьмани Михайло та Петро Дорошенки й Іван Скоропадський.
Через своїх глибоко релігійних предків: прадід був священником, дід закінчив Київську духовну академію, батько – Полтавську семінарію він мав спадковий досвід християнства.
Життя Миколи Гоголя з першого його моменту було спрямоване до Бога. Мати його, Марія Іванівна, дала обітницю перед Диканьським чудотворним образом святителя Миколая, якщо народиться син, назвати його Миколою. Вона просила священника молитися доти, доки не повідомлять про народження дитини, та просила одразу ж відслужити подячний молебень. Хрестили немовля в Спасо-Преображенській церкві в Сорочинцях. Мати його була жінкою побожною, старанною паломницею.
Знання про Бога в душі Гоголя вкорінилися ще з дитинства. У листі до матері 1833 року він згадував: «Я просив Вас розповісти мені про Страшний Суд. І Ви мені, дитині, так добре, так зрозуміло, так зворушливо розповіли про ті блага, які чекають людей за доброчесне життя, і так разюче, так страшно описали вічні муки грішних, що це потрясло. Це заронило й зродило згодом у мені найвищі думки».
Відомо, що 7 років свого юнацтва Микола Гоголь провів у Ніжинській гімназії вищих наук. Саме там він поряд із іншими науками серйозно зайнявся богослов’ям. Проте і його не оминули вітри Чайльд Гарольдівського романтизму.
Гоголь був сином Василя Опанасовича Гоголь-Яновського – українського письменника, тому його обдарованість і любов до літератури не були дивницею.
Першим сильним випробуванням у житті юного Миколи стала смерть батька. Він пише матері листа, в якому відчай упокорюється глибокою покірністю волі Божій: «Я цей удар переніс із твердістю істинного християнина… Благословляю тебе, священна віро! У тобі тільки я знаходжу джерело втіхи та вгамування своєї печалі!.. Зверніться так, як я звернувсяся до Всемогутнього».
Бувши в столиці, Гоголь занурився в літературний світ. Але не дивлячись на зайнятість, у ньому проглядало постійне невдоволення суєтою, бажання іншого, зібраного та тверезого життя.
У цьому сенсі дуже показовими є його роздуми про піст у «Петербурзьких записках 1836 р.»: «Спокійний і грізний Великий Піст. Здається, чути голос: «Стій, християнин; озирнися на життя своє. На вулицях пусто. Карет нема. В обличчі перехожого видно роздуми. Я люблю тебе, час дум і молитви. Вільніше, обміркованіше потечуть мої думки… – Навіщо так швидко летить нічим незамінний наш час? Хто його кличе до себе? Великий Піст, який спокійний, який відокремлений його уривок!»
Спочатку в планах Миколи Гоголя було видання «Історії Малоросії» в шести малих або в чотирьох великих томах. З написаних історичних праць Гоголя побачила світ лише частина під назвою «Взгляд на становление Малороссии», яку сам Гоголь радив розглядати лише як вступний розділ, за яким йтимуть ще 80 наступних. Проте з різних причин, задумана науково-популярна версія історії України Гоголем так і не була написана.
Водночас, літературну, емоційну, творчу українську історію Микола Гоголь представив у своїх творах: «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Пропала грамота», «Тарас Бульба», «Гетьман»… Проте письменник став більше відомий як вдалий сатирик, викривач людських пристрастей, які народ часто видавав за вдалість і спритність.
М. В. Гоголь був глибоко православною людиною, про що свідчили і його сучасники.
Після виходу 1-го тому «Мертвих душ» Гоголь поїхав до Європи. Духовний стан сучасного вже нам західного суспільства – виконання пророчих слів М. В. Гоголя на адресу Західної Церкви: «Тепер, коли людство почало досягати розвитку найповнішого у всіх своїх силах… Західна Церква лише відштовхує його від Христа: чим більше піклується про примирення, тим більше вносить розбрат».
Відомий український багатій і меценат Григорій Галаган згадував: «Гоголь здався мені вже тоді дуже побожним. Якось зібралися всі… до російської церкви на Всеношну. Я бачив, що й Гоголь увійшов, але потім втратив його з виду та подумав, що він пішов геть. Трохи пізніше я вийшов у передню… й там, у напівтемряві помітив Гоголя, в кутку за стільцем на колінах і з похиленою головою. Під час певних молитов він бив поклони».
У той час Микола Васильович розпочинає систематичні читання духовної літератури. Листи Гоголя того періоду містять прохання про надсилання книг із богослов’я, історії Церкви, руських старожитностей.
Друзі шлють йому твори Святих отців, праці святителя Тихона Задонського, святителя Димитрія Ростовського, єпископа Інокентія (Борисова), журнали “Християнське читання”. Надіслане Язиковим «Добротолюбіє» стало для Гоголя однією з настільних книг.
У «Історії мого знайомства з Гоголем» Аксаков свідчить: «Нехай не подумають, що Гоголь змінювався у своїх переконаннях, навпаки, з юнацьких років він залишався їм вірним. Але Гоголь йшов постійно вперед, його християнство ставало чистішим, суворішим; високе значення мети письменника яснішим і суд над собою суворішим».
У січні 1845 року Гоголь живе у Парижі в графа А. П. Толстого. Про той період він писав: «Жив внутрішньо, як у монастирі, й на додаток до того, не пропустив майже жодної Обідні в нашій церкві». Він вивчав чинопослідування Літургії святителя Іоанна Золотоуста та Літургії святителя Василя Великого грецькою мовою.
У «Авторській сповіді» письменник зауважує: «Я залишив на якийсь час все сучасне, я звернув увагу на пізнання тих вічних законів, якими рухається людина та людство взагалі». Гоголь починає писати більше на літургійну та церковну тему. Намагався він писати молитви, а також тоді написав заповіт.
У подяку Богові за подолання хвороби, Гоголь вирішив залишити світ, піти в монастир і стати ченцем, але цього не сталося.
Так у 1845 році (за свідченням Марфи Сабініної) Гоголь збирався вирушити на послух до монастиря. «Немає вище звання як чернече, і нехай сподобить нас Бог зодягнути колись просту ризу чернеця, так бажану душі моїй, про яку вже й помисл мені в радість. Але без поклику Божого цього не зробити», – писав Микола Васильович. Гоголь кілька разів їздив до Оптиної Пустині та спілкувався з відомими старцями.
Як виявилося, ще 1842 року Гоголь отримав благословення єпископа Харківського преосвященного Інокентія на поїздку до Єрусалиму. Однак потрапив туди Микола Васильович лише в лютому 1848 року.
Свою ніч біля Гробу Господнього він згадував все життя. «Не пам’ятаю, чи молився я… Літургія промайнула мені здалося, так швидко, що найкрилатіші благання не в змозі б наздогнати її…»
Отож письменник вирішив служити Богові на теренах літературної творчості. Йому прагнулося щонайшвидше сказати суспільству те, що вважав корисним.
Біда сучасного Гоголю суспільства бачилася йому в тому, що «Церкву, яка створена для життя, ми досі не ввели в наше життя». «Церква одна може розв’язати всі вузли, незрозумілості та питання наші; є примирителем всього всередині самої землі, який поки що не всіма видимий – наша Церква».
Отож письменник вирішив зібрати в одну книгу написане в останні роки до друзів у дусі свого нового настрою.
«Друже мій! Вважай себе не інакше, як школярем і учнем. Не думай, що ти вже старий для того, щоб навчатися, що сили твої досягнули справжньої зрілості та розвитку, й що характер і душа твоя отримали вже справжню форму та не можуть бути кращими. Для християнина немає кінцевого курсу; він вічний учень, до самого гробу.
Перед християнином завжди сяє далина, й попереду вічні подвиги. Він, як юнак, прагне життєвої битви; йому є з чим боротися, і є де змагатися. Бажання бути кращим і заслужити оплески на небесах надає йому такого завзяття, яких не може дати честолюбство найсильнішому честолюбцю.
Але розум не дає людині повної можливості іти вперед. Є ще вища здібність; ім’я її – мудрість, і її може дати лише Христос…»
У листах до матері він зазначав: «Намагайтеся краще бачити в мені християнина та людину, ніж літератора».
Саме стурбованість Гоголя про долю суспільства, віддаленого від Церкви, спонукала його до праці над книгою, що розкривала б внутрішній, потаємний зміст Божественної Літургії. Метою цього твору було наближення суспільства до Церкви.
«Для кожного, хто тільки хоче йти вперед і ставати краще, — писав він у «Ув’язненні», — необхідне часте, скільки можна, відвідування Божественної Літургії та уважне слухання: вона нечутно вибудовує та створює людину. І якщо суспільство ще не зовсім розпалося, якщо люди не дихають повною, непримиренною ненавистю між собою, то потаємною причиною є Божественна Літургія, яка нагадує людині про святу, небесну любов до брата».
У 1857 році, вже після відходу М. В. Гоголя із земного життя, побачили світ його останні християнські твори “Роздуми про Божественну Літургію”(на жаль то був тільки чорновий варіант, рукопис не зберігся) та ” Вибрані місця… “. Вони відобразили той ” значний переворот “, що стався в душі письменника в період останніх його земних десятиріч.
Гоголь писав: “Метою цієї книги є показати, в якій повноті та внутрішньому глибокому зв’язку відбувається наша Літургія, юнакам і людям, які ще починають, ще мало ознайомленими з її значенням. З безлічі пояснень, зроблених Отцями та Вчителями, обрані тут лише ті, які доступні всім своєю простотою й доступністю, які служать переважно для того, щоб зрозуміти необхідний і правильний результат однієї дії з іншої. Намір видавця цієї книги полягає в тому, щоб утвердився в голові читача порядок всього. Він упевнений, що кожному, з увагою, що йде за Літургією, повторюючи всяке слово, глибоке внутрішнє значення її розкриватися буде само собою”.
Прочитавши “Роздуми про Божественну Літургію” М. В. Гоголя, С. Т. Аксаков зазначав: “Звідси починається постійне прагнення Гоголя до поліпшення в собі духовної людини та переважання релігійного спрямування, яке згодом досягло, на мою думку, такого високого настрою, яке вже не сумісне з тілесною оболонкою людини”.
Маловідомими й сьогодні є його духовні твори: «Правило житія у світі», «Світла неділя», «Християнин йде вперед», «Кілька слів про нашу Церкву та духовенство».
М. В. Гоголь мріяв про об’єднуючу, керівну та просвітницьку роль Церкви в суспільстві.
Літературний талант благочестивим шуканням випестував християнина, і християнська душа проявилася наостанок найкращими своїми переживаннями, де відкрився і великий письменник, і людина, яка шукає і знаходить Бога.
Життя та творчість М. В. Гоголя з його незрівнянним художнім даром і його прагненням до правди та преображення життя дає нам величний приклад для напоумлення.
