Ми всі – одна людина во Христі

Люди часто говорять про когось: «Він расист», говорять про класові відмінності, про расизм, а деякі мудреці цього віку й зовсім стверджують, що треба бути вище Батьківщини, вище релігії й т.д.

Проте 2000 років тому святий апостол Павло, чиї слова збережені у Святому Письмі, говорив нам, що перед Богом немає жодної різниці, єврей ти чи еллін — з національністю покінчено — раб чи вільний.

І це в ті часи, коли рабів за людей не рахували, в Римській імперії та навіть у грецькій філософії рабів не вважали людьми: ти раб, отже, ти не людина. Римляни вважали, що раб – це річ, предмет.

«Немає чоловічої статі, ні жіночої», ні тих відмінностей, коли інша людина виявляється нижчою. Все це скасовується, «бо ви всі одне в Христі Іісусі».

Тут не сказано, ніби «ви всі — одне змішання у Христі», що означало б зрівняння всіх і перетворення на якесь желе.

Ні, кожен зберігає свою особистість, чоловік залишається чоловіком, він не стає жінкою, жінка залишається жінкою, іудей залишається іудеєм, він не стає сирійцем, а турок залишається турком, як грек – греком.

Колись існували ідеології, які говорили про рівність, потім від них відмовилися, але тоді вчили про рівність, про те, що всі люди рівні, і між ними має бути рівність. В одного старця запитали:

— У чому різниця між рівністю в такій ідеологічній системі та рівністю євангельською?

Він відповів:

— Різниця між ними така сама, як між зрівнянням та равенством.

Тобто одна справа все зрівняти, а інша, рівність.

Зрівняння означає, що ти береш бульдозер, проїжджаєшся зверху і все розчавлюєш, і все стає одним цілим: чоловіки, жінки, євреї, елліни, іудеї, раби, вільні, великі та малі. Всі перетворюються на пюре, зникає індивідуальність людини, зникає її особиста історія, зникає особистісне існування людини. Вона перетворюється на пюре.

Коли ми робимо котлети, беремо картоплю, фарш, цибулю, яйце, все змішуємо й потім формуємо однакові котлетки.

Христос не робить так з людиною. Христос зберігає індивідуальність людини, зберігає всі її особливості, риси та історію, все, що її вирізняє як людину.

Христос зберігає індивідуальність людини, зберігає всі її особливості, риси та історію, все, що її вирізняє як людину.

А що Він робить із людиною?

Він видаляє з неї духовні токсини, пристрасті, гріхи — та вкладає в неї почуття, що інший — це мій брат, інший — це я, ми одна людина, а не якась суміш.

Христос видаляє з людини духовні токсини, пристрасті, гріхи — та вкладає в неї почуття, що інший — це мій брат, інший — це я, ми одна людина, а не якась суміш.

Ми, всі люди, утворюємо одну людину, як Отець, Син і Святий Дух є одним Богом, єдиним Божеством у трьох Особах.

Є мільярди людських особистостей, але ми одна людина, бо з’єднані в любові Христовій.

Цього, звісно, ​​досягти нелегко. І все-таки, як людині досягти того, щоб дивитися на брата свого як на самого себе?

Дехто каже, що для цього треба любити себе, адже Христос каже, що ближнього треба полюбити як самого себе¹(Мф. 22, 39). Отже, щоб полюбити ближнього треба спочатку полюбити себе. Тому що хтось може сказати:

— А я не люблю себе.

Знаєте, скільки довкола таких людей, які не люблять себе?

Адже сьогодні в людей великі проблеми з самоповагою, з самооцінкою, й бідні психологи від цього страждають, бо намагаються виправити самооцінку іншої людини.

А вона каже: “Я не люблю себе!”

Бувають випадки, коли людина так себе не любить, що завдає собі каліцтва. Так, є такі психіатричні проблеми, коли людина так сильно себе ненавидить, що калічить себе.

І що ж, виходить, така людина не повинна полюбити іншу? Або, оскільки він не любить себе, то може сказати: «Я не люблю себе, тому не любитиму нікого»? Ні, це не так.

Полюбити іншого, як самого себе, означає полюбити його так, наче він твоє «я». Інша людина — це не інша, не хтось чужа, що стоїть переді мною, а моє «я», це я сам. І в цьому наша мета. Тому святий апостол і каже тут: Ви всі — одна людина.

Полюбити іншого, як самого себе, означає полюбити його так, наче він твоє «я». Інша людина — це не інша, не хтось чужа, що стоїть переді мною, а моє «я», це я сам. І в цьому наша мета.

Коли любиш себе егоїстично, сластолюбно та себелюбно, ти ніколи не полюбиш іншу людину. Жоден індивідуаліст, жоден егоїст не любить когось іншого.

Коли любиш себе егоїстично, сластолюбно та себелюбно, ти ніколи не полюбиш іншу людину. Жоден індивідуаліст, жоден егоїст не любить когось іншого.

Ми любимо іншого, коли він любить нас. Ви бачите це навіть із прикладу шлюбу. Ти зібрався взяти дівчину за дружину й кажеш:

— Але дивись, якщо обдуриш мене, я тебе вб’ю! Я так сильно тебе люблю, так сильно обожнюю, що готовий убити та перетворити тебе на фарш, якщо ти обдуриш мене!

Говорити так — це по-людськи, але чи по-євангельськи?

Тобто хіба кохання залежить від того, любиш ти мене чи ні?

«Якщо любиш мене, і я любитиму тебе, зроблюся для тебе килимом, щоб ти ступала по мені, але якщо не любитимеш, тоді замість килима перетворюсь на змія, щоб тебе проковтнути!»

Це не євангельська любов, це «любов» Кроноса. Пам’ятаєте Кроноса з давньої міфології, який від великої любові з’їдав своїх дітей? Таку велику любов мав до них.

Така егоїстична любов. Мирська, людська, тілесна любов любить, але хоче чогось натомість, хоче відплати, відповіді.

Мирська, людська, тілесна любов любить, але хоче чогось натомість, хоче відплати, відповіді.

А любов Божа, Христова любов, каже святий апостол Павло, не шукає свого²(пор. 1Кор. 13, 5), вона любить і не хоче бути любимою, не шукає відплати, й тому не поневолює іншу людину. Навпаки, робить її вільною.

І завдяки цьому інший знаходить себе, не відчуває того тиску, коли від великого кохання його хочуть задушити.

Все це робиться в Іісусі Христі, благодаттю Христовою та Його присутністю. Так, людині важко досягти того, щоб дивитися на всіх людей як на саму себе, як на одну людину. Однак вона може прийти до цього через любов Христа, через очищення себе від пристрастей, через свободу, через подолання свого егоїзму, егоцентричності, себелюбства, сластолюбства, сріблолюбства, — так вона може досягти того, щоб таким чином дивитися на брата.

…людині важко досягти того, щоб дивитися на всіх людей як на саму себе, як на одну людину. Однак вона може прийти до цього через любов Христа, через очищення себе від пристрастей, через свободу, через подолання свого егоїзму.

Для цього Церква має практичні чесноти.

Вона велить нам подавати милостиню. Навіщо? Щоб подолати нинішню економічну кризу? Або щоб бідні стали багатими, а багаті бідними?

Ні, не для цього, а щоб ти допоміг собі сам подолати свій індивідуалізм. Щоб ти зміг позбутися удаваних милиць, за які хапаєшся кожного разу, коли думаєш, що ти з твоїми грошима щось із себе уявляєш, з твоєю красою щось означаєш, з твоєю вченістю ти така важлива персона, і в тебе таке почуття, що ти ось-ось підкориш світ.

Церква велить нам подавати милостиню, щоб ти допоміг сам собі подолати свій індивідуалізм. 

Але все це хибні опори. Вони всі руйнуються. Тому ти їх долаєш і зупиняєшся на істині, на тому, щоб стати поруч із іншою людиною не як егоїст, не наводячи на неї страху, не завдаючи їй болю, а бачачи в ній своє «я».

Як не боїшся свого «я», але дбаєш про себе, так само починаєш ставитись і до брата свого. Але, звичайно, все це робиться завжди в Іісусі Христі, благодаттю Христовою та Його присутністю.

Якось я приїхав до одного села, а господар каже мені:

— Зараз приготую тобі щось поїсти!

— Я нічого не хочу!

— Ні, я тобі приготую щось! Приготую!

— Ну, тоді зробіть мені смажену картоплю!

— Смажену картоплю?

— Так. Це складно?

— Смажену картоплю?

— Так, смажену картоплю.

— Тобто картоплю фрі?

Я сказав йому:

— Ех, дитино моя, ну, де ж ти це взяв? Хіба у вашому селі ви називаєте смажену картоплю картоплею фрі?

***

 — З одними ми більше підходимо один одному, а з іншими ні. Як чинити в таких випадках?

— Тому ми й казали, що це дуже важко. Це людське, те, про що ти говориш. Всі ми, поки що перебуваємо у своїх природних якостях, функціонуємо таким чином.

Є люди, які нам подобаються, нам радісно з ними бути, а є інші, яких, як побачимо, то хмуримося: «Знову з’явився? Знову він тут, переді мною?

Ну що ж, так воно буває, але давайте хоча б знатимемо цю свою неміч і не виправдовуватимемо себе, а будемо говорити: «Я людина, звідки в мене сила не робити цього?»

Якось один юнак прийшов до святого Старця Паїсія, він бажав стати ченцем. Юнак був із характером, ходив до багатьох старців, але всі його проганяли зі словами:

— Сину мій, ти не для чернецтва, ти свавільний!

Приходив він і до нашого старця Йосипа, і той сказав йому:

— Сину мій, у мене вже був старець, я його поховав та іншого старця не хочу!

Прийшов він до старця Паїсія й каже йому:

— Мене всі прогнали, залишився тільки ти, святий!

Старець Паїсій каже йому:

— Слухай, якби я був святим Антонієм Великим, я залишив би тебе й навіть зцілив би. Але оскільки я не святий Антоній, тобі треба буде до вечора вийти й піти кудись в інше місце. Я не можу тебе залишити.

Тобто по-людськи, за людськими якостями, дійсно є люди, які несуть нам втіху, а є інші, які створюють нам труднощі, іноді навіть нічого не зробивши, просто ми не підходимо один одному.

Тому нам треба перемогти своє «я» і ще більше подвизатися, якщо інша людина потребує нашої присутності.

Давайте поступово відсікати свою волю. Ідеалом для нас було б відчувати втіху з усіма людьми, і щоб ніхто нас не дратував.

Ідеалом для нас було б відчувати втіху з усіма людьми, і щоб ніхто нас не дратував.

Дійсно, було дивно, як ці великі святі відчували втіху з усіма людьми. Вони не мали жодних проблем. Тоді як людське – одних людей хотіти бачити, а інших ні.

Це не досконале, а людське те, що нам потрібно подолати, але після того, як для початку ми усвідомимо це.

Митрополит Лимасольський Афанасій