Ми тут тільки мандрівники

…У цьому житті ми лише мандрівники. Мандрівник зазвичай бере з собою все необхідне для подорожі, їжу та одяг. Але, зрозуміло, мета його подорожі не в запасах. Мета його подорожі – досягти місця призначення.

Дорогою він зупиняється у різних місцях, але зупинки не є його метою: він прагне кінцевого пункту свого призначення.

Так і людина під час подорожі своїм життям здійснює різні зупинки. Такими зупинками є свята, настання кожного нового року та інші важливі події його життя.

Вона використовує матеріальні речі, але метою подорожі не є зупинки. Її метою та призначенням є кінцевий пункт – місто мрії, Горній Єрусалим. «Не імами бо тут перебуває граду, а майбутнього шукаємо»¹Євр. 13:14.

Метою та призначенням людини є кінцевий пункт – місто мрії, Горній Єрусалим.

Отже, перед нами два стани: час та вічність.

Час безпосередньо пов’язаний із матерією. І оскільки матерія має початок, вона обов’язково матиме й кінець.

До створення матерії та матеріального світу часу не існувало. Існував тимчасовий Бог. Якоїсь миті пролунав сигнал до початку матеріального всесвіту.

Як Божественна Літургія починається з вигуку «Благословенне Царство…», так і існування матеріального всесвіту почалося з величного Божого вигуку: «Хай буде світло»²Бут. 1:3.

Однак настане момент, коли існування матеріального всесвіту припиниться. Протрубить ангельська труба, і матеріальні творіння, сонце, місяць і всі зірки скажуть: «Амінь» та «Здійснилося».

Про це говорить Господь: «Сонце померкне, і місяць не дасть світла свого, і зірки спадуть з небес, і сили небесні підвіться … і після Ангели Своя з трубним голосом великим»³Мф. 24:29-31.

Але, в той час як матеріальні творіння мають деяку тимчасову тривалість, приходять і йдуть, духовні творіння, такі як Ангели, біси, людська душа, мають початок, але не мають кінця. Вони були колись створені, але для того, щоб ніколи не вмирати. Вони створені для вічності. Вони не зникають, але живуть завжди, вічно.

Бог поза часом. Він безпочатковий і вічний. І Він не просто вічний, як Ангел чи людська душа, але Він не має ні початку, ні кінця. Тобто Його існування тягнеться не тільки на нескінченне та безкрайнє майбутнє, але й на нескінченне та безкрайнє минуле.

Він є Початок і Кінець, Альфа та Омега. Він «Єжє бє іспєрва»⁴Інн. 1:1. Все починається від Нього, і все завершується в Ньому: «Всячєская Тєм і о Нєм создашася»⁵Числ. 1:16.

Що ж є життя Боже? Уявіть його як безмежний океан недосяжної глибини.

Тому незбагненна й таємниця втілення Бога Слова. За словами святого Григорія Богослова: «Беззначальний починається і Слово стає людиною. Безтілесний втілюється, Слово набуває форми, Невидимий стає видимим, Невідчутний сприймається, Позачасний підкоряє себе часу».

Невмістий Бог вміщується в утробу Діви, у Святу Чашу, у серці кожного вірянина. Він входить у час, в історію. Але як Бог, Христос перебуває і поза місцем, і поза часом. А ще Він всезнаючий.

Час біжить та не зупиняється. Не намагайся зупинити години свого життя або повернути їх назад. Час не можна втихомирити, не можна посадити на закінчення. Навпаки, час сам ладен відправити тебе у вічне ув’язнення.

Людина може боротися зі штормом, бурею, пожежею.

Може сказати орлу: “Я припиняю твій політ!”

Може сказати морю: «Я міняю твої береги».

Відстань: «Я перетворюю тебе на ніщо!».

Але часу не можна сказати: Стоп! Зупинися! Звернися назад!».

Час тече та кличе за собою. Мертві кричать нам із гробниць: «Ідіть до нас! Так, ви теж прийдете туди, де ми!».

Могили кричать сильним світу цього: «Прийдіть! Ми чекаємо на вас!». Зморшки кричать ніжним обличчям дівчат: «Ми йдемо. Не сьогодні, завтра ви теж зістарієтеся…».

Тривалість нашого нинішнього життя незначна порівняно з вічністю. Що таке крапля в океані? Що таке піщинка на безкрайньому піщаному березі? Що таке листочок у лісі? Що таке сніжинка на безкрайній сніжній вершині? Ось що таке ми перед вічністю.

Тривалість нашого нинішнього життя незначна порівняно з вічністю.

Тому псалмоспівець говорить про тимчасовий характер вічності: «Як тисяча років перед очима Твоїми, Господи, як день вчорашній, що повз йде, й варта нічна»⁶(Пс. 89:5).

Вірянин дивиться не на тимчасовість цього життя, а на вічність іншого життя. Він споглядає день, який ніколи не меркне, бачить життя, в якому немає ночі.

Вірянин дивиться не на тимчасовість цього життя, а на вічність іншого життя. Для тих, хто вірить, смерть не втрата, це причина для радості та веселощів.

Для тих, хто вірить, смерть не втрата. Навпаки, це причина для радості та веселощів. Це провідник, який переводить нас від того, що минає до непорушного.

Святий Григорій Палама говорить про це так: «Смерть, що приходить, не приносить шкоди, але краще сказати — переносить від суєтних і непостійних речей — у невечірній день, у безсмертне життя, у багатство неуживане, у вічну славу, в те, що істинно є і незмінно перебуває» (Свт. Григорій Палама, Омілія 19).

Всі ми, люди, шукаємо радості, але радості цього тимчасового, земного життя не можна порівняти з радістю вічності.

…радості цього тимчасового, земного життя не можна порівняти з радістю вічності.

Вічне життя невидиме. Невидиме для очей тілесних. Але для душевних очей воно існує.

Так, серце невидиме ззовні для тілесних очей. Однак лікар бачить його за допомогою рентгенівського проміння.

Ми багато бачимо завдяки тілесним почуттям, а невидимий мир ми бачимо за допомогою променів віри. Душа бачить навіть тоді, коли людина спить та її очі заплющені. Доказом цього є сни.

Таке просте явище як сон підтверджує, що в людському тілі прихована душа, яка має власні очі й що душа живе поза часом і простором.

Втомлена людина спить лише кілька хвилин, а бачить сни з такими пригодами, на які знадобилося б багато годин і днів.

Прокидається, налякана чимось уві сні, дивиться на годинник і з подивом бачить, що вона спала лише кілька хвилин.

Чи знаєте ви, що навіть найзаплутаніший сон триває лише кілька секунд, іноді навіть частки секунди?

Так само, як душа продовжує бачити, коли заплющуєш очі та поринаєш у сон, душа продовжує бачити й тоді, коли людина заплющує очі та помирає. Тільки тепер вона вже не бачить сни, а неземну реальність.

Багато разів Господь, бажав дати зрозуміти, як жахливо людині померти непідготовленою, сповіщав про це Божим людям за допомогою духовних явищ. Він проводив їх між сном і пильнуванням, щоб у них було відчуття, що вони йдуть, залишають це життя, що вони зараз постануть перед Судом, і якщо не виправдаються, то швидше за все Господь не помилує їх, вони не отримають відпущення гріхів, будуть засуджені без надії на спасіння й опиняться в пеклі.

А що чекає на нас у пеклі? Як вічно жити, бачити бісів і перебувати з ними в непроглядній темряві, в сморіді пекла, в бруді, не маючи навіть найменшого промінчика світла? Як же це все страшно! І, проте, це все правда. Про це ясно йдеться у Євангелії.

З часу ми перескакуємо у вічність. Або, вірніше, часом ми набуваємо вічності. «Час — гроші», як казали у давнину. Це гроші незмірної цінності. Ми купуємо вічність не за карбованець, а за хвилину[1].

Як розбійник придбав Рай? За хвилину. Йому знадобилося не більше хвилини, щоб визнати Іісуса Христа, попросити Його милості та зі щирим каяттям сказати: «Пом’яни мене, Господи, в Царстві Твоєму»[2].

Тому й апостол Павло вигукує: «Бдіть, бо небезпечно ходите, не як нехитрі, а як премудрі, що спокутують час, бо дні лукаві є»[3]. Ось придбання віків!

Тож давайте поспішаємо, щоб придбати Рай. Це можливо! Йдеться про найкраще вкладення коштів у нашому житті. Рай вічний, але вічне й пекло. І те, й інше вирішується за мить нашого тутешнього життя.

Ти пішов без покаяння? На жаль і горе тобі! Тому Церква молиться, щоб Господь не дозволив нам померти раптовою смертю.

Не те, що раптова смерть погана сама по собі. Немає поганої смерті, окрім самогубства. Але ми не бажаємо раптової смерті, коли людина ще не готова, бо тоді не залишається часу для покаяння.

Церква молиться, щоб Господь не дозволив нам померти раптовою смертю…, коли людина ще не готова, бо тоді не залишається часу для покаяння.

Православна віра та Передання Церкви дають нам чудові приклади реальності вічного життя.

У житії святого Іоасафа Індійського розповідається наступне. Йоасаф, який згодом став святим нашої Церкви, був сином індійського царя. Преподобний Варлаам наставив його у християнському вченні та охрестив його.

Під час настанов преподобний розповів йому й такий приклад: «В одній країні існував такий звичай: громадяни робили царем будь-яку людину, яка приходила до їхньої держави здалеку. Той, будучи чужинцем, погоджувався, бо не знав їхніх звичаїв та порядків. Його робили царем лише на короткий проміжок часу, а потім без жодної причини зміщували з трону та відправляли в заслання в якесь місце, де немає втіхи.

Але оскільки йому не повідомляли, що через шість місяців або рік його позбавлять царського звання й відправлять у заслання, він керував, вважаючи, що царюватиме завжди й помре царем.

Не знаючи про своє заслання, він не думав і не дбав про нього.

Якось ту державу відвідав чужинець. Один добрий громадянин, побачивши його, сказав йому по секрету:

— Ти знаєш, що за звичаєм нашої країни мої співгромадяни зараз зроблять тебе царем. Але потім через деякий час вони без причини скинуть тебе з престолу та відправлять у заслання. Так що тепер, поки ти будеш царем і матимеш усе в своїх руках, відправляй туди добро, продукти та інше, щоб, коли тебе зішлють, ти жив би там добре.

— О, дякую тобі велике!

І справді, послідувавши пораді доброго громадянина, він відправив багато добра в місце заслання. І коли настав час і його зіслали, він вирушив на заслання із задоволенням і жив там із зручністю, оскільки заздалегідь відправив туди багато добра».

«Так і людина приходить у це життя, — говорив преподобний Варлаам Йоасафу, — і спокушається благами цього світу та вважає, що вона царюватиме, що вона житиме багато років. І раптом приходить смерть, щоб відправити її у вічність.

Приходить добрий громадянин, Церква й наставляє його: “Послухай, ти залишишся тут ненадовго. Ти підеш у інше життя, яке є вічним. Потурбуйся тепер, поки ти ще тут і можеш творити добрі справи, і відправляй їх туди, в життя інше… і ти житимеш щасливо».

Ми повинні бути вдячні Христу за те, що Він дарував нам багатство істинної віри, і завдяки світлу нашої віри ми можемо ще в цьому житті подбати про влаштування нашого дому, щоб, коли прийде смерть, ми пішли зі спокійною совістю, що по-людськи ми зробили все, що могли, за допомогою й благодаттю Божою й із надією, що ми будемо жити там у світлі Божому.

Отже, час нашого життя – це час сіяння. Вічність – це жнива. Скажи мені, що ти сієш, і скажу тобі, що ти пожнеш.

…час нашого життя – це час сіяння. Вічність – це жнива. 

Сієш віру? Сієш любов? Сієш сльози болю та покаяння? Пожнеш радість вічного Раю[4]. Так говорить Господь: «Сторицею прийме і життя вічне успадкує»[5].

І апостол Павло говорить про це, коли звертається до коринфян: «Бо короткочасне легке страждання наше подає в безмірному надлишку вічну славу»[6].

Улюблені мої чада, ми вільні! Будьмо ж обережні з нашою свободою. Вона може слугувати нашому порятунку, а може стати кинджалом для нашого самогубства. Все залежить від вибору, який ми зробимо.

Будьмо ж обережні з нашою свободою. Вона може слугувати нашому порятунку, а може стати кинджалом для нашого самогубства.

Чого ми воліємо? Бути молодими деревцями в розпліднику цього життя, які потім будуть пересаджені в сад вічності, чи стати полінами, які живитимуть вогонь пекла? Ми вільні обирати.

Досить часу ми змарнували. Відкладати більше нема куди.

Скільки ми ще гратимемося з тим, що має для нас величезну цінність? Доки ми віддаватимемо вічність за безцінь? Доки ми житимемо не по-християнськи?

Давайте не будемо більше відкладати на потім. Нині, а не завтра. Господь закликає нас зараз.

Зараз час може стати тим капіталом, за який ми можемо набути вічності. Амінь.

Хай буде милість Твоя з нами, найсолодший Господи!

__________________________________________________________________

[1] У грецькому тексті є гра слів: το λεπτό перекладається як копійка, і як хвилина. 

[2] Порівн. Лк. 23:42.

[3] Еф. 5:15–16.

[4] Порівн. Пс. 125:5.

[5] Мф. 19:29.

[6] 2 Кор. 4:17.

Джерело: Старець Єфрем Філофейський (Мораітіс), Аризонський, архімандрит. Мистецтво порятунку. Розмови. Т. ІІ. – Свята Гора Афон: 2024. Бесіда 29.