Аскетичні уроки покаяння канону преподобного Андрія Критського

Великий покаяний канон свт. Андрія, архієпископа Критського, є скарбом літургійного богослов’я Православної Церкви.

Цей безсмертний витвір містить 250 тропарів і читається за православним богослужінням у перший та п’ятий тижні Великого посту.

Нитка думок св. Андрія про покаяння перед Богом розвивається на основі численних біблійних прикладів святого та гріховного життя стародавніх людей.

Дивовижний солодкоспівець Критської Церкви закликає в Каноні кожну людину бігати зла, ревнувати вседушно про добро та завжди вдаватися до Бога зі сповіданням своїх гріхів і сльозами каяття.

Мова св. Андрія настільки зворушлива, що вражає найжорстокіші душі, розчулює та пом’якшує найскам’яніліші, черстві серця й нікого не допускає зневірятися в порятунку.

Кожне слово богонатхненного Канона виділяє якусь насолоду благодатного почуття й у лаконізмі виразу містить широту думок.

Протягом уже 14 століть від часу своєї появи Покаяний канон св. Андрія будив і морально будить людей нагадуваннями про збочення гріхом богозданної людської природи та накресленням шляхів її відновлення через покаяння.

Щоб ясно зрозуміти релігійну ідеологію св. Андрія, об’єднаємо його аскетичні думки, розкидані тропарями Канона.

В узагальненому вигляді вони зображують багатозначну картину морального падіння та повстання людської особистості від гріха до святості.

Первородний гріх, за Каноном, розбив душевний спокій перших грішників. Він вніс у їхні душі тугу та зневіру, в розум і почуття – сум’яття, у волю – бажання плотських насолод.

Занепала людська душа ставить метою своїх дій себе. Вона замикається від Бога в собі, приліплюється до матеріального боку життя та перестає розливати навколо себе промені теплої любові.

Не знаходячи насичення в матеріальному житті, душа жадібно шукає повного свого задоволення, женеться за ним і поза Богом ніде його не знаходить.

Чуттєвий спосіб життя із забуттям про потреби душі робить розум грішника бездумним, розсіяним, нерозсудливим.

Розум повинен вибирати бажання правильно та далекоглядно віддавати перевагу одним бажанням над іншими. Відірвавшись від Бога, він не вміє робити належного вибору.

Через це воля збурюється пристрастями та безладними бажаннями. Нецентралізованість мислення та безладність волі неминуче відбиваються в серцевих почуттях, що живе поза свідомим поєднанням із Богом. Серце його горить гнівом, ненавистю, любострастям і болить від усякої пристрасті та скорботи. Його все в житті хвилює, тривожить, бентежить.

Під час панування захоплеями видимим, матеріальним життям молитовні пориви грішника до Бога та докори сумління глухнуть і завмирають. Але сам він остаточно не втрачає свободи та самосвідомості, щоб морально піднятися нагору.

Болісна хвороба від виру блукаючих думок і муки ницими бажаннями і пристрасними почуттями спонукає його шукати свого оздоровлення у спілкуванні з Богом через покаяння.

Увійти грішникові в єднання з Богом – це те саме, що зі скрухою сповідувати Йому свої гріхи з твердим наміром далі догоджати Йому одному життям на вимогу совісті та св. заповідей.

У покаянні грішна душа відмовляється від свавілля свободи, гордості, недобрих пристрасних почуттів і діянь та повністю віддає себе Богу.

Бог утримує в бутті будь-яку людину, але всередину її входить лише за умови людського самопередання Богу.

Той, хто кається, віддає себе Богові, і від Господа дарується йому приплив Божої сили, а через це здатність керувати рухами душі й тіла.

Для возз’єднання грішників з Триєдиним Богом Бог Отець віддав у жертву Свого Єдинородного Сина, Який відкрив шлях сходження Святого Духа на тих, що каються, в Таїнствах Хрещення та Покаяння.

У тих, хто кається перед Богом, загострені тривоги совісті, почуття безвиході становища, особистої винуватості в гріхах, віри в образ спасіння через Христа Спасителя та готовність робити одне заповідане Богом.

Названі почуття та готовність сила Божа в горнилі покаяння перетворює на гарячу, непереборну, неослабну ревність по Богу та енергію.

Зміцнена благодаттю, людина, що розкаялася, старанно не допускає в думки, почуття і справи те, що ображає Бога, жене від себе суєтність і пристрасть і стримує піклування про житейське.

Тверде рішення мати законом життя Божу волю утворюється в ній благодаттю на основі скорботи про гріхи.

Усвідомлення сили пристрастей і страх ослабнути та допустити знову промахи в боротьбі з собою ніколи не залишають того, хто несе покаяний подвиг.

У нього завжди виривається з глибини серця болісний крик до Бога: «Господи, помилуй!», «Спаситель, помилуй мене!», «Боже, будь милостивий до мене грішного!».

Таке сердечне звернення до Бога підтримує біль душі про свою несправність, і воно є ознакою її благодатної жвавості та ревнощів щодо Бога.

Звершення всіх земних життєвих справ з молитвою та думкою, що Господь пильно дивиться на нас, начебто хтось дивився нам у вічі, зупиняє ширяння думок в розумі й вдаряння їх у серці та припиняє сум’яття бажань.

З настановою благоговійної сердечної уваги в одному Богові душа, яка кається, заспокоюється та утихомирюється. Її перестають мучити утиски пристрастей. Вона починає легко молитися Богу з почуттям теплої любові до Нього, подяки, скорботи та смирення.

Промені пам’яті про Бога й почуття у того, хто кається, стають все теплішими й теплішими, розпалюються. Людина вся поступово просвітлюється та наповнюється явним відчуттям Божої сили.

Це і є, за словами св. Андрія Критського, «сходження від діяння до знання».

Іноді промениста краса душі починає сяяти в людини крізь тілесну оболонку, видимо для тих, хто її оточує, і вона стає в сяйві благодаті небесно-прекрасною.

Представлена ​​на основі Канона схема подвигу покаяння дає ключ до розуміння окремих виразів св. Андрія, в подальшій ідеї прощення гріхів людям Богом-Троїцею за молитвами Божої Матері.

Єпископ Веніамін (Мілов)