Оповідання дітям про покаяння

Швидко темніло. Домашні почали турбуватися: тато обіцяв повернутися ще засвітла, а його все нема та нема. Уночі всіляке може трапитись. Он заметіль як розгуляла, та й вовки в цю пору можуть на людину напасти. І звичайно, всі боялися розбійника Мишка Петрова, який грабував, а інколи і вбивав людей у навколишніх лісах.

Напруга зростала. Маленька Ліза не витримала та запитала:

— Чому тата так довго нема?

Що могла відповісти мама? Вона, як ніхто, уявляла всю небезпеку, знавши, що чоловік повинен був привезти велику суму грошей.

Заметіль стихла. У тиші чекання стало ще тривожнішим.

І ось старший, дванадцятирічний Федя, запропонував:

— Мамо, давай я піднімусь на пагорб. Може, почую дзвіночки на татових санях.

— Іди, мій хлопчику, — перехрестила його мати. — І нехай Господь збереже тебе.

Федя вискочив у двір. Він не боявся ні темряви, ні вовків, ні розбійників, бо вірив, що Христос завжди захистить його. З вершини пагорба на дорозі нічого не було видно, не чути було і знайомих дзвіночків.

Федя став на коліна:

— Господи, допоможи моєму таткові повернутися додому. Врятуй його і від вовків, і від Мишка Петрова. Спаси й самого Мишка. Він нещасний, тому що не пізнав Тебе. Не знає, як Ти всіх любиш, любиш і його. Боже, спаси Мишка.

Хлопчик встав і пішов до хати. Він не почув чийогось глибокого зітхання, майже стогону, який прозвучав йому вслід.

Незабаром повернувся тато, і вся сім’я радісно зустріла Різдво.

А через декілька днів у двері постукав похмурий чоловік і попросився на роботу. На хуторі зайві руки завжди потрібні, і його із задоволенням взяли.

Працював він старанно, але був дуже мовчазним і після вечері одразу йшов спати на сінник.

Однієї ночі почувся крик. Хутір палав. Уся сім’я, зодягнувшись на ходу, вибігла у двір. Не було тільки Феді, який спав на другому поверсі й був відрізаний вогнем.

Здавалося, що врятувати його неможливо, але тут до хати підбіг робітник із драбиною. Він приставив її до стіни, яка вже хиталася, і, швидко піднявшись, кинувся у вогонь.

Люди зойкнули та почали молитися. Нестерпно довго тягнулися секунди.

І ось нарешті у вікні з’явилася людина, яка притискала до грудей загорнутого в ковдру Федю. Хлопчик був неушкоджений, а от робітник отримав жахливі опіки.

Тільки під ранок нещасний отямився. Не дивлячись на страждання, обличчя його було спокійним. Він попросив покликати Федю і, переборовши біль, сказав йому:

— Я Мишко Петров, розбійник. На Різдво я хотів пограбувати твого батька, але почув, як ти молився за мене. Господь по твоїй молитві сотворив чудо: я почав нове життя.

Він перевів подих і продовжив:

— Федю, дай мені руку. Я врятував тебе від вогню земного, а ти помолися, щоб Господь врятував мене від вогню вічного.

Сказавши це, він заплющив очі й затих.

Обличчя його просвітилось якимось неземним світлом.

Була дівчинка Марійка така, як усі. Усі один одного прізвиськами обзивають, і вона теж. Усі сваряться, і вона теж. Щоправда, погані слова говорити їй не хотілося: вони застрягали у неї в горлі. Але якщо всі, то…

Поселився в селі, де жила Марійка, коваль. Була в нього чорна здоровенна борода. Ось і прозвали його сільські хлопчаки «Бородою». Нічого, здавалося б, у цьому принизливого немає, та тільки ж у кожної людини ім’я є. Називають на честь святого, щоб був йому захисником на всі віки. Та не тільки захисником, але й прикладом, щоб людина, прийшовши у світ, знала, якою їй стати треба. Може, назвали її на честь батька чи діда, щоб предків своїх пам’ятала, справу життя їх продовжила. По-різному імена даються.

З іменем і сама людина нерозривно пов’язана. Коли хтось із злих людей хотів знищити в ній найпотаємніше, найсвятіше, особистість її неповторну, тоді замість імені й давали чи то номер, чи то кличку.

Іде коваль вулицею, а дітлахи крикнуть: «Борода», язика покажуть — і навтікача. Іноді навіть каміння йому вслід кидали. Марійка теж кидала, правда, камінчик якомога менший вибирала, але кидала; бо ж якщо всі — значить і вона.

Коваля такі витівки дітвори ображали. Людина він нова в селі, ні з ким ще не встиг близько познайомитися, а тут діти йому каміння в спину жбурляють, дражняться. Звичайно, образливо. Втягне він у себе голову, згорбиться і йде понурий до себе в кузню.

Одного разу Марійка неуважно стояла в церкві. Зміст Божої служби пролітав повз її вуха, ніби хтось затулив їх. Ураз Господь повернув їй слух — і до неї долетіли священні слова:

— Кожен, хто ненавидить ближнього свого, є вбивцею.

Задумалася дівчинка, злякалася:

— Це ж про мене! Що ж я роблю? За що «Бороді» язика показую, каміння в нього кидаю? За що не люблю? Йому ж боляче! А якби зі мною так?

І ще вразили її слова Господа:

— За кожне марне слово, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь у судний день: бо від слів своїх оправдаєшся, і від слів своїх осудишся.

І вирішила Марійка по-іншому жити-діяти. Як зустріне коваля, усміхнеться, назве на ім’я й по батькові, вклониться, здоров’я побажає.

І коваль при зустрічі з Марійкою усміхатися почав. Уся суворість кудись зникла, навіть батькам сказав:

— Дівчинка у вас чудова.

Примітили сільські дітлахи, як Марійка з «Бородою» привітно розмовляє, і також з ним вітатися почали. Якось усі гуртом до нього в кузню нагрянули. Той їх ласкаво прийняв, показав, як працює і навіть дав спробувати усім бажаючим. На прощання кожного печивом пригостив. Так вони і подружилися.

А Марійка з тих пір перестала бути як усі, навпаки — усі стали як Марійка, як її Бог навчив.

Таємниця твоєї душі