Важливість молитви за померлих
Під час цієї бесіди старець Єфрем Аризонський розповів про те, як Господь звільнив з пекла його рідного батька за молитвами Церкви.
Архімандрит Єфрем був ігуменом афонського монастиря Філофей, а потім заснував у Північній Америці вісімнадцять православних монастирів, тому його називають «апостолом Америки». Відійшов до Господа 7 грудня 2019 року.
Далі слідує росшифровка аудиозапису.
***
– Хочете, я розповім вам дещо про мого батька, мого бідного батька?
– Так.
– Мій батько не слідував Божим шляхом. Але моя мати, яка жилала свято, зуміла привести його до віри. Він увірував у Бога та молився як міг, вранці та ввечері.
Однак я знав, що він ніколи не сповідався. Мати намагалася переконати його піти на сповідь, але не слухав.
Як мені розповідали мати та брат, він помер через три місяці після мого від’їзду на Святу Гору Афон. Він був хворий. Він мав хворобу, від якої кров стає як вода.
До мого батька прийшов лікар, один із старих благословенних лікарів, який сказав йому: “Міцос (мого батька звали Димитрій), як я бачу, ти не доживеш до зими”. Так і сталося.
Я поїхав на гору Афон. Мати й брат тримали мене в курсі подій.
Батько тяжко хворів і був прикутий до ліжка. Вони покликали нашого духівника, який також був ієромонахом.
Ми, духовники, маємо бути дуже уважними, коли приймаємо сповідь у людини. Лише недогляд у цьому питанні може відправити нас у пекло…
Духовник каже моєму батькові:
– Міцос, ти хочеш щось сказати?
– Ні, отче!
І тоді духівник пішов і залишив його.
Наш духівник уже давно упокоївся, і нехай буде душа його благословенна, де б вона зараз не була… Якби я міг повернути час назад, я сказав би йому ось що:
– Задай йому запитання, спитай у батька: «Міцос, скажи, ти коли-небудь робив те й те?». Потім злегка поплескай його по плечу: «Ти коли-небудь робив те чи інше …?»
Скажи замість нього сам — ввічливо, з благородством — щоб він міг вийти зі скрутного становища, і він відкриє тобі свої гріхи, адже людина, яку ти сповідуєш, ось-ось відійде…
Я вже зустрічався з такими випадками у своєму житті, на своїй ниві духовника.
Мій брат казав мені, що мати сказала йому тоді: «Іди та візьми благословення в батька. Твій батько незабаром помре».
Моя мати стояла за дверима і молилася на чотках.
Брат каже:
– Мамо, як я піду й що скажу йому?.. Я йду взяти в тебе благословення, бо ти вмираєш…?
– Ні, не так. Ти скажеш: «Батьку, я йду причащатися, і мені потрібне твоє благословення».
Це була наша свята традиція — отримувати благословення батьків перед тим, як йти до Святого Причастя.
– Отче, я збираюся прийняти Святе Причастя, мені потрібне твоє благословення.
– Нікос, я тебе благословляю.
Мій брат розповів мені, що було далі: «Коли я сидів біля нього, то побачив, як батько розгнівався та подивився у бік дверей. Він був дуже наляканий і змінився в особі, йому здалося, що в кімнату увійшла смерть. І як тільки він це побачив, то накинув на себе ковдру, щоб сховатись із головою та не дивитися в той бік… оскільки прийшли демони».
Нікос додав: “Я так сильно злякався, що не наважився виходити через двері, але виліз із кімнати через вікно”.
Ось що я дізнався від нього. Не пам’ятаю, чи був я тоді дияконом. Мабуть, ні, я був просто послушником, адже я був лише три місяці на Афоні…
Потім, звичайно, я поминав батька вже як диякон, і як священник. Якось мені було видіння.
У Волосі під час війни та заворушень у мене був маленький столик, і я продавав якусь дрібничку, заробляв близько 5 драхм на день, щоб сім’я могла вижити. Мені було тоді 14–15 років.
Дорогою додому я проходив повз в’язницю. Я дивився на в’язнів усередині, й мені було так сумно за них.
Там була каплиця святого Елевтерія, і люди кидали всередину монети для в’язнів… Я робив те саме й казав: «Святий Елевтерій, будь ласка, звільни мене, щоб я міг покинути цей світ і стати монахом на Афоні». Я робив так досить довгий час…
Так от, у видінні я побачив, що їду автобусом із двома моїми братами та іншими людьми. Як тільки ми доїхали до району, де була в’язниця, я повернув голову ліворуч і подивився на неї.
Там у тюрмі я побачив свого батька! Він був закутий у ланцюг, його ноги були прикуті до підлоги, тож він не міг зійти з місця…
«Мій батько у в’язниці! Що він зробив? Я вискочив із автобуса. Решта пасажирів нічого не зрозуміла і поїхала далі, а я одразу ж побіг у в’язницю…
Як тільки я туди дістався, там уже відчинили двері, відстебнули ланцюги та вивели його в двір.
Я роблю перед ним уклін, прошу у нього благословення.
– Будь благословенний, дитино моя! – Відповів він, опустивши голову.
– Чому ти у в’язниці, тату?
Він був весь у синцях, руки були закуті в ланцюзі.
– Батьку, чому ти у в’язниці? Ми з мамою про це не знали… Що ти зробив?
Він опустив голову… Він не міг сказати, що він зробив…
Я питаю його:
– Де ти живеш?
– Ходімо, я тобі покажу.
І він повів мене до кімнати, яку я побачив із автобуса через вікно. Я побачив дірки, які були в підлозі.
– Ось моя камера.
– Чи не скажеш мені зараз, чому ти у в’язниці і що ти зробив?
Він похитав головою.
– Я хулив Бога… це смертний, непробачливий гріх…
Після цього він зник.
Коли ми не мали школи, я працював в адвокатській конторі. Моя робота полягала у тому, щоб ходити з офісу до суду.
І ось далі я бачу, що все ще перебуваю у Волосі та проходжу повз суд. Бачу, чи йде група засуджених, їх охороняють кілька суворих поліцейських. Всі вони закуті в ланцюги, руки порізані.
Я думаю:
– Піду я до суду, щоб дізнатися, хто вони такі.
У перших лавах бачу мого батька. У жахливому стані… А мої рідні навіть не знають, що він постане перед судом…
Я теж заходжу до суду та займаю місце. Коли я був дитиною, мене іноді брали з собою до суду, садили на сидіння ззаду і я звідти дивився…
Голова суду голосно оголошує:
– На користь засуджених пропонувалися дари, але їм було відмовлено, і вони засуджені навіки. Вони ніколи не вийдуть із в’язниці.
Мій батько засуджений назавжди? Я піду, кинуся в ноги судді та слізно благатиму відпустити його…
Поліцейські відразу ж зайняли свої місця, суд закінчився, всі вийшли надвір, і ми вийшли на вулицю теж. Видіння скінчилося.
Після цього наше братство перейшло у Новий скит. Ми оселилися в пустельному місці, з нами був і старець Йосип…
Я був священником і щодня поминав отця, служив панахиди й усе інше…
Я передав матері, щоб вона молилася за батька на чотках, щоб він вийшов з пекла…
Одного разу я пішов із келії Святих Безсрібників і пішов у хатину старця на одкровення помислів, щоб розповісти, як я звершив Всеношну, оскільки в нас було прийнято щодня сповідатися старцеві.
Потім я знову повернувся до келії Святих Безсрібників, де була маленька церква і де я жив із кількома братами.
Раптом я бачу свого батька, він вільний і веселий… Він вийшов із церкви Святих Безсрібників, пройшов через двір і ми зіткнулися один із одним. Я бачу його перед собою, обіймаю.
– Батьку, це ти? Як ти, тату?
– У мене все гаразд, у мене все добре.
– У тебе все гаразд?— питаю я, трясучи його за плечі.
– Так, у мене все гаразд. Дякую тобі за все та прощай!
І він пішов схилом гори вгору до вершини…
Я хочу звернути вашу увагу на те, яку користь душам приносить поминання — молитви, які ми повинні звершувати не лише за наших близьких, а й за весь світ.
Далі росшифровка аудиозапису.
