Справжні сповідь і покаяння

– З одного боку, я хочу сповідатись, а з іншого, в мені немає такого покаяння й таких справжніх сліз, які ми спостерігаємо в усіх святих. Що ж мені тепер ніколи не сповідатися? Чекати скрухи? Чекати поки я відчую свій гріх?

Ці питання турбують усіх людей. Євангеліє каже: «Блаженні ті, що плачуть». Ви тоді будете блаженні, коли відчуєте свій гріх, коли усвідомлюєте, що ваша людська природа та ваша особистість із царської перетворилася на рабську та худобну. Інша річ, що таке почуття набути не так просто.

Наша проблема в тому, як відчути свій гріх, як здобути розчарування та покаяння. Скруха та покаяння – це найбільш істинні чесноти.

Завдяки їм чернець, як і кожен взагалі віруючий, «від смерті перейшов до життя». Коли людина пізнає свій хаос і свою мертвість, коли вона припинить бути мертвою, то стає «новою людиною» змінює свій розум, мислення, почуття, образ бачення Бога й самої себе.

Але щоб покаятися, потрібна сповідь. Сповідь не означає переказувати все, що зі мною трапилося. З цього потрібно відокремлювати – що для сповіді, а що просто сталося зі мною. Одне – оповідання, інше – знання, та інше – сповідь.

Ти, наприклад, поїхала до Салонік у якійсь справі. Там ти провела один тиждень, і за цей час посварилася з одним, з іншим, багато чого трапилося. Ти (потім) окремо розкажи про всі події, щоб повідомити Старця, та окремо про гріхи.

Гріхи необхідно сповідати, щоб Бог колись дарував нам покаяння. З покаянням відбувається те саме, що і з молитвою.

Буває, що ти молишся, пильнуєш, але не розумієш що кажеш. Щоб зрозуміти, потрібно годинами молитися у темряві, (нехай) без розуміння та без почуттів. Тоді Бог дарує тобі пізнання, допоможе тобі, щоб розум увійшов у серце, і ти зрозумієш глибокий зміст слів молитви.

Отож, я розповім Старцеві про свої гріхи, – якщо він мене не зупинить: «Залиш це, чадо, не розповідай». Але не мішатиму все до купи: спочатку розповім (загалом) про всі події, а потім скажу Старцю, що хочу сповідатися.

Наведемо приклад. Майстер-електрик йде замінити якийсь провід, дорогою його зустрічає якась сестра та просить допомогти.

Він відповідає: “Не можу, у мене робота, відчепись”.

Правильно було б відповісти так: «Сестро, одну хвилиночку, й одразу прийду».

(Відповідь) “ні” – від диявола.

Потім майстер приходить до мене й каже: «Старець, я пішов зробити якусь роботу, по дорозі зустрів одну сестру, яка просила допомогти, але я відповів їй „відчепись“».

Правильно було б запитати: «Чи я мав право відмовити сестрі?».

Отож, на сповіді ми говоримо те, що усвідомили як свій гріх, а не те, через що ми постраждали, засмутилися, поплакали, розхвилювалися або засоромилися. Не говоримо ми й про чужі гріхи, тільки про свої.

Потрібно говорити про те, що ми накоїли та відчули як гріх, щоб після численних сповідей Бог пожалів нас і дарував покаяння.

У розділі «Про покаяння» прп. Іоанна Лествичника описані ті, що каються в темниці, як вони плакали, були позбавлені всього, пов’язували себе ланцюгами. Вони були як мерці, щоб бути живими в Господі.

Ми часто, дивлячись на життя святих, кажемо, що в нас немає покаяння, але (при цьому) просимо того, що мали святі, або думаємо плакати так само, як вони, або бити себе в груди.

З одного боку, живемо в гріху, а з іншого, хочемо того, що було у святих. Це не смирення й не покаяння, а якісь фальшиві почуття, гордість.

Краще не просити в Бога дарів, але чекати того, що Він нам сам потихеньку дасть.

Святі цілком природно отримували дари, їм їх вручав Бог, це була їхня природна обстановка. Ми ж, здебільшого, живемо дрібно, зі своїми нікчемністю та егоїзмом, і якщо захочемо досягти подвигів святих, то це буде не покаянням, а лицемірством, якимось видом вищого егоїзму, коли ми захочемо відчувати ніби ми покаялися.

Щоб бити себе в груди та плакати про свої гріхи – це приходить згори.

Якщо ж я, як пес, пожираю відрижку своїх пристрастей, то значить не можу просити в Бога того, що мали святі. У тому стані, в якому перебуваю я, мені треба молитися сухою молитвою та сповідатися багато років, щоб колись, можливо, я очищуся, і Бог потихеньку дасть мені, коли я цього не чекаю, щось із того, що Він дає святим.

Дуже часто в нашому пристрасному бажанні мати щось як у святих криється найвищий егоїзм і марнославство. Ми хочемо не прославлення Бога, але щоб нам досягти міри святих.

Спостерігайте за цим, чада мої, й у вашій молитві, й у пості, й у бдінні, на сповіді, й у покаянні.

Сидітимемо у своїй келії тихо, мирно, спокійно, з цим ось почуттям своєї гріховності, і Бог подасть благодать, зглянеться на нас.

Залишимо святих, і краще дивитимемося, що робили грішники, щоб повернутися до Бога. Подивимося, в якому покаянні жили грішники, щоб і нам потихеньку приєднатися до них. Коли робитимемо так, то ми колись прийдемо до скрухи, розламаються наші жорсткі серця, розпадуться важкі камені, що лежать на совісті, й Бог дасть нам благодать побачити своє обличчя.

Сповідатимемося, навіть якщо ми не прийшли ще в покаяння. Але сповідуватимемо (тільки) те, що ми усвідомили як гріх.

Ми ж (зазвичай) говоримо абияк, валимо все в одну купу, хоча не можна, наприклад, сказати, що п’ять квасолін і три боби дають чотири кіло макаронів. Ми складаємо однорідне, й віднімаємо теж однорідне. А на сповіді ми все складаємо до купи. Ні, – називатимемо біле білим, а чорне чорним. Яйця називатимемо яйцями, а кошик кошиком.

І не треба думати, що якщо ми щось сказали на сповіді, то це вже є справжня сповідь. Потрібно мати таке ж почуття, як Давид, коли сказав: «Згрішив я перед Господом».

– І сестра продовжує: «Отче, я можу пробігтися в розумі по всьому моєму життю, але все-таки не відчуваю своєї гріховності».

Діти мої, щоб як слід і по правді відчути свою гріховність і покаятися – це (може тільки) благодать Божа.

Щоразу, коли ви відчуєте покаяння в серці, майте на увазі, що вас відвідав Бог.

Допустимо, ти приходиш і кажеш мені щось, думаючи, що цим каєшся. Наприклад, ти кажеш: «Старець, у мене знову були помисли». – Це не сповідь.

Щоб покаятися істинно, треба заборонити злу, зненавидіти помисли, сказати цьому помислу: «відійди від мене, сатано». Інакше, все, що ти мені говориш – це просто загальноприйняті вирази, здоровий глузд. Це як ми говоримо вранці «доброго дня», а ввечері «доброго вечора», – так і ти кажеш щось загальноприйняте.

Я покаявся воістину, якщо,

• по-перше, зневажав свій гріх до огиди.
• По-друге, якщо я вирішив більше не повторювати його, навіть якщо інші про це не знають.
• По-третє, якщо я усвідомлюю, що гріх є «гидотою перед Господом». Як ідоли були гидотою язичників перед Господом, так я відчуваю і свій помисел, свою волю, свою волю й свої справи. У такому разі моє покаяння є істинним. І якщо я покаявся істинно, то сказане на сповіді більше не повторюю, і не повертаюся до цього за звичкою.
• По-четверте, ми покаялися істинно, якщо не розбираємо чуже життя, та не вважаємо інших винними. Ми залишаємося зі своїм світом, у своїй тиші, з внутрішнім почуттям, що Бог за нами доглядає, й ніколи не засуджуємо іншу людину, не лаємо її, не ліземо в її життя, а дивимося тільки на свої гріхи. Навіщо я, грішник, займатимусь іншими? Як я, будучи мерцем, піду рятувати інших? Яка мені справа до інших, якщо я сам сліпий, як сказано в Одкровенні: мені самому потрібна мазь для очей, щоб із моїх очей спала завіса, і я побачив власне серце, власний гріх. Людина, яка хоче покаятися, ніколи не дивиться на інших, нікому не заважає, не базікає, не судить, і не звинувачує інших. Вона відчуває, що сама винна, і живе тихо, сама з собою. Тоді є надія, що те, що вона говорить, (справді) виходить із покаяння, в сенсі віддалення від гріха, бо покаяння це щось дуже глибоке, Божий дар.

• П’яте. Щоб покаятися істинно, мої діти, необхідно мати на увазі, що покаяння не валяється на дорозі. Діаманти не продаються в бакалійній крамниці. Священні судини не кладуть абияк, але зберігають у священному місці. Так і царство небесне не знайдеш де завгодно, в розмовах і в людських інтересах, у наших будинках або в сусідів, або в сусідній келії. Воно знаходиться і купується у твоїй власній келії.

Щоб знайти й придбати царство, потрібно попрацювати до поту, пролити кров, продати все, що маєш, навіть найдорожче.

(Доведеться) продати найдобірніше, найулюбленіше, найбажаніше, найкрасивіше, що в тебе є, – щоб купити дорогоцінну перлину (самого) Господа, який отримується з покаянням.

Потрібно пройти подвиг ночі, мовчання та слухняності. Не думайте, що це якісь «крилаті промови». Захочеш стати безпристрасним, тоді й знайдеш у собі пристрасті. Захочеш пильнувати, на тебе найде дрімота. Захочеш зустріти Бога, а прийде диявол. Все це нормально, але тут ти покажеш свій подвиг і терпіння.

Крім того, потрібно мати на увазі, що ми не здатні зробити для Бога навіть трохи в цьому житті. Тоді (якщо ми це розуміємо) Бог дає нам все.

Потрібно, значить, пройти весь цей подвиг, смуток, катування, щоб і спину прихопило, і голова заболіла, і живіт, щоби після всіх наших лих за справу взявся Бог.

Тоді вже дуже швидко, а якщо повільно – тільки через наш егоїзм, нас відвідає Бог і зведе з розуму. Серце молитиметься невпинно, переживатиме радість у Бозі, а все наше життя стане як одне прохання милості.

Схиархімандрит Еміліан (Вафідіс). Духовне керівництво.