Читання для дітей у період Посту

Утаємничений період

 — Дмитрику, чи знаєш ти, який зараз час настав? — запитала бабуся 8-річного онука.

 — Дванадцята рівно. — Не задумуючись відповів хлопчик.

 — Ні, я не про годину питаю, я говорю про особливий період у нашому житті. Не знаєш? І змін ніяких не помітив? Тоді я тобі підкажу. А те, що телевізор вимкнений теж не побачив? А те, що тато з тобою в ігри настільні бавиться замість перегляду стрічки у Фейсбуці? А те, що мама стала готувати смачні корисні страви з овочів та фруктів замість смажених котлет, теж не зауважив?

 — Бабусю, ну, як не звернув уваги? Я ж з вами живу. Якось не дуже комфортно не грати в ігри на комп’ютері увечері, та й тістечка з кремом я ж так люблю! Але мама не купує мені чомусь. Сказала, піст. Не можна всього цього.

 — Ти засмутився, Дмитрику? Стривай! Я тобі зараз поясню усе.

Зараз триває Великий піст. Це — не заборона чогось. Це, навпаки, наша стежинка до Бога, Який на Небі.

Він заради спасіння кожного з нас на землю послав Сина Свого, Іісуса Христа. Деякі люди не вірили Йому й розіп’яли на хресті.

Цей піст тому і називається Великим, що ми співстраждаємо разом із Ним, адже Господь такі страшні муки перетерпів.

Ми ж не можемо вдавати, що нічого не знаємо про Іісуса, про Його хресну дорогу, правда ж?

 — Так, а до чого тут піст, бабусю?

 — Це утаємничений період, де є ти й Бог. І тобі лише треба бути трішки уважнішим до інших, добрішим, спокійнішим, незлобивим.

Якщо надкусиш своє найсмачніше тістечко — це не означатиме, що ти зробив щось погане.

Бог любить тебе вже таким, який ти є. Але Він хоче, щоб ти був ще кращим. Тому Церква для користі нашого тіла й душі й запровадила піст. Для тіла — обмеження в їжі, для душі — посилена молитва вдома та церкві. Все це для того, щоб бути кращими й ближчими до Бога.

 — То, виходить, що піст — це не смуток, а час для вдосконалення?
Бабуся лагідно обняла Дмитрика.

 — Ой, бабусю, дякую тобі!

Так добре стало їм, так любо!

Найсмачніший хлібчик

 — Я перший!

 — Ні, я перший!

Дмитрик і Олег не могли встояти на місці після Причастя. Кожному хотілося якнайшвидше з’їсти проскурочку, і не одну, а щоб побільше. Але ж у черзі треба постояти. Інших же не поштовхаєш людей, тож чубилися між собою.

 — Діти, ну що ви робите? Хіба ви забули, де ви є? — Мама зробила зауваження синам.

Ті на мить заспокоїлися, перестали говорити, але все ж товклися один поперед одного.

 — Як ті проскурки такі смачні? — жуючи, запитав Дмитрик в брата. Ніби як хліб, але набагато чомусь смачніші.

 — Не знаю, але й справді, з’їв би десять відразу, якби можна було б.

 — Хлопці, виходимо! — гукнула мама. Ото ви вже в мене шибайголови! Хто так поводиться у церкві? Хіба ви голодні такі?

 — Голодні, а проскурки ми любимо дуже.

 — Просфори й справді смачні. — сказала мама. — А знаєте чому? Бо це — не простий хліб. Просфора  — своєрідно спечений хлібець, який використовується для здійснення Богослужіння та Причастя. Просфора зображує хліб Таємної Вечері, який Христос розділив між своїми учнями, розломив і дав їм, проказуючи: «Це тіло Моє, що за вас віддається; Це чиніть на спомин про Мене» (Лк, 22:19). Так було встановлено таїнство Євхаристії (Причастя), де християни, як ми з вами, під виглядом хліба і вина споживають Тіло і Кров Спасителя і стають єдині з Ним. Участь в цьому таїнстві — необхідна умова перебування в Церкві для кожного християнина. Тому до просфори потрібно ставитися, як до святині.

Діти усвідомили: щойно вони стали причетні до божественної таємниці. І проскурка — це не звичайний хлібчик, але щось таке, що є освячене Господньою любов’ю.

 — Ми тепер розуміємо, що біля святині не варто бешкетувати, — відповіли братики.

Мама лагідно обняла своїх синочків і всі весело пішли додому.

Чи можна розбити стіну?

У дитинстві бабуся часто казала мені, що треба боятися гріха. Будеш грішити — в пеклі будеш, говорила вона.

Гріх мені видавався тоді як вогонь, у якому вічно горітимуть грішники.

Чи то лякала так бабуся мене, чи то й справді так страшно грішити?

Давайте поміркуємо!

Бувало, побачиш, як у селі хлопці на яблука біжать сусідські. Лізуть на дерева, видряпуються. Хизуються, хто більше зірвав, доки господаря нема.

А бува, не вспіє хтось зіскочити з дерева, то й прутиком від діда отримає. А той навздогін усім: от крадії, і кляне усякими лихими словами.

А діти малі ще. Але вже розуміють, що щось не так зробили. Дехто регоче, а декому й соромно. Совість мучить? Чули, що гріх красти чуже. Тож і розуміння вже є, що зробили погане.

От що таке гріх?

Дехто каже, що це поганий вчинок, інший — що це заборона чогось.

У книзі «Закон Божий» написано, що гріх — це зло та переступ волі Божої. Як же люди почали грішити, і хто першим порушив волю Божу?

До створення світу та людини Бог створив ангелів.

Один із найсвітліших і найдужчих ангелів не забажав любити Бога і виконувати волю Божу, а захотів сам стати як Бог.

Цей ангел перестав слухатися Бога, зробився ворогом Божим. Він потягнув за собою і деяких інших ангелів.

Через такий спротив Богу вони втратили своє ангельське світло й блаженство (тобто радість), і зробилися злими духами.

Вони навчили людей не слухатися Бога — грішити. Він спокусив, тобто хитрощами й обманом навчив перших створених Богом людей — Адама і Єву — порушити волю Божу, зірвати заборонений плід із дерева і з’їсти його.

Слово Боже навчає нас робити правильний вибір.

Якщо ніхто з людей не бачить ваших поганих вчинків, — Бог бачить. І тоді добро і Божа турбота віддаляються від нас.

Гріх — це не тільки погані вчинки, а й усе те, що засмучує нашого люблячого Отця Небесного.

Завжди треба просити прощення в Бога, а тоді й у людини, яку ми образили. Бог завжди чує молитву покаяння та обов’язково пробачить. І тоді Боже добро і турбота знову повертаються до нас.

Що таке гріх? Це стіна, яка відгороджує нас від Бога.