Чи впізнають у нас християн

Ми, православні, вважаємо себе послідовниками та наступниками перших християн. Ми перебуваємо в тій же Церкві та сповідуємо те ж віровчення, що апостоли та їхні учні.

Але є щось, у чому ми радикально не схожі з церковними людьми апостольської доби.

У перші сторіччя християнства входження до Церкви ставало серйозним життєвим переломом для людини.

За винятком особливих випадків у християнську спільноту нікого не приймали відразу. Катехумен мав засвідчити свою віру духовно-моральною зміною, довести свою вірність Христу ще до Охрещення.

Таїнство Хрещення давало свого роду благодатну печатку тій зміні серця, яка вже мала відбутися з вірянином!

Обмовимося: не варто ідеалізувати перші християнські громади. Там були свої спокуси, свої гріхи та падіння.

Достатньо почитати 1-е послання апостола Павла до Коринфян, щоб зрозуміти це. Але все ж таки: спочатку вірянин ставав високоморальною особистістю, а потім уже входив до Церкви.

Це те, чого ми не маємо сьогодні.

У нас у ходу інша ідея, сама по собі хороша: зробити людину християнином із дитинства (хрестити, причащати, вчити вірі тощо).

Проте ідея працює погано у зв’язку з різними чинниками, таких, як ось: слабка церковність батьків і хрещених, відсутність катехизації на парафіях, незацікавленість духовенства в цих питаннях… І виходить те, що маємо: християн у нас більше, ніж хороших і добрих людей. Парадокс!

Ця – страшна тема. Вона б’є нас у хвіст і гриву, розриває вздовж і впоперек. Чеховським молоточком стукає в стінки серця та кричить: «Гей, друзі, ви щось неправильно робите! Ви йдете кудись не туди!»

Згадується притча про Страшний суд. Спаситель наперед каже, за якими критеріями судитиме світ. І – несподівано! – у промові Христа ми не чуємо про молитву, піст, поклони, частоту Причастя… Ми чуємо:

«Голодний Я був, і ви дали Мені їсти; спраглий, і ви напоїли Мене; був мандрівником, і ви прийняли Мене; був голий, і ви одягли Мене; був хворий, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене» (Мф. 25: 35–36).

Виявляється, Господь на суді спитає в нас по суті про одне – про любов до Бога та ближніх.

Так, християнин виковується постами, молитвами, помірністю, поклонами та іншими аскетичними вправами, участю в церковних обрядах. Але це все – інструментарій, який працює на ціль. А мета одна – любов.

...християнин виковується постами, молитвами, помірністю, поклонами та іншими аскетичними вправами, участю в церковних обрядах. Але це все – інструментарій, який працює на ціль. А мета одна – любов.

Інструментарій – це твоя особиста справа. Скільки ти молишся та як, наскільки часто причащаєшся, чи читаєш Євангеліє, чи б’єш поклони, чи ходиш у храм – вирішуй сам.

Але результат потрібен один: любов, та її показник – християнська моральність.

І якщо результату немає, то ти робиш щось не те. Можливо, користуєшся інструментами неправильно.

Шлях до любові – дорога довга та важка, тому любов є «сукупністю досконалості» (Кол. 3: 14). На цьому шляху є дуже важливі рубежі.

Наприклад, звичайнісіньке добро та звичайні якості доброї людини. Перед тим, як обожнюватися, треба олюднитися.

Християн сьогодні багато, а по-справжньому добрих людей мало. Як це може бути?

Християн сьогодні багато, а по-справжньому добрих людей мало.

Думка йде далі, чіпляється дорогою за різні місця Біблії.

У Посланні до Римлян апостол Павло писав, що багато юдеїв – нащадків Авраама, які мають на своєму тілі знак обрізання, – не були юдеями за духом. Так само ті необрізані язичники, які ніколи не чули про Авраама, але жили за законом совісті, виявлялися ближче до Бога, ніж представники богообраного народу.

Ось цей фрагмент:

«Не той Іудей, хто такий на вигляд, і не те обрізання, яке зовні, на тілі; але той Юдей, хто внутрішньо такий, і те обрізання, яке в серці, за духом, а не за буквою: йому й похвала не від людей, а від Бога» (Рим. 2: 28–29).

А якщо замість слова «юдей» ми поставимо слово «православний» та замість «обрізання» – «Хрещення»? Тобто перенесемо ситуацію у наш час? Адже духовні закони, виражені в Божому слові, і через тисячоліття залишаються незмінними.

«Не той православний, хто такий на вигляд, і не те Хрещення, яке зовні, на плоті; але той православний, хто внутрішньо такий, і те Хрещення, яке в серці, за духом, а не за буквою: йому й похвала не від людей, а від Бога».

Цікаво виходить!

Справді, можна дотримуватись усіх православних правил життя, але не бути православним. Православний – це не лише хрещений. Православ’я – не лише певний світогляд, а й якість життя – «за духом», а не за «буквою».

…можна дотримуватись усіх православних правил життя, але не бути православним.

Якщо немає цієї якості життя, то виходить, що церковне життя виявилося для християнина марним, що дуже прикро. І при спілкуванні з різними церковними людьми почуття цього «прикро» виникає дуже часто.

А тим більше прикро, коли невіруючі люди, іновірці чи інославні живуть чистіше та праведніше за нас!

Буває, на виробництві невіруючий робить свою роботу якісніше та має кращу репутацію, ніж людина, яка ходить до Церкви.

Або, наприклад, мусульманин виявляється більш відданим та чуйним другом, ніж брати-християни.

А наскільки сумно буває спостерігати, що в якійсь баптистській сім’ї діти ідеально слухаються батьків, вся сім’я щодня молиться та читає Біблію, щиро намагається виконати заповіді Божі в усій точності – а наша людина начебто і хрест носить, і у свята до храму ходить, а живе язичницьки.

І тоді на нас виконуються слова апостола (не буквально, а в принципі): «Заради вас, як написано, Боже ім’я хуліться у язичників» (Рим. 2: 24).

Так, християнство не зводиться до «добрості». Ми спасаємося не своєю праведністю, а вірою в Господа Іісуса Христа. Але християнства немає там, де віра не допомогла людині стати принаймні «доброю»!

…християнства немає там, де віра не допомогла людині стати принаймні «доброю»!

У Книзі Діянь про перших християн написано, що вони перебували «в любові в усього народу» (Дії 2: 47) і що «з чужих ніхто не наважувався пристати до них, а народ прославляв їх» (Дії 5: 13).

А ось нас сьогодні не дуже люблять. Про «прославлення» православних у народі навіть смішно говорити. І вже точно немає страху приєднатися до нас (мається на увазі страх через висоту християнського життя).

У цьому плані нам гостро необхідне нове церковне відродження – моральне.

Минув час відродження як реконструкції, тобто будівництва храмів та монастирів.

Майже пройшов час відродження у сфері катехизації та освіти: з’явилося безліч різних курсів та просто інформації в інтернеті, з якою можна стати релігійно-грамотним.

Час уже ставати християнами за способом життя! Без цього всі інші сфери відродження виявляться безглуздими. Під способом життя тут розуміється не виконання церковних дисциплін лише, а система наших взаємин із ближніми.

Щоб на вірянина, який почав ходити до храму, звертали увагу не через те, що він став «якимось дивним» і почав жити якимось своїм, нікому не зрозумілим індивідуальним «життям у Христі» (а іноді й на тлі руйнування стосунків з іншими людьми). А у зв’язку з тим, що він згодом перетворився на прекрасного сина, чудового чоловіка, доброго батька, чуйного друга, надійного співробітника – завдяки Христу!

Вибачте за банальність: давайте станемо спершу просто добрими людьми! Нормальними, без жодних складнощів і проблем. Доброзичливими та привітними, добрими та надійними.

… давайте станемо спершу просто добрими людьми! Нормальними, без жодних складнощів і проблем. Доброзичливими та привітними, добрими та надійними.

Нехай жінки знайдуть у Церкві добрих чоловіків – працьовитих і без шкідливих звичок. Нехай чоловіки знайдуть у Церкві нормальних жінок, щоб чоловіка слухалися та були господинями. Нехай будь-яка людина зустріне в Церкві чуйних і вірних друзів, здобуде допомогу не лише духовну, а й душевну та матеріальну.

Інакше ми не можемо називатись християнами! Тому що зовнішній показник внутрішнього християнства – це моральність, а не кількість богослужінь, які ти відвідав, або частота Сповіді та Причастя.

…зовнішній показник внутрішнього християнства – це моральність, а не кількість богослужінь, які ти відвідав, або частота Сповіді та Причастя.

Господь жалів блудниць і розбійників, але дуже різко висловлювався на адресу релігійних лицемірів – фарисеїв та книжників. Вони були духовними лідерами за своєю зовнішньою релігійністю, але за людськими якостями багато в чому були нижчими, ніж язичники.

І якщо церковні християни сьогодні програють невіруючим в елементарних моральних категоріях, вони підпадають під ті самі викриття Господа: «Горе вам… лицеміри!»¹(Мф. 23: 13).

Те, що віряни часом нічим не відрізняються від невіруючих, а іноді живуть гірше за них – це, мабуть, одна з головних трагедій сучасного християнства.

Невіруючі не впізнають у нас християн – і це жахливо. Тому що християнство без чистоти життя це як м’ясо без м’яса і молоко без молока.

Від внутрішнього – до зовнішнього. Від раю всередині – до перетворення світу ззовні.

Зберігати рай у собі та обробляти рай зовні – мета життя людського, заповідана йому Богом²(див.: Бут. 2: 15).

І це преображення світу починається з простої посмішки, простого добра, простої «хорошої людини».

«Не духовне спочатку, а душевне, потім духовне» (1 Кор. 15: 46).

Це те, чого не вистачає всім нам.

Сергій Комаров

Джерело