Синаксар Страсної П’ятниці
Вірші на розп’яття:
Ти, Боже, живий – і умертвлений на древі;
О, обнажений мертвець – і Син Бога Живого!
Вірші на розбійника, розп’ятого з Христом:
Відкрив розбійник зачинені ворота Едему;
Він вставив ключ – (молитву): “Пом’яни мене!”
У Святу й Велику П’ятницю ми звершуємо (Богослужіння) святих, спасительних і страшних страждань Господа й Бога, й Спаса нашого Іісуса Христа, які Він добровільно перетерпів за нас.
Оплювання, побиття, удари, паплюження, глузування, багряниця, тростина, губка, оцет, цвяхи, спис, і після всього цього Хрест і смерть, – все це мало місце в П’ятницю.
Після того як Іісуса, якого продав друг і учень за тридцять срібняків, узяли, Його відвели спочатку до первосвященика Анни, який відіслав Його до Каяфи, де Господь був обпльований, отримував удари по щоках, до того ж був принижений і осміяний, чуючи: “Проречи нам, Христе, хто тебе вдарив?” 1(Мф. 26,68).
Туди ж прийшли і лжесвідки, що спотворювали Його слова: “Зруйнуйте храм цей, а я його за три дні поставлю”2(Інн. 2,19).
А коли Він назвав себе Сином Божим, то архієрей роздер одяг свій (на знак того, що) не може терпіти богохульства.
Коли настав ранок, Іісуса відвели до Пилата; і юдеї не ввійшли у Преторію,говорить (євангелист Іоанн), щоб не осквернитись, але щоб (можна було) їсти пасху3(Інн. 18,28).
Або тут під Пасхою він має на увазі усе (семиденне) свято, або вона цього разу мала бути в належний час (у п’ятницю ввечері), але Христос звершив законну Пасху на один день раніше, тому що в п’ятницю хотів бути заколеним одночасно з (пасхальним агнцем) [1].
Пилат, вийшовши (до них), запитав, у чому (вони) звинувачують Іісуса, і оскільки не знайшов нічого гідного звинувачення, то послав Його до Ірода, а останній – знову до Пилата.
Юдеї ж прагнули вбити Іісуса. Каже Пилат їм: “Беріть його ви, і розіпніть, і судіть за вашим законом”4(пор. Інн. 18,3; 19,6).
Вони відповідали йому: “Не дозволено нам нікого вбивати” 5(Інн. 18,31), спонукаючи Пилата розіп’яти (Його).
Пилат запитав Христа, чи Він Цар Юдейський. Іісус визнав себе Царем, але Вічним, кажучи: “Царство моє не від світу цього”6(Інн. 18,36).
Пилат, бажавши Його звільнити, спочатку сказав, що не знаходить в Ньому ніякої вагомої провини, а потім запропонував, за звичаєм, з огляду на свято відпустити їм одного в’язня, але вони вибрали Варавву, а не Христа7(див. Інн. 18,38-40).
Тоді Пилат, передавши їм Іісуса, спершу звелів Його бичувати, а потім вивів до них під вартою, одягненого в багряницю, увінчаного терновим вінцем, з вкладеною в правій руці тростиною, осміяного воїнами, які говорили: “Радій, Царю Юдейський!”8(див. Інн. 19,1-5; Мф. 27,29; Мк. 15,16-19).
Однак, поглумившись так, щоб вгамувати їхній гнів, Пилат знову сказав: “Я не знайшов на ньому нічого, гідного смерти”9(Лк. 23,22).
Але вони відповідали: “Він мусить умерти, бо видає себе Божого Сина!”10(Інн. 19,7).
Коли вони так говорили, Іісус мовчав, а народ кричав до Пилата: “Розіпни, розіпни його!”11 (Лк. 23,21). Бо через ганебну смерть (на яку віддавали розбійників) юдеї хотіли знеславити Його, щоб зганьбити добру пам’ять про Нього.
Пилат же, ніби присоромивши їх, говорить: “Маю я вашого царя розіп’ясти?” Вони відповідали: “Нема в нас царя, тільки кесар!”12(Інн. 19,15).
Оскільки звинуваченням у богохульстві вони нічого не домоглися, то лякають Пилата кесарем, щоб хоч таким способом виконати свій божевільний задум, для того і кажуть: “Всяк, хто з себе робить царя, кесареві противиться!”13(Інн. 19,12).
Тим часом дружина Пилата, налякана снами, прислала йому сказати: “Нічого не роби праведникові тому, бо я цієї ночі вві сні багато витерпіла заради Нього”14(Мф. 27,19).
І Пилат, умивши руки, заперечував свою винуватість в (пролитті) крові Його15(див. Мф. 27,24).
Юдеї ж кричали: “Кров його на нас і на наших дітях!”16(Мф. 27,25); якщо відпустиш його, то не будеш кесаревим другом!”17(Інн. 19,12).
Тоді Пилат, злякавшись, відпустив їм Варавву, а Іісуса віддав на розп’яття18(пор. Мф. 27,26), хоча потай і знав, що Той невинний.
Побачивши це, Юда, кинувши срібняки (у храмі), вийшов, пішов і повісився на дереві19(див. Мф. 27,3-5), а опісля, як стверджує апостол Петро, “він упав сторч головою, розпоров живіт, і випали всі його нутрощі”20(Діяння 1,18).
Воїни ж, насміявшись над Іісусом і побивши Його тростиною по голові21(пор. Мф. 27,27-30), поклали на Нього Хрест; потім, схопивши Симона Киринейського, змусили нести Хрест Його22(пор. Мк. 19-21; Мф. 27,32; Лк. 23,26; Інн. 19,17).
Близько третьої години, прийшовши на Лобне місце, розіп’яли Іісуса й по обидва боки від Нього двох розбійників, щоб і Його зарахували до злочинців23(пор. Мк. 15,27-28; Іс. 53,12).
Воїни розділили одяг Його через бідність (їхню), кинувши жереб на суцільно тканий хітон, завдавши Йому безліч усіляких образ – не тільки цим, але й знущанням (над Ним), коли Він висів на хресті, адже говорили: “Агов, ти, що храм руйнуєш і в три дні знов його будуєш! Спаси себе самого! І ще: Інших спасав, – себе спасти не може! І ще: Коли він цар Ізраїля: нехай тепер зійде з хреста, і ми увіруємо в нього”24(Мк. 15,29-31; Мф. 27,40.42).
І якщо вони дійсно говорили правду, то личило їм без сумнівів звернутися до Нього, – адже відкрилося, що Він Цар не тільки Ізраїлю, але і всього світу. Бо для чого померкло сонце на три години та ще й опівдні? – Щоб всі дізналися про (Його) страждання. “Земля затряслася та скелі порозпадалися, – щоб виявилося, що Він міг це зробити і з юдеями; багато тіл (померлих) воскресли – на доказ загального воскресіння й для явлення сили Страждавшого. Завіса в храмі роздерлася25(Мф. 27,51-52), так ніби храм гнівався (розірвавши свій одяг) за те, що страждає Той, Хто у ньому прославляється, і всім відкрилося раніше невидиме (Святеє Святих).
Отже, Христа розіп`яли о третій годині, як говорить святий Марко26(див. Мк. 15,25), “від шостої години темрява настала по всім краю аж до дев’ятої години”27(Мф. 27,45, пор. Мк. 15,33).
Тоді й Лонгін сотник, бачачи сонце (померкле) та інші знамення, (устрашився) вельми й промовив: “Воістину, Він був Син Божий”28(Мф. 27,54, пор. Мк. 15,39; Лк 23,47).
Один із розбійників злословив Іісуса, а інший докоряв тóму, рішуче заборонивши йому, і визнав Христа Сином Божим.
Винагородивши його віру, Спаситель обіцяв йому перебування з собою в раю29(див. Лк. 23,39-43).
На довершення всіх знущань Пилат написав і напис на хресті, який твердив: “Іісус Назарянин Цар Юдейський”30(Інн. 19,19).
Хоча (первосвященники) і не дозволяли Пилатові писати так, але (хотіли написати): «що Він говорив: (Я – Цар Юдейський)», однак Пилат заперечив: “Що написав я, те написав”31(див. Інн. 19,21-22).
Потім Спаситель промовив: “Прагну! – І Йому дали іссоп із оцтом. Сказавши: Звершилося! – і схиливши голову, (Він) віддав духа”32(див. Інн. 19,28-30).
Коли всі розійшлися, біля хреста Іісуса стояли його мати, сестра його матері, Марія Клеопова, народжена від Йосифа після того як Клеопа помер бездітним; а також улюблений учень Господа, Іоанн33(див. Інн. 19,25-26).
Знавіснілі ж юдеї, яким недостатньо було бачити тіло на хресті, просили Пилата, так як тоді була п’ятниця й велике свято Пасхи, (наказати) перебити засудженим гомілки, щоб швидше настала смерть.
І двом перебили гомілки, тому що вони були ще живі. Та коли підступили до Іісуса та побачили, що він уже мертвий, то гомілок не перебивали Йому, лише один із воїнів, на ім’я Лонгін, на догоду безумним, підняв списа й пробив Христу ребра з правого боку, і зараз вийшла кров і вода34(див. Інн. 19,31-34).
Перше показує, що Він людина, а друге – що Він вище людини. Або кров – для Таїнства Божественного причастя, а вода – для хрещення, бо ті два джерела воістину дають початок Таїнствам.
І Іоанн, який це бачив, засвідчив, і правдиве свідчення його35(Інн. 19,35), адже написав той, хто був присутній там і бачив все на власні очі; і якби він хотів говорити неправду, не записував би того, що вважалося соромом для Вчителя. Кажуть, ніби він тоді зібрав у якусь посудину Божественну й Пречисту Кров із ребер, які виливають життя.
Після цих дивних подій, коли настав уже вечір, прибув Йосиф Аримафейський, який був учнем Іісуса, – але потайки, страхався бо юдеїв, – увійшов до Пилата, будучи відомим йому, з проханням, щоб забрати тіло Іісуса36(пор. Мк.. 15,42-43; Інн. 19,38). І Пилат дозволив взяти тіло37(Інн. 19,38).
Йосиф, знявши його з хреста, поклав зі всім благоговенням. А надійшов і Никодим, який раніше приходив уночі до нього, та й приніс якусь суміш зі смирни та алое, приготовану в достатній кількості38(пор. Інн. 19,39).
Обгорнувши (тіло) плащаницею з пахощами, як то ховають за юдейським звичаєм, вони поклали його поблизу, в гробі Йосифа, висіченого в скелі, де ще ніхто не лежав39(пор. Лк. 23,53; Інн. 19,40). (Так влаштувалося для того), щоб коли Христос воскресне, воскресіння не могло бути приписано кому-небудь іншому (хто був покладений разом із Ним). Суміш же алое та смирни євангелист згадав тому, що вона дуже клейка, – щоб ми, коли почуємо про плащаницю та пов’язку на голову, залишені в гробі40(див. Інн. 20,6-7), не думали, ніби тіло Христа вкрали: бо як можна було, не мавши достатньо часу, відірвати їх, настільки сильно прилиплих до тіла?
Все це дивовижно здійснилося в ту п’ятницю й богоносні отці повеліли нам творити пам’ять про все це з жалем серця та розчуленням.
Славно й те, що Господь розіп’явся в шостий день седмиці – в п’ятницю, так само як і на початку в шостий день була створена людина. А в шосту годину дня був повішений на хресті, як і Адам, кажуть, в цю годину простяг руки, який доторкнувся до забороненого дерева й помер, оскільки личило йому знову відтворитися в ту ж годину, в яку він упав.
А в саду – як і Адам у раю. Гірке пиття – за образом (Адамового) куштування. Удари означали наше звільнення. Обплювання та ганебне виведення в супроводі воїнів – шана для нас. Терновий вінець – знищення нашого прокляття. Багряниця – як шкіряний одяг або наше царське оздоблення. Цвяхи – остаточне умертвіння нашого гріха. Хрест – древо райське. Пробиті ребра зображували Адамове ребро, з якого (вийшла) Єва, від якої – переступ. Спис – усуває від мене вогненний меч41(див. Бут. 3,24). Вода з ребер – образ хрещення. Кров і тростина – ними Він, як Цар, підписав червоними літерами (грамоту), подарувавши нам древню вітчизну.
Є передання, що Адамова голова лежала там, де був розіп’ятий Христос – Глава всіх, і омилася витеклою кров’ю Христовою, – чому це місце й іменується Лобним.
При потопі череп Адама вимило з землі, а кістка плавала на воді, як якесь явне диво. Соломон із усім своїм військом, вшанувавши праотця, покрив його безліччю каменів на місці, яке з тих пір названо «постелене каменем».
Найвизначніші зі святих кажуть, що за переказами, Адама там поховав Ангел. Отже, де був труп, туди прийшов і орел – Христос, Вічний Цар, Новий Адам, Який древом зцілив старого Адама, що пав через древо.
Христе Боже, по дивовижному та незміренному Твоєму милосердю до нас, помилуй нас. Амінь.
[1] Пояснюється, чому Господь із учнями споживав Пасху в четвер, а юдеї – в п’ятницю (ввечері).
