Іконографія образу Воскресіння Христа
На іконах Воскресіння Христового древня канонічна православна іконографія зображає нам, як не дивно, не саме таїнство Воскресіння, а «Зішестя Господа нашого Іісуса Христа до пекла».
До кінця XVI сторіччя в нашому іконописі це було єдине іконографічне вирішення зображення Воскресіння Христового. Початок був покладений ще у візантійській іконописній традиції. Відповідна іконографія складалася з VII століття та грунтувалася на Другому Соборному посланні апостола Петра1(2 Пет. 3, 9-13), Псалтирі та деяких інших церковних книгах.
Є й інші, звичні нам іконописні зображення, присвячені Воскресінню Спасителя. Наприклад, «Жони-мироносиці біля гроба Господнього». Тут перед нами сцена приходу жон-мироносиць до гробу вранці для помазання пахощами, але бачать вони лише відкритий порожній гроб, тіла Спасителя в ньому вже немає. Там лежать лише похоронні пелена, і тут Ангел Господній з’явився та сповістив їм, що Того, Кого вони шукають – Іісуса Розіп’ятого, Його немає серед мертвих, Він воскрес!
Найбільш, напевно, поширений іконописний тип — це власне образ «Воскресіння Христового», де Христос зображається, як возноситься з розкритого гробу або, як вийшов з похоронної печери, або як стоїть на відваленому гробовому камені, поряд спляча або в жаху варта первосвященик. Іноді в руках Спасителя біла хоругва з червоним хрестом, поряд – два Ангела як свідки Воскресіння.
Проте найбільш богословськи правильною є згадана нами вище ікона «Зішестя Господа до пекла». Вона більш богословски насищена та точніше передає сенс свята Воскресіння Христового. На Русі подібна іконографія Воскресіння Христового була відома з XI сторіччя.
В центрі цієї композиції Христос, в ореолі слави, стоїть на зруйнованих стулках брам пекла над чорною безоднею.
Окрім зруйнованих брам, іноді зображають розбиті замки, ключі, ланцюги. По обидва боки Христа – праведники, що позбавляються від пекла: Адам та Єва, які виводяться Христом за руки з гробу, позаду – царі Давид та Соломон, а також Іоанн Предтеча, пророк Даниїл та Авель…
Христос на цій іконі неначе абсолютно статичний. Він тримає за руки Адама і Єву. Він тільки готується винести їх з місця скорботи.
Підйом ще не розпочався. Але тільки що завершився спуск: одяг Христа ще розвівається (як після стрімкого спуску). Він вже зупинився, а одяг ще обпадає услід за Ним. Перед нами – точка граничного сходження Христа, від неї шлях піде увись, від пекла – в Небо.
Христос увірвався в пекло, і розтрощені ним брами пекла, лежать під Його ногами.
«Зішестя до пекла» являє нам, як звершується перемога Христова: не силою і не магічно-авторитарною дією, але через максимальне самоприниження Господа. Старий Заповіт оповідає, як Бог шукав людину. Новий Заповіт, аж до Великодня, нам говорить, як далеко довелося піти Богу, щоб знайти все ж таки Свого Сина.
Вся складність іконографії Воскресіння пов’язана з необхідністю показати, що Христос – не тільки Воскреслий, але й Воскрешає. Вона говорить про те, навіщо Бог прийшов на землю та прийняв смерть.
На цій іконі даний момент перелому, мить зустрічі двох різноспрямованих, але єдиних за метою дій: гранична точка Божественного сходження виявляється початковою опорою людського сходження.
«Бог став людиною, щоб людина стала богом» – така золота формула православного святоотцівського розуміння людини. Ці (раніше закриті) можливості перетворення відкриваються для людини нестримно – «в єдиній годині».
«Великдень» і означає в перекладі із старозавітньої єврейської «перехід», стрімке позбавлення. Головний сенс іконографії Воскресіння – сотерілогічний, тобто свідчить про спасіння людини.
Воскресіння Христа – це перемога, що подарована нам. Або – перемога Христа над нами. Адже ми зробили все, щоб Життя не «мешкало в нас»: вивели Христа за межі міста своєї душі, своїми гріхами прикували Його до хреста, поставили варту біля гробниці та запечатали її печаттю невіри та безлюбовності. І – всупереч нам, але заради нас — Він все-таки воскрес.
Тому іконописець, завдання якого: передати пасхальний досвід Церкви — не може просто зобразити лише вихід Спасителя з гробу. Іконописцеві необхідно пов’язати Воскресіння Христа з спасінням людей. Тому пасхальна тематика і знаходить свій вираз саме в зображенні зішестя до пекла.
Розіп’ятий в п’ятницю та Воскреслий в неділю, Христос у суботу сходить до пекла2(Єф. 4, 8-9; Діян. 2, 31), щоб вивести звідти людей, звільнити полонених.
Перше, що впадає в очі в іконі Зішестя – це те, що в пеклі перебувають… святі. Люди з німбами оточують Христа, що зійшов до пекла та з надією дивляться на Нього.
До пришестя Христового, до того, як Він з’єднав в Собі Бога та людину, для нас був закритий шлях у Царство Небесне. З гріхопадіння перших людей в структурі всесвіту відбулося переміщення, яке перервало животворчий зв’язок людей і Бога.
Навіть у смерті праведник не з’єднувався з Богом. Стан, в якому перебувала душа померлих, у давньоєврейській мові позначається словом «шеол» – безвидне місце в якому світло, як темрява3(Іов. 10, 21-22). Це швидше стан тяжкого та безцільного сну4(Іов. 14, 12), ніж місце якихось конкретних страждань. Це «царство тіней», ця уявність в своєму мареві приховували людей від Бога.
Найдавніші старозавітні книги не знають ідеї посмертної нагороди, не очікують раю. Так, Екклезіаст без всякої надії вдивляється в межі людського життя.
Псаломщик Давид із плачем роздумує про скороминучисть людського життя: «Людина як квітка й зів’яне, і втікає, мов тінь, і не зостається»… І Іов запитує, очевидно, не очікуючи відповіді: «Як помре людина, то чи вона оживе?»5(Іов. 14, 14).
Так, старозавітним людям не було ясно відкрито наявність життя після смерті. Вони могли передчувати, жадати цього, але явно їм нічого не було сказано. Адже говорити, що після смерті їх очікує життя в Бозі, Царство Небесне – означає втішати їх і обнадіювати, але ціною обману. Бо до Христа воно ще не могло увібрати в себе світ, і ніхто зі світу не міг вміщати його в себе.
І ось прийшов час, коли надії, все ж таки виправдалися, коли виконалося пророцтво Ісаії: «Над тими, хто сидить у краю тіні смерті, Світло засяє»6(Іс. 9, 2).
Пекло одурилося: воно думало прийняти свою людину, смертного сина смертного батька, воно приготувалося зустрічати Назаретського тесляра Іісуса, Який обіцяв людям Нове Царство, а зараз і Сам опиниться у владі древнього царства пітьми – але пекло раптом виявляє, що до нього увійшла не просто людина, а Бог. До обителі смерті увійшло Життя, в осереддя пітьми – Отець Світла.
Втім, і сенс, і подійний настрій Великодня нам не вдасться передати краще, ніж це зробив святитель Іоанн Златоуст: «Нехай ніхто не ридає про своє убозтво, бо з’явилося загальне Царство. Нехай ніхто не оплакує гріхів, бо засяяло прощення з Гробу. Нехай ніхто не боїться смерті, бо звільнила нас Спасова смерть. Воскрес Христос і Життя перебуває. Воскрес Христос і мертвий не один во гробі!».
«Світло Христове просвіщає всіх». Можливо, саме це хотів сказати древній іконописець, розміщаючи на іконі Воскресіння серед людей, що зустрічають Спасителя, не тільки з німбами, але і без них. На першому плані ікони ми бачимо Адама й Єву. Це перші люди, що позбавили себе богоспілкування, але вони ж найдовше очікували його відновлення.
Раніше, в раю, одягом людей була Божественна Слава. Втративши її після гріхопадіння, після спроби здобути всю повноту цієї Слави безславно-технічним шляхом, власне і з’явилася потреба в матеріальному одязі. Світло почало викривати наготу людей від добрих справ – і від нього потрібний був захист, бо при цьому світлі, що стало тепер зовнішнім для них і ззовні викриваючим, «дізналися вони, що оголені»7(Бут. 3, 7).
Одяг служив тому ж, чому пізніше почнуть служити міста – самоізоляції, яка стала, на жаль, необхідною. Те, що зараз (у момент, зображений на іконі) Єва уся, з голови до ніг, покрита одягом – це ще і знак її покаяння, розуміння всецілої своєї відокремленості від Бога (одяг даний людям після гріхопадіння). Але саме тому – і врятована Єва. Врятована – бо покаялася.
Іконописець завжди, коли потрібно показати зустріч людини та Бога – Вічного й тимчасового – прагне явити не тільки сам факт зустрічі, але й значення людини в ній: її особисте ставлення до Зустрінутого.
У даному випадку про це говорять не тільки лики або жести, але й одяг. А оскільки тим самим вводиться тема покаяння, ікона в душі того, хто молиться суміщає Велику Суботу (коли було Зішестя до пекла) та Пасхальне Воскресіння. Суміщає покаянні почуття завершальних днів Великого посту та всерозчиняючу радість Великодня.
Воскресіння Христове це не «міфологія» або «теоретичне богослов’я». Адже що більш відповідає природі людини: християнське свідчення про пасхальне диво або ваговита розсудливість людського розуму – легко досвідченим шляхом встановити в пасхальні дні.
Просто прийдіть в Пасхальну ніч у храм та на священницький вигук із відкритих врат: «Христос Воскрес!» – чи сколихнеться ваше серце відповіддю: «Воістину Воскрес!» – чи ви накажете йому промовчати?.. Краще – повірте серцю!
Диякон Олександр Шинкарьов
