Допомогти підлітку

У житті дитини настає день, коли віра піддається сумніву та переосмисленню. Сім’ї воцерковлених батьків і навіть священників не виняток. Часто дорослі не знають, лякатися чи радіти таким змінам: з одного боку, здається, що підліток втрачає життєву опору, а з іншого — починає самостійно мислити та робити свідомий вибір. Як допомогти дитині в цей непростий період і чи взагалі треба втручатися? Чи є універсальні поради, які допоможуть пережити цей період дітям та батькам?

____________________________________________________________

Криза віри: початок

Ваш малюк з дитинства ходив у храм, церковна служба для нього — звична справа, в недільній школі — «свої люди», а вдома є червоний кут і дотримуються постів.

Здавалося б, створено всі умови для входження в благочестиве життя без падінь та потрясінь. Проте дитині виповнюється 12–15 років, і ми з подивом дізнаємося, що Богослужіння — це довго та нудно, оздоблення храму (свічки, ікони, які так захоплювали раніше) не здається чимось особливим, у недільній школі одна малеча та нічого нового, молитви незрозумілі, а пости взагалі не потрібні.

Он мої однокласники по неділях сплять, до храму не ходять, їдять усе що завгодно — і нічого, живуть собі, я теж так хочу. І взагалі, навіщо ви мені нав’язуєте свою віру, я сам хочу розібратися.

Зрозуміло, що настала криза, але, як діяти, батьки часто не знають, особливо якщо такого досвіду не було.

Всі діти різні, на когось діють умовляння та словесні аргументи (рідко), інші піддаються тиску та роблять з-під палиці, а деякі під батьківським тиском замикаються або навіть починають діяти на зло.

Мета батьків одна — втримати дитину у вірі, яку ми вважаємо істинною. Але чи треба втримувати за будь-яку ціну?

Тиснути чи не тиснути

Якось підліток заявляє: «Я не хочу до храму».

У відповідь на запитання «чому?» ви почуєте, що він не бачить сенсу, вірить у душі або зовсім не вірить (останнє особливо лякає).

Чи змушувати його молитися, ходити до церкви, дотримуватися постів?

Існує дві протилежні думки з цього питання.

• Перше — тиснути й змушувати не можна в жодному разі, «невільник — не богомольник», причому його дотримуються багато священників та православних психологів.

Табір батьків найчастіше обирає другий варіант: намагаються всіма силами зберегти налагоджений порядок речей, а для цього домовляються, умовляють, змушують…

Однак, якщо походи до церкви та харчові обмеження ще можна «продавити», то як змусити молитися?

Дитина-підліток — максималіст, і все, що здається їй марним, нелогічним і незрозумілим, вона заперечуватиме.

Є ймовірність, що результату ви не досягнете, якщо змушуватимете її звершувати формальні дії, які вона вважає безглуздими.

Преподобний Паїсій Святогорець в одному з листів радив: 

«Говоріть їй (дитині) про добро по-доброму та не тисніть на неї… але покажіть, що турбуєтеся про той шлях, яким вона пішла… Ви виконуйте свій обов’язок, даючи поради, а потім треба довірити свою дитину Богу».

Православний психолог та письменник Олександр Ткаченко впевнений, що змушувати молитися точно не треба, хоча батьки відчувають відповідальність за православне виховання:

«У прп. Паїсія Святогірця є з цього приводу гарний дитячий спогад: «Мама нас не вчила молитися. Вона нас взагалі ні до чого не змушувала, просто жила, і молитва супроводжувала все її життя.

Готує випічку якусь, біля грубки клопочеться й читає молитви, псалми співає. Якщо що-небудь розбила — не свариться, а «Господи, помилуй!», і все.

Ми на це дивилися та насичувалися, це не було примусом». Тільки прикладом можна вплинути!

Тільки прикладом можна вплинути!

Адже що таке підліток? Це вже плід твого виховання. Часто ти пожинаєш те, що посіяв. І якщо тобі не подобається те, що зійшло, це часто говорить про те, що ти не впорався як батько.

Часто ти пожинаєш те, що посіяв. І якщо тобі не подобається те, що зійшло, це часто говорить про те, що ти не впорався як батько.

Ця думка може бути дуже неприємною. І виникає бажання терміново щось виправити у підлітку.

Проте це буде проекція. Так у психології називають дію, коли ти свої помилки намагаєшся виправити, але не в собі, а в іншій людині.

Тому є сенс насамперед подивитись на себе — що з тобою не так? У чому ти відрізняєшся від мами Паїсія Святогорця? І, можливо, щось ще встигнеш поправити в собі, щоб підліток зміг насититися від тебе тим, чого йому зараз так бракує».

За словами протоієрея Василя Зіньковського, якщо наполягати на дотриманні правил та виконанні дій, теж можна досягти бажаного в якихось випадках, але успіху це не гарантує:

«Існує навіть така думка, що через привчання до зовнішнього вираження створюється в дитини й внутрішній релігійний світ. Відомої практичної справедливості цього я не заперечуватиму, хоча й необхідно звернути увагу на те, що такий шлях від зовнішнього до внутрішнього, щонайменше, в 50% не дає позитивних результатів».

Безумовно, спробувати варто, але важливо не перегнути плиці та вчасно зупинитися, якщо потрібно, а в разі негативного результату не варто впадати у відчай — адже Бог любить вашу дитину не менше за вас, а батьки можуть надати молитовну підтримку.

…Бог любить вашу дитину не менше за вас, а батьки можуть надати молитовну підтримку.

Більше спілкування: корисна звичка ставити запитання

Щоб зрозуміти, як діяти, потрібно з’ясувати, що саме бентежить вашого підлітка: обрядова сторона церковного життя та її зміст, сумніви у вірі, думка оточуючих чи щось інше.

Однак, щоб отримати відповіді, потрібно ставити запитання, а багато підлітків цього соромляться, бояться показатися наївними, неосвіченими.

Тому в жодному разі не треба допускати навіть тіні глузування в розмові, відповідати репліками на кшталт «у твоєму віці соромно не знати цього» або «ми ж про це сто разів говорили».

Необережне слово і підліток замкнеться в собі, а наступний діалог може відбутися дуже нескоро.

Батько з певного моменту перестає сприйматися дитиною непогрішним авторитетом, але важливо залишитися для нього найближчим, надійним і розуміючим, опорою та другом. І якщо проявити такт і терпіння, можна зберегти довіру, а контакт не перерветься навіть у найважчий період дорослішання.

Часто нам здається, що дитина, яка виросла в церковному середовищі, за замовчуванням знає сенс молитов і біблійних текстів, порядок Богослужіння, значення обрядів.

Проте може виявитися, що вона все просто сприймала як належне, а про сенс не думала. Іноді з’ясовується, що вона багато чого не розуміє й узагалі має «кашу в голові».

Якщо дитина ставить запитання та готова слухати, то вона може зробити цікаві відкриття для себе, а щось і переосмислити. У будь-якому випадку, вона отримає їжу для роздумів, які треба «переварити», а на це потрібен час.

Для розмови з підлітком дорослому треба самому знати основи Православ’я, Святе Письмо та Богослужіння. І якщо ви поки що не готові до серйозного спілкування, переадресуйте її запитання, наприклад, священникові, якому обидва довіряєте. Інакше ви ризикуєте «сісти в калюжу», а дитина лише зміцниться у своїй думці.

Але особливо підлітки цінують, коли дорослі – батьки, педагоги – бачать у них особистість, а не об’єкт виховання, тільки так можна здобути довіру.

Наказовий, повчальний чи зарозумілий тон — найкращий засіб, щоб відштовхнути, але, на жаль, часто і в школі, і вдома діти звикають саме до такого спілкування.

Тим часом те, який тон вибрати для розмови з підлітком, не менш важливо, ніж зміст розмови. Ображати й принижувати дітей не можна в жодному разі.

…те, який тон вибрати для розмови з підлітком, не менш важливо, ніж зміст розмови. Ображати й принижувати дітей не можна в жодному разі.

Піти назустріч Богу?

Розуміючи, що Бог дарував людині свободу вибору, батьки з певного моменту мають відпустити дитину — дати їй можливість самовизначення. А це багатьох лякає: адже у 13–17 років людина ще несамостійна, і навіть у школі за запізнення та успішність питають з батьків.

Без сумніву, і прищеплювати дитині дисципліну, і контролювати, і захищати її від чогось шкідливого потрібно. Але де і як встановити кордон, за яким закінчується батьківський контроль і починається свобода, щоб не «упустити» дитину та не вдаритися у гіперопіку?

Олександр Ткаченко вважає, що дитину ми відпускаємо з моменту її народження:

«Сепарація починається з відокремлення від матері, з перерізання пуповини. І далі виховний процес складається із двох великих стратегічних складових. Це безумовна любов до дитини, коли люблять не за щось, а просто тому, що вона є, щоб сформувати в неї відчуття, що вона любима, що в неї є місце в цьому світі, і вона не дарма сюди прийшла. Друга стратегічна складова – це розумні обмеження. Для визначення цього поняття я зазвичай пропоную метафору у вигляді конуса, що розширюється: чим старшою стає дитина, тим ширшим стає той діапазон, в якому він може приймати рішення і брати на себе відповідальність. Тобто немає того моменту, коли ми обмежували-обмежували, а потім все зняли — тоді дитина збожеволіє просто! І ось коли конус підійшов до найширшого значення, він просто зникає, тому що діапазон настільки широкий, що людина може вже сама про себе подбати. Він подорослішав і відокремився від тебе — ось така динаміка».

На відміну від дітей, вихованих у безрелігійному середовищі, підліток, який отримав основи християнського виховання, вже має базу для порівняння, на яку він може спиратися під час духовних пошуків. (І цю базу треба постаратися закласти, поки не настав час сумнівів.)

Дуже ймовірно, що, подорослішавши, підліток повернеться до духовного притулку, але вже в новій якості через свій особистий досвід, переосмисливши знайомі речі.

Головне для нього — розуміння, що тобі завжди раді без жодних умов (згадаймо притчу про блудного сина). Хоч би що трапилося, нехай підліток знає, що йому є до кого звернутися.

Тут все залежить від мудрості та терпіння дорослих, які колись переживали і періоди пошуку, і кризу віри — і про це теж варто розмовляти з дітьми.

Звичайно, гірко бачити, що у певному віці дитина віддаляється від Церкви, але набагато небезпечніше, якщо людина виконує набір звичних дій не за велінням серця, а за інерцією, і в душі її оселяється байдужість і лицемірство.

Бог не має онуків

У книзі митрополита Калліста (Уера) “Православний шлях” є такі слова: “У Бога є діти, але онуків у Нього немає”.

Коли ми відпускаємо дитину у вільне плавання в житейському морі, то забуваємо, що в неї є не лише ми, її земні батьки: Небесний Батько завжди поруч. Кожна людина має пройти свій шлях богопізнання.

Кожна людина має пройти свій шлях богопізнання.

Тут перше місце виходить наша молитовна підтримка.

«Це буря, і вона пройде. Не вбивайтеся, він прийде до тями пізніше, — пише преподобний Паїсій. — Я думаю, що біль принесе більше результатів, якщо буде звернено до молитви».

Дитина — дзеркало сім’ї

Сенс цього твердження Василя Сухомлинського передають також відомі народні висловлювання про «яблучко від яблуні» та «апельсинки від осики».

За словами святителя Луки (Войно-Ясенецького), діти виховуються насамперед прикладом своїх батьків.

Цілісність і послідовність, моральні принципи, якими живе сім’я, особистий приклад — найкраще, чим можна поділитися з дитиною.

А що можуть дати батьки, які перебувають на початку шляху, нещодавно воцерковилися, можливо, не виявляють великої старанності в духовних справах і не надто послідовні у церковному житті?

Насправді, підліток розуміє, що батько — не той, хто найкращий, все знає і вміє, як думають діти. Тато чи мама — людина зі своїми недоліками, які вона вміє визнавати, але також може підтримати та вислухати.

Якщо батьки діляться переживаннями, розповідають про свій духовний досвід, хай і не завжди вдалий, діти це обов’язково оцінять і теж будуть більш щирими та відкритими.

А якщо духовний досвід батьків вже приносить плоди, то це позначиться на дітях насамперед.

Але коли дитина бачить, що слова батьків не відповідають вчинкам, навряд чи вона прислухатиметься до їхніх порад і сприйматиме їх всерйоз.

Батькам, як завжди, треба починати із себе. Це важко, але іншого шляху немає.

І. Чеботарьова