Про зарозумілість і смиренномудрість
Улюблені браття! Господь наш Іісус Христос через зцілення сліпонародженого, про що ми чули сьогодні у святому Євангелії, сказав: «На суд Аз у цей світ прийшов, нехай ті, що не видять бачать, і бачачі сліпі будуть» (Інн. 9:39).
Ці слова Господа не могли спокійно чути горді мудреці та праведники світу, якими були юдейські фарисеї. Їхні самолюбство та висока думка про себе визнали себе ображеними.
На слова Господа вони відповідали питанням, в якому висловили разом і обурення, і зарозумілість, і глузування, і ненависть до Господа, поєднані з погордою до Нього. «Чи і ми сліпі?» – сказали вони.
Відповіддю на запитання фарисеїв Господь зобразив їм їхній душевний стан, який був початковою причиною питання.
«Якби були сліпими, – сказав Він їм, – не мали б гріха, тепер же кажете, що бачимо: гріх бо ваш перебуває»1(Інн. 9:40–41).
Яка страшна недуга душевна – зарозумілість! Вона в справах людських позбавляє гордовитого допомоги та поради ближніх, а в справі Божій, у справі спасіння, вона позбавила й позбавляє гордовитих фарисеїв найдорожчого скарбу – дару Божого, принесеного з неба Сином Божим, позбавила й позбавляє Божественного Откровення. спілкування з Богом.
Фарисеї визнавали себе тими, хто бачать, тобто задовільно і в найвищій мірі знайомими з істинним богопізнанням, тими, хто не потребують жодного подальшого вдосконалення та навчання, і на цій підставі відкинули те вчення про Бога, яке викладалося безпосередньо Богом.
Доброчесність, яка протилежна гордості та особливому виразі її в самому дусі людському – зарозумілості, – є смирення.
Як гординя є здебільшого недугою нашого духу, гріхом розуму, так і смирення є добрий і блаженний стан духу, є здебільшого чеснотою розуму.
З цієї причини вона часто називається у Святому Письмі й у писаннях Святих отців смиренномудрістю.
Що таке смиренномудрість?
Смиренномудрість – це правильне поняття людини про людство, отож, воно є правильним поняттям людини про саму себе.
Пряма дія смирення, або смиренномудрості, полягає в тому, що правильне поняття людини про людство та про себе примиряє людину з собою, з людським суспільством, з його пристрастями, недоліками, зловживаннями, з приватними та суспільними обставинами, – примиряє з землею та небом.
Чеснота – смирення – отримала свою назву від народжуваного нею внутрішнього сердечного миру.
Коли маємо на увазі один заспокійливий, радісний, блаженний стан, що виробляється в нас чеснотою, то називаємо її смиренням. Коли ж маємо намір разом із станом вказати йом на джерело стану, тоді називаємо її смиренномудрістю.
Не подумайте, улюблені браття, щоб дане нами визначення, у якому смиренномудрість названо правильним чином думок людини взагалі про людство та зокрема про себе, було визначенням довільним. Таке визначення смирення та смиренномудрості вказано Самим Господом.
Він сказав: «Якщо пізнаєте істину, то істина звільнить вас»2(Інн. 8:31–32).
Але що таке духовна свобода, що викладається Істиною, як не святий благодатний мир душі, як не святе смирення, як не євангельська смиренномудрість?
Божественна Істина – Господь наш Іісус Христос3(Інн. 14:6). Він сповістив: «Навчитеся від Мене, від Божественної Істини, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим»4(Мф. 11:29).
Смиренномудрість – це образ думок людини про себе та про людство, навіяний і навіюваний Божественною Істиною.
Зарозумілість є сумним і згубним самообманом, це вбивчий обман, яким обманює себе засліплене людство і яким обманюють його демони.
Помилковими є погляди та основи людської гордині, людської зарозумілості. Гордий дивиться на себе як на самобутню істоту, а не як на Боже створіння; земне життя видається йому нескінченним, смерть і вічність – неіснуючими.
Промислу Божого немає для нього: він визнає правителем світу розум людський. Всі його думки плазують по землі; життя його принесене цілком у жертву землі, де хотілося б йому заснувати невпинну насолоду гріхом.
І до цієї божевільної, нездійсненної мети прагнуть із усім зусиллям сліпі фарисей і саддукей.
Навпаки, спогад про смерть супроводжує смиренномудрого на шляху земного життя, наставляє його діяти на землі для вічності й, що дивно, самі дії його надихає особливою благотворністю.
Смиренномудрий діє задля чеснот, а не через спонукання пристрастей і задля задоволення пристрастей; отож, дії його не можуть не бути благодійними для людського суспільства.
Смиренномудрий бачить себе нікчемною порошинкою серед величезної світобудови, серед часів, поколінь і подій людських минулих і прийдешніх.
Розум і серце смиренномудрого здатні прийняти Божественне християнське вчення та невпинно досягати успіху в християнських чеснотах; розум і серце смиренномудрого бачать і відчувають падіння природи людської й тому здатні визнати та прийняти Викупителя.
Смиренномудрість не бачить переваг у занепалій природі людській; вона споглядає людство як дивовижне створіння Боже, але разом споглядає й гріх, що проник у всю істоту людини, що отруїла цю істоту; смиренномудрість, визнаючи велич творіння Божого, визнає разом і неподобство творіння, спотвореного гріхом; вона постійно нарікає на це лихо.
Вона дивиться на землю, як на країну свого вигнання, прагне покаянням повернути собі Небо, втрачене зарозумілістю.
Однак гордість і зарозумілість, випросивши падіння і смерть людству, не бачать і не усвідомлюють падіння в природі людській: вони бачать у ній одні достоїнства, одні досконалості та витонченості; самі недуги душевні, самі пристрасті вважають добродіяннями.
Такий погляд на людство робить думку про Спокуту зовсім зайвою та чужою.
Бачення гордих є жахлива сліпота; а небачення смиренних є здатність до бачення Істини. Цього й стосуються слова Господа: «На суд Аз у цей світ прийшов, нехай ті, що не видять бачать, і бачачі сліпі будуть».
Прийняли Господа смиренні, й просвітилися Божественним Світлом; відкинули його горді, задоволені собою, та ще більше затьмарилися відкиданням і хулою Бога.
Яскраво світяться на чистому небі вночі незліченні зірки, сперечаючись одна з одною великою кількістю світла; але при появі сонця зірки зникають, – зникають, ніби роблячись зовсім неіснуючими, хоча по суті всі вони залишаються на своїх місцях.
Так і чесноти людські, коли порівнююються одні з іншими, мають своє світло; при появі ж добра Божественного вони зникають перед Світлом Божества.
Апостол, коли говорив про чесноти патріарха Авраама, сказав, що Авраам «мав похвалу, але не в Бога; щодо Бога, вірував ж Авраам Богові, і це врахувалося йому за правду»5(Рим. 4:2–3).
Так потрібно було вчинити фарисеям, які хвалилися своїм походженням за тілом від Авраама, але відчужувалися від нього за духом.
На противагу образу дій Авраама вони захотіли утримати за собою уявні переваги вітхої людини й через це стали нездатними до самопізнання та богопізнання; вони почули страшний вирок Господа: «Якби ви були сліпими, тобто якби ви визнали сліпоту свою, не мали б гріха, нині ж, будучи сліпими, кажете, що бачимо: гріх бо ваш перебуває». Ви засвоїли його собі та закарбували в собі вашу зарозумілість.
Був у юності своєю вихованцем фарисеїв святий апостол Павло; але він не послідував запеклості та зарозумілості фарисеїв. Був він, як розповість він сам про себе в науку нашу, «євреїн від єврей, за законом фарисей, по правді законний був непорочний. Але що ми робимо для цього, – каже він, – але що було для мене надбанням, взагалі, усе визнаю за втрату, порівняно з величчю пізнання мого Господа Іісуса Христа, задля Якого я все втратив і вважаю за сміття, аби здобути Христа» (Флп. 3:5–8).
Улюблені браття! Наслідуватимемо святого апостола Павла та інших святих угодників Божих: приступимо до Бога, повністю відкинувши згубну зарозумілість, за допомогою смирення.
За допомогою смирення приліпимося до Бога; привернемо до себе через смирення увагу та милосердя Бога нашого, Який сказав: «На кого дивлюся, тільки на лагідного й смиренного, й тремтячого Моїх слів»6(Іс. 66:2).
Баченням і свідомістю своїх гріхів додамо себе до числа грішників, улюблених Богу; відкиданням зарозумілості викинемо себе з числа хибних праведників, інакше зречеться від нас Бог, який сказав: «Не прийшов бо покликати праведники, але грішники на покаяння»7(Мф. 9:13).
Нехай серце наше створенне смиренням в духовний жертовник Богу, і жрець Бога Вишнього – розум наш – нехай підносить Йому духовні жертви, нехай підносить жертву розчулення, жертву покаяння, жертву сповідання, жертву молитви, жертву милості, наповнюючи всяку жертву смиренномудрістю, бо: “серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш”8(Пс. 50:19). Амінь.
Свт. Ігнатій (Брянчанінов). ПЗТ. Аскетична проповідь. Т. 4, – 2002
