Навчитися бути в стосунках послуху з Богом

У Воскресінні та Вознесінні Своєму, про які ми читаємо в Євангеліях, Христос ставиться до учнів вже не лише як до учнів, але і як до братів по плоті, і як до дітей, усиновлених їхньому Отцю.

Якщо говорити про ознаки, за якими можна зрозуміти християнське влаштування людини, зрозуміти в ближньому те, наскільки віра в Бога та розуміння Бога органічні в її житті (звичайно, не зловживати таким «визначенням», не міряти всіх навколо певним «харизмометром», адже наше міркування завжди так відгукнеться можливістю зісковзнути в засудження), то для мене серед цих ознак є й така:

як саме людина ставиться до власних дітей, наскільки вона розуміє, що дитина – не «моє продовження», не «моя власність», але людина, послана Богом у світ, особа, окрема від батьків і пов’язана з ним не обумовленістю та вимушеним підпорядкуванням, а любов’ю та свободою.

Уміння бути зі своєю дитиною в стосунках свободи – надзвичайно важлива річ; навчившись цьому, можна навчитися і бути в стосунках послуху (від «слухати»), любові та свободи з Богом, одне без другого не буває.

Ти повинен – прийняти

– Ти йдеш? Ти маєш бути там, де маєш бути?..

– Звичайно.

– А я як?

– Але ж. Я маю бути й із тобою, тому йду – але й залишаюся з тобою також.

– Не розумію, як це, розум не вміщує. Але вірю Тобі в усьому. Раз так кажеш – значить, так і є.

– Ти не повинен вірити Мені – сліпо, синку. Ти повинен – прийняти.

– Що прийняти?

– Якщо Я люблю тебе – то не можу не усунутися, не дати тобі свободу. Адже ти повинен рости, жити й діяти сам.

Любов ніколи не в’яже свободу того, кого любить, по руках і ногах.

– Діяти?

– Так. Я зробив щось дуже важливе тут, у цьому світі. А щось теж дуже важливе – ще належить робити тобі. Інакше – без твоєї участі – ніякого преображення цього світу не вийде. Я залишаюся назавжди РАЗОМ із тобою – але не ЗАМІСТЬ тебе. Розумієш?

– Здається, так. Скажи, от ще Ти говорив про Дух…

– Так, Я дам тобі Його. Це Дух життя, прийми Його. Він дасть тобі сили на все. Якщо…

– Якщо?

– Якщо, звичайно, ти погодишся. Це Мій Дух, і Я хочу, щоб Він був і твоїм – спільним для нас. Але не можу просто взяти й нав’язати Його тобі: те, що Я хочу, щоб ти робив у цьому Дусі – справа творча, а творчість не буває по вказівці чи силоміць, не буває й автоматичного, «у спадок». Мені важливо, чого хочеш, що любиш, що вибереш – ти сам. Адже тепер ти Мені не лише син, але і співпрацівник, соратник і друг.

Але ж Він ж зі мною до кінця віку

…У день Вознесіння Господнього мені іноді здається, що я, як і Його учні, мужі галилейські, досі стою на Елеонській горі, розгублено роззявивши рота, й дивлюся услід Йому в небо.

Я згадую слова, сказані колись митрополитом Антонієм Сурозьким у проповіді на свято Вознесіння: «Із сторіччя в сторіччя Церква покликана бути тілом Христовим, яке ламається заради спасіння людства».

Так означає, це ми покликані, це я – покликаний, і подумати тільки – до чого!.. Але хіба я зможу?!

За ці дві тисячі років я не став ні сильнішим, ні розумнішим, ні праведнішим, куди там! І нікому не допоможу, і сам згину!..

І ось вже чорний відчай, як хвиля пітьми з моря життя, готовий накрити мене з головою.

Однак я вчасно згадую:

• але ж Він же зі мною до кінця віку – це раз. Він поруч, Він допоможе.

Врешті-решт, не даремно Він, Воскреслий, поніс на Собі в Царство до Отця знаки нашої тлінної слабкості та нашої людської гідності – ганебні рани, отримані на хресті; про них говорив один зі святих: «Антихрист в усьому матиме вигляд Христа, окрім одного – не зможе нести на собі рани хресні, бо вони зневажають гордість його».

• А два. Це просте життєве правило, якому ще в дитинстві мене вчила бабуся: «Очі бояться, а руки роблять».

Поки розум мучиться тяжкою спокусою – відчуттям власної (і не лише) немочі, гріховності і негідності, роби щось прямо зараз, не звертай уваги на демонів смутку, на їхні скарги, що, мовляв, «усе марно»!

Так, у тому самому океані світу цього твій човник, частка флоту Церкви-рятівниці, дуже убогий, утлий і нестійкий – але роби, що можеш, щоденно та посильно, візьми хоч би голку та якось латай своє особисте вітрило, щоб було більш-менш цілим.

І вір: коли гряне буря – човник твій не потоне й ще послужить спасінням для когось, хто потопає, бо Сам Господь наповнить твоє залатане вітрило новим, свіжим вітром Духа Святого.

Свящ. Сергій Круглов