Християнин повинен любити безкорисливо

Сьогодні «любов» – винятково популярне слово. Ми бачимо, що в ім’я любові звершуються навіть злочини та інші нездорові вчинки, які прикриваються тим, що вони, мовляв, робляться з любові.

Дуже часто любов проявляється як найсильніша енергія нашого егоїзму.

Тому нерідко ми спостерігаємо наступне явище: людина, яка думає, що любить іншого, по суті ненавидить його, не залишає йому ніякої свободи, не дає йому вдосконалюватись у його незалежності, індивідуальності, а хоче підкорити його, перекреслити його індивідуальність заради своєї уявної любові.

Найтрагічніше тут те, що ми не розуміємо: це так звана любов зовсім не справжня любов, а енергія нашого нездорового егоїзму.

Тому батьки як передумови для справжньої любові вказують на смирення, і це означає, що людина нічого не хоче для себе, вона нічого не шукає для себе, а тільки для іншого. Тому що любов Христова, Любов – це щастя, яке не можна порівняти ні з чим у світі.

Вона такий стан, вона така багата, велика, безцінна, що немає нічого на світі, з чим можна було б її порівняти, сказати, що ця любов схожа на те. Батьки іноді говорять про Христову любов у найсміливіших словах і найсміливіших образах, але навіть вони недостатньо сильні, щоб передати реальність Христової любові.

Однак це лише один аспект любові – любов як щастя, як удосконалення нашої особистості. Вона є досконалістю, оскільки Бог, наш Першообраз, є справжня Любов. Бог є любов[1].

Але любов має ще й інший аспект – мучеництво.

Мучеництво любові вище за будь-який інший мученицький подвиг. Христове мучеництво – у Його великій і досконалій любові до людей.

Коли Він, молячись у Гефсиманському саду, сказав: «Отче Мій! якщо можливо, нехай мине Мене чаша ця» (Мф. 26: 39), – Він мав на увазі не те, щоб Йому не померти та не бути розіп’ятим на Хресті за нас, адже Він для цього й прийшов у світ.

Він прийшов у світ, повністю усвідомивши, що йде для того, щоб померти за людину. Суть чаші, сенс цієї чаші, про яку Господь молився, нехай мине вона Його, – у тому, що ми, ті, кого Христос полюбив до кінця, полюбив абсолютно, Божественно, ми, улюблені Божі, розіпнем Його.

Як мати, чия дитина йде, щоб убити її. Якби її зарізав ворог, її страждання було б меншим, ніж коли її вбиває її власна дитина, яку вона так любить і заради якої жертвує собою.

Якщо їй скаже погане слово якась чужа людина, вона перенесе це, але якщо її дитина скаже їй те саме, це завдасть їй неймовірно більшого страждання.

Уявіть собі, наскільки зможете, який це величезний біль, яка мука для Бога – бути розіп’ятим нами, тими, кого Він беззастережно любить!

По суті, ця молитва Господа стосувалася не Його, а людей. Це про нас Він молився в той час і за нас, проливав кривавий піт, щоб, якщо можливо, ми Його не розпинали.

Нехай це станеться якимось іншим чином, але тільки, щоб не ми – людство, людина – вчинили це зло.

Отже, ми з вами побачили мученицький вимір любові. Якщо ми вникнемо в нього, то щоразу зможемо дослідити нашу любов у її різних проявах, навіть у наших природних взаєминах. Наприклад, дружина каже: «Я люблю свого чоловіка, але із зусиллям терплю його».

Але хіба це любов?!

Любов означає: померти самому, щоб живий був він. Любов означає страждати за інших.

Ти заперечиш мені: “Отче, але хто може зробити так?” І все ж ми повинні знати, що вимагати любові є ознакою духовного безсилля, щоб не сказати: духовної хвороби.

…вимагати любові є ознакою духовного безсилля, щоб не сказати: духовної хвороби.

Будемо хоча б усвідомлювати, що ми безсилі, хворі люди й тому потребуємо любові від інших. Яким би нам не був неприємний такий діагноз, але він теж є породженням нашого егоїзму.

Святі не цікавилися тим, чи їх люблять інші. Їх цікавило те, чи вони самі люблять людей.

Досконалість людської особистості, наша досконалість як людей полягає в тому, щоб ми любили, а не нас любили б інші.

Тому що Сам Христос не сказав нам: «Коли ви любитимете інших, вони теж вас любитимуть».

Він не сказав нам, щоб ми робили добро, за яке всі любитимуть нас і віддячать добрими словами. Він не сказав нам, що якщо ми віритимемо в Нього, то всі будуть вважати нас добрими і хвалитимуть. Одним словом, Він не сказав нам, що ми житимемо приспівуючи як християни. Навпаки, Він сказав нам: «Якщо будете вірити в Мене, вас неминуче гнатимуть»[2].

Вірити в Нього означає любити людей, як Він їх полюбив. А вони, незважаючи на це, вас гнатимуть, обмовлятимуть на вас, ображатимуть, вбиватимуть, знищуватимуть із лиця землі.

Вірити в Нього означає любити людей, як Він їх полюбив.

І все це вони робитимуть і вважатимуть, що цим приносять жертву Богу[3]. Коли вони вбиватимуть вас, то в цей час думатимуть, що така Божа воля, що ви такі страшні лиходії, такі окаянні, що Божа воля така, що вас треба знищити з цього світу, і в ім’я Боже вони захочуть вас знищити.

Христос сказав нам, що Він посилатиме нас, як овець серед вовків[4]. Один старець зі Святої Гори Афон говорив:

– Що це таке? Він не послав кількох вовків серед безлічі овець – скажімо, трьох вовків серед 500 овець. Ну скільки з’їдять ці три вовки? Ну, з’їдять вони 10–15, 50 овець, а решта залишиться цілою.

Однак, якщо ти пошлеш п’ятьох овець серед 500 вовків, то від них не залишиться й кісточки!

І всупереч цьому Христос сказав нам: «Ось Я посилаю вас, як овець серед вовків»¹(Мф. 10: 16). Це не означає, що братія, які оточують нас, – вовки! Ні! Просто наш шлях у світі мученицький, і, йдучи ним, людина вдосконалюється.

…наш шлях у світі мученицький, і, йдучи ним, людина вдосконалюється.

Інакше кажучи, християнин неспроможний здійснитися іншим способом. Якщо ми зрозуміємо це, ми, охочі слухати слово Боже та вірити в Христа, тоді ми змінимо спосіб, яким любимо, і спосіб, яким вимагаємо любові.

Ми зрозуміємо, що ми повинні любити, і не повинні чекати, щоб нас любили. А коли відчуємо, що починаємо претендувати на те, щоб інший любив нас, щоб він служив нам, розумів нас, тоді знатимемо, що це духовне захворювання, що ми дуже хворі, дуже слабкі.

…коли відчуємо, що починаємо претендувати на те, щоб інший любив нас, щоб він служив нам, розумів нас, тоді знатимемо, що це духовне захворювання, що ми дуже хворі, дуже слабкі.

Люди в минулому не були такими душевнохворими, як ми сьогодні. Вони не мали наших проблем. А що відбувається сьогодні?

-Він мене не розуміє, він не погоджується з моєю думкою, він не проявляє розуміння!

І пішло-поїхало: розпадаються сім’ї, доми, страждають батьки, діти, все руйнується. Чому? Тому що “він мене не розуміє”.

Ну гаразд, він тебе не розуміє. А ти не можеш виявити терпіння? Перенести це?

– Я його люблю, а він мене не любить!

Але якби ти його справді любила, ти терпіла б його.

Ми слабкі, й навіть любов у нас слабка. Тому для нас дуже корисно дізнаватися про справжні рухи любові – це щонайменше дозволить нам дати правильний діагноз нашому душевному світу. Щоб хоча б тоді, коли робимо помилки, розуміти це, а не вважати, що робимо правильно.

Входячи в простір Божої любові, святі водночас вступають у великий мученицький подвиг – подвиг любові до всього світу.

Часто ми дивимося на лики святих на іконах, слухаємо розповіді з їхнього життя та кажемо: «Як у них все добре й свято!» Читаємо про святого апостола Варнаву, святого Неофіта й думаємо, що все їхнє життя було таким хорошим, таким прекрасним біля Бога! Бачимо, як і до нас приходять люди та починають ублажати нас:

-Отче, ви близькі до Бога й молитеся день і ніч!

І думають, що наше життя – казкове щастя від того, що ми ченці…

Або коли читають житія святих, або ми розповідаємо їм про їхні подвиги, наприклад про старця Паїсія, то вони думають, що життя цих святих людей було наповнене щастям, радістю та спокоєм.

Однак можу сказати вам, що ці люди, чи хоча б ті, кого я знаю, наприклад, старець Паїсій, були далекі від подібних уявлень про щастя.

Старець Паїсій жив із таким болем у душі, вів таке мученицьке життя, що ніхто навіть не наважився б подумати про це.

Це був подвиг мучеництва, який ця людина несла повсякденно, оскільки мала велику любов до людей.

Ми не можемо зрозуміти цього, поки самі не зазнаємо. Події, які проходять для нас непомітно, для святих дуже серйозні та трагічні. Кожне слово, яке не має для нас великої цінності, для святих має.

Тому Пресвята Богородиця як Людина страждала найбільше від усіх людей на світі. Ніколи не буде людини, яка зазнала б більшої скорботи, ніж Вона. Чому?

Адже й інші матері бачили, як вмирають на їхніх очах діти. І інші матері пережили цю муку.

Проте не те, щоб смерть їхньої дитини не була трагічною – звісно, ​​була. Але в жодної людини немає чутливості та благородства душі Пресвятої Богородиці в такій абсолютній і досконалій мірі, щоб зазнати такого великого болю.

Тому ми бачимо, що як Господь, так і Пресвята Богородиця, а також святі були людьми, які терпіли величезний біль.

Біль цей перетворюється на користь і отримує цінність у духовному житті. Тому коли настає така година, коли ми даємо, але не отримуємо, жертвуємо собою, а наша жертва не буває зрозумілою, мучаємося, рвемося, а нас всупереч цьому відштовхують, зневажають, – це дуже цінні моменти, що даються нам для нашого вдосконалення. Ми освячуємося в цьому болі та в цьому мученицькому подвигу.

Коли отці пояснюють таємницю Хреста як накреслення, вони кажуть, що вертикаль Хреста означає нашу любов до Бога, а горизонталь – любов до людей, ближнього. Ці дві любові становлять хрест. Він є мучеництвом, і не просто мучеництвом, а смертю.

…вертикаль Хреста означає нашу любов до Бога, а горизонталь – любов до людей, ближнього. Ці дві любові становлять хрест. Він є мучеництвом, і не просто мучеництвом, а смертю.

А якщо він смерть, то мрець уже не може мати жодних претензій. Не може чекати нічого, нічого очікувати. Тому як на передумову любові отці вказували на смирення. Смирення означає умертвіння свого его, своїх бажань, претензій, прав.

Смирення означає умертвіння свого его, своїх бажань, претензій, прав.

Зрозуміло, тут слід нагадати, що є велика різниця між цим умертвінням і умертвінням буддійським, індуїстським умертвінням.

У східних системах і філософіях воно означає апатію, яка по суті є бездіяльністю, нерухомістю душі до чого б там не було.

«Умертвіння» ж у Православній Церкві означає умертвіння гріха, пристрасті й водночас воскресіння у Христі, оживлення людини во Христі, оновлення Божої людини, співобразоутворення  нас із Христовим життям.

Безпристрасність у Православній Церкві означає відкидання пристрастей, а не байдужість. Воно означає відкидання гріха, хтивостей; означає найбільшу пристрасть – пристрасть любові.

Скажімо кілька слів і про тілесну любов, про яку людина думає, що коли чоловік закохується в жінку, то вони повинні мати тілесний зв’язок ще до благословення від Бога, тобто до обряду шлюбу.

– А чому б нам, якщо ми любимо одне одного, не мати такого зв’язку? – кажуть. – Ми не можемо зрозуміти, чому ж ні.

Тому що йдеться про егоїзм.

Якщо їхній зв’язок походить із справжньої, справжної любові, тоді кожен поважатиме іншого, сприйматиме його не тільки як плоть.

Тому я й говорю іноді: ну хоч би вони, коли вступають у такі зв’язки, почувалися якщо не якось ще, то хоча б згуртованими та щасливими! Ну, для Церкви це гріх. Але якби сім’ї та люди відчували себе щасливими, з’єднуючись між собою, то добре.

Однак дивно те, що коли люди з’єднуються тілесно, вони перетворюють тілесну насолоду на божество та науку; воно навіть уже не наука, а виходить за межі науки й стає божеством. Божеством у сучасному світі, й чим більше повторюються тілесні контакти та люди вільно віддаються їм, тим більше вони ізолюються один від одного й тим більше наближаються до деградації.

Як пояснюються ця деградація та відчуження, всі ці психологічні комплекси та хвороби в епоху, яка не ставить жодних бар’єрів для вільних тілесних зв’язків між людьми? Тому ці зв’язки не на користь їм, як часто гадають люди.

Людина має подивитися в глиб речей, зрозуміти, де тут розгул стихії, а де ознака любові. Це розуміння починається в той момент, коли ми перестаємо вимагати щось від іншого, а починаємо сприймати його таким, яким він є, поважати його, любити, удосконалюватися у віддачі йому того, що маємо.

Однак, щоб людина отримала силу віддавати іншому, не чекаючи нічого, вона повинна вкласти в себе Божу благодать, Христа, Який першим помер за нас, не чекаючи від нас нічого.

Як каже святий апостол Павло: ще коли ми були у гріху, Христос умер за нас[5]. Він помер за нас у той самий момент, коли ми зреклися Нього та були до крайньої межі наповнені гріхами. Якщо ми це зрозуміємо, особливо молоді сім’ї, то навчимося бути щасливими.

Зло та розділення починаються тієї миті, коли ми починаємо хотіти від іншого, щоб він відплатив нам, коли ми починаємо претендувати, чекати й хотіти відплати за свою любов, за послуги, які ми йому надали. Тоді в нас проникає мікроб поділу.

Зло та розділення починаються тієї миті, коли ми починаємо хотіти від іншого, щоб він відплатив нам, коли ми починаємо претендувати, чекати й хотіти відплати за свою любов.

Якщо інша людина лагідна, смиренна та поблажлива, то добре, все налагоджується. Але якщо непримітний мікроб розділення проникне і в ню, тоді розкриваються величезні прірви.

Виходить так, що коли двоє зустрічаються начебто для того, щоб розібратися, з’ясувати свої відмінності, то замість примирення вони роблять цю прірву ще більшою. Тому що замість того, щоб виправити себе, кожен починає поправляти іншого, пред’являти претензії до нього, й таким чином все стає ще гірше, ніж було раніше.

Тоді як людина, яка дійсно любить, смиренна, не дивиться на іншого, а на себе, на свої помилки, не вимагає від іншого натомість нічого.

Митрополит Лімассольський Афанасій
Переклала з болгарської Верстата Косова

1. 1 Інн. 4: 8.
2.  Пор.: Інн. 15: 20.
3. См.: Інн. 16: 2.
4. См.: Мф. 10: 16.
5. См.: Рим. 5: 6.