Про силу молитви та порятунок корови

Якось вночі задеренчав мобільний:

– Спиш, отче?

(Ну, й питаннячко серед ночі, роздратовано думаю спросоння!..)

– Ти, отче, помолися. Ми тут корову повезли продавати з села в місто. А машина зламалася. От тепер п’ять кілометрів треба якось пішки дійти, з коровою.

Телефонував мій товариш, церковний чоловік, віруючий. Не просто віруючий – але свято переконаний, що найголовніша справа священика – молитися в будь-яку пору дня та ночі про всяку потребу кожного, хто б не попросив, і що молитва неодмінно «допомагає».

Якийсь час я сидів на ліжку, збентежений двома почуттями.

Перше, по-людськи роздратоване (таке буває, коли людину відірвали від солодкого сну), нестримно говорило мені: та яка нісенітниця, подумаєш, корова! І який сенс від твоєї молитви? Вертоліт, чи що, їм Бог пошле за твоєю молитвою?! Спати, спати!..

А друге почуття, теж нестримне, але точно описати яке, мені важко, казало: май совість. Адже тебе ПРОСЯТЬ. Для тебе це прикра нісенітниця, а для них – важливо. Помолися. Не розмірковуй, а просто встань і помолися, як можеш.

Я встав із ліжка, перехрестився в бік іконки, ледве помітної в пітьмі, й помолився. Помолився абияк, борючись зі сном, незв’язними словами (голос, один із тих, які зазвичай працюють у голові «глушилками» і заважають молитві, безперервно хихотів: «А корову як згадаєш? Корова, мабуть, нехрещена»?!.).

Молитва вийшла надзвичайно сумбурна, непоказна, коротка та примітивна, на кшталт: “Допоможи, Господи, цьому рабу Твоєму та його корові, спаси їх і помилуй”.

І, коли влігся знову, зрозумів, що заснути не виходить.

Я лежав і думав от про що: а чи є якийсь сенс від такої моєї молитви?

Багатьом відомі слова святителя Ігнатія (Брянчанінова): «Слід пам’ятати, що сенс молитовного подвигу полягає не в кількості прочитаних молитов, а в тому, щоб прочитане було прочитане з увагою, при співчутті серця».

Але ж якраз цього «співчуття серця» до товариша, що розбудив мене, та його корови в моєму напівсонному зверненні до Бога й не було?.. А зовсім навпаки – молився я через силу, долав тягар і роздратування?.. Значить, що ж – усе даремно?..

Це питання хвилює багатьох.

Як часто доводиться чути на сповіді: «Не відчуваю благодаті під час молитви. Молитва моя суха, немає розчулення, немає сліз, немає натхнення, продираюся через власну лінь і розсіяння, через помисли, що відволікають, як через зарості реп’яха. Напевно Богові така молитва невгодна».

І я пам’ятаю самого себе в перші роки перебування в Церкві – як так само засмучувався, й здавалося, що Бог від мене відступив, що я згрішив чимось жахливим. Тому от щойно було, було воно, натхнення при молитві – а от його вже немає. Як тужився щосили, намагаючись повернути це натхнення, наново відтворити його в собі, як тер вуха, щипав себе й палив долоню на свічці, щоб не засинати під час молитви, щоб вигнати з голови сторонні думки й образи, як – саме так! – дивився сам на себе з боку й щосили намагався мати вигляд, що ніби молюся.

Мати вигляд, а не бути…

Молитва – це спілкування, розмова з Богом. І мені тоді не спадало на думку, що Бог може говорити в цьому спілкуванні тільки зі мною, з кимсь, хто – по-справжньому є. Хто не має вигляд, а є самим собою.

А щоб бути собою, потрібно, передусім, пізнати самого себе – і прийняти себе таким, який є, поставити себе перед Богом таким, яким є, нічого не приховавши, як би важко чи гидко це б не було.

…щоб бути собою, потрібно, передусім, пізнати самого себе – і прийняти себе таким, який є, поставити себе перед Богом таким, яким є, нічого не приховавши, як би важко чи гидко це б не було.

Таким, як є – слабким, грішним, суперечливим, мало на що добре здатним. Але таким, який все-таки з останніх сил чіпляється за Бога…

Господи! От я, подивися на мене! Просто подивися, прошу Тебе, я тут.

Дивитися, звичайно, особливо нема на що, я знаю, що негідний показатися Тобі на очі – весь у гріховних болячках, весь у бруді, безглуздий, ганебний. Але Ти заповідав мені вірити, що любиш мене, що не залишиш ніколи, що заради мене, от такого, як є, Ти пішов на хрест – і я вірю, Господи, правда, віра ця дуже слабка, і я стою на цьому місці, де Ти можеш мене побачити, з останніх сил – більше не намагаюся приховати від Тебе свої нечистоти.

Я не знаю, навіщо я потрібний Тобі, я не можу вмістити, що Ти можеш любити мене, такого як є, адже і сам я любити нікого не вмію й не знаю, як це – любити, але довіряю єдиному Твоєму слову, сказаному Тобою про мене: «Навіть якщо батько і мати залишать тебе, Я ніколи не залишу і не покину тебе».

От я, Господи – роби зі мною що хочеш і що знаєш, бо сам із собою я зробити нічого доброго не можу абсолютно, я намагався, але спроби закінчилися кепсько, я, як виявилось, не надлюдина, я виснажив своє самозвеличення в потугах «мати вигляд» перед Тобою.

І от тут, де закінчується моє самозвеличення, починаються справжні стосунки між справжнім мною – і справжнім Богом. Починається – не молитва навіть, ні, а якесь невиразне розуміння того, якою саме має бути молитва.

Справжня, реальна молитва. Моя, такого, як є.

Мені, такому як є, до мистецтва молитви святих подвижників, до зведення розуму в серці, висот Богопізнання – далеко.

Але дещо в молитві я вже встиг зрозуміти: що натхнення, підйом, розчулення, ненеуважність – це від мене не залежить. Це – не моє, це дарунки від Бога.

А що – моє?

А тільки от це мале: наполеглива потуга, спроба подолати себе. Помолитися просто тому, що маєш, просто тому хоч би, що хтось попросив тебе про це. Помолитися, незважаючи на небажання, на майже невіру в те, що будеш почутий, помолитися як вийде.

І ось цей момент – зусилля подолання себе, нехай це зусилля й не увінчується видимими результатами, нехай здається нікчемним, нехай наша слабка молитва здається нам такою, що не здіймається не лише до Бога, але й до стелі – мені здається дуже важливим.

Мало того – таким же важливим, думається, він виглядає й у очах Божих. Принаймні, на нашому, початковому, етапі (правду кажучи, чим довше живеш, тим усе більше почуваєш себе початківцем, неофітом…).

Саме тому, ніскільки не спокушаючись щодо «сили молитви» та інших речей, про які любить поміркувати церковний народ, я все-таки не здивувався, а прийняв як закономірне, що в мого товариша з його коровою все склалося добре.

Адже Бог дійсно всемогутній і вільний, і може все. І чому б Йому не було відкласти на якийсь час усі архіважливі турботи по влаштування всесвіту та не зайнятися влаштуванням долі корови, що йде в нічній пітьмі, про що Його крізь зуби неохоче попросив напівсонний ієрей у трусах і майці? Чому б ні, скажіть на милість, адже якщо Він захоче – хто Йому заборонить?

Священник Сергій Круглов