Чудернацька Євангельська притча
У Євангелії є притча, яка не тільки бентежить, а іноді навіть шокує читача. А багатьом тлумачам здається настільки складною, що вони воліють обходити її увагою або намагаються якось домислити її по-своєму.
Це притча про невірного управителя, слугу-крадія, який роздав маєток свого господаря.
До чого ж закликає Христос у цій дивній історії, наводячи приклад людини, м’яко кажучи, небездоганної поведінки? Невже до обману начальників і власників довіреного нам майна?
- І сказав [Ісус] до учнів: «Був один чоловік багатий і мав він управителя, якого обвинувачували, що марнує його добра.
- Покликав він його та й каже: „Що це я чую про тебе? Дай звіт з твого управління, бо ти більше не можеш бути управителем“.
- Управитель сказав сам до себе: „Що мені робити? Пан мій відбирає в мене управління. Копати не маю сили, жебрати соромлюся.
- Знаю, що зроблю, щоб, коли мене усунуть з управління, прийняли мене до своїх домів“.
- І, покликавши кожного з боржників свого пана, казав першому: „Скільки винен ти моєму панові?“
- Той відповів: „Сто мірок оливи“. Він же сказав йому: „Візьми твою розписку, сідай же й пиши: п’ятдесят“.
- Потім сказав іншому: „А ти скільки винен?“ Той відповів: „Сто мірок пшениці“. Сказав йому: „Візьми твою розписку й пиши: вісімдесят“.
- І похвалив пан управителя неправедного, що він мудро вчинив. Бо сини цього світу розумніші у своєму роді від синів світла.
- І я кажу вам: здобувайте собі друзів мамоною неправедною, щоб, коли вона минеться, прийняли вас у вічні оселі»1(Лк. 16: 1–9)“.
Будь-яка євангельська притча потребує тлумачення, без якого вона перетворюється на звичайну, нічим не примітну побутову історію.
Проте в притчі про невірного управителя й сама ця побутова історія викликає подив. Адже навіть у алегоричному сюжеті обов’язково має бути присутня внутрішня логіка, завдяки якій, власне, і стає можливим духовне тлумачення цієї алегорії.
Щоб побачити в ній аналогію із законами духовного життя людини та її стосунків з Богом, притча обов’язково має бути несуперечливою в собі.
Однак Євангельська історія про невірного управителя містить у собі очевидну суперечність, яка відома кожному, хто читав Новий Заповіт.
Недбайливому менеджеру, який розбазарив господарський капітал, стає відомо про майбутнє звільнення. Він списує боржникам господаря величезну частину боргу, щоб забезпечити собі їхнє прихильне ставлення після того, як буде звільнений.
Хазяїн дізнається про цю махінацію, але замість того, щоб покарати шахрая, чомусь хвалить його за кмітливість.
То що ж у діях управителя виявилося гідним господарської похвали? Адже списуючи борги, він тим самим лише підтвердив свою репутацію марнотратника чужого маєтку. Виходить, що господар за одні й ті самі дії спочатку збирається позбавити злодійкуватого менеджера посади, а потім хвалить і заохочує.
Загалом замість повчальності — суцільні загадки. Але всі ці непорозуміння дуже легко вирішуються, якщо поставити одне-єдине питання: а за що взагалі господар може хвалити слугу?
Відповідь очевидна – за виконання волі господаря. І якщо господар із притчі похвалив управителя за роздачу його майна боржникам, отже, саме цього й чекав від нього господар.
Керівнику було доручено розподіляти маєток господаря між незаможними, але замість цього він пожадував і почав витрачати його на свої потреби. Таку поведінку господар вважав марнотратством.
Керівнику було доручено розподіляти маєток господаря між незаможними, але замість цього він пожадував і почав витрачати його на свої потреби. Таку поведінку господар вважав марнотратством.
Митрополит Антоній Сурозький говорил про цю притчу так: “Подібні домоправителю всі ми. Всім нам, кожному з нас без винятку поручено піклуватися про Боже майно, а не про наше, тому що нашего майна немає й не може бути; все — Боже чи Богом дане якимось іншим людям. Але ми піклуємося про нього недбало, чи прямо-таки нечесно, намагаємося свою вигоду отримати з того, що належить не нам…
У цьому центр тяжіння всієї притчі: не в тому, що він був чесний або нечесний, а в тому, що ніяке добро нам не належить: ми всі домоправителі, всі погано управляємо Божим добром. Але, не дивлячись на це, якщо ми через наше управління, хоч би яким воно було, породимо в інших людях вдячність і любов, то цим можемо себе спасти.
Інакше кажучи, притча на живому й конкретному прикладі з життя розповідає про торгаша, який прокрався й усвідомив, що людська прихильність і вдячність важливіша за будь-які земні скарби.
І всі ми, хто перебуває в неоплатному боргу перед Богом, здобудемо порятунок, лише якщо допоможемо іншим людям зменшити їхній борг, зняти по мірі сил вантаж з їхніх плечей.
…ми….здобудемо порятунок, лише якщо допоможемо іншим людям зменшити їхній борг, зняти по мірі сил вантаж з їхніх плечей.
Врешті-решт ми всі мовчки стоїмо перед Ним, дивлячись на наші м’яті розписки, і існує тільки один вдалий для нас вихід із цієї ситуації — повна амністія.
Блаженний Феофілакт Болгарський тлумачить притчу про невірного управителя ще ширше. Він каже: “Господь бажає тут навчити нас добре розпоряджатися довіреним нам багатством. І, по-перше, ми навчаємося тому, що ми не господарі маєтку, бо нічого власного не маємо, але що ми управителі чужого, довіреного нам Владикою з тим, щоб ми керували маєтком добре і так, як Він наказує.
Якщо ми вчиняємо в управлінні багатством не за розсудом Владики, але довірене нам марнуємо на свої забаганки, то ми такі управителі, на яких зроблено донос. Бо воля Владики така, щоб довірене ми вживали на потреби товаришів по службі, а не на власні задоволення”.
Інакше кажучи, управителя було поставлено роздавати, а не привласнювати. Тому, коли він почав списувати чужі борги за рахунок господарського маєтку, то зовсім не обманював господаря, а просто повернувся до виконання своїх прямих обов’язків. І заслужив від господаря похвалу. Така проста історія.
Однак чому ж нам так важко зрозуміти її сенс, чому сприймається вона як якийсь хитромудрий ребус?
Напевно, річ у тому, що й самі ми дуже часто ставимося до всього, що маємо, як до своєї власності.
…самі ми дуже часто ставимося до всього, що маємо, як до своєї власності.
І мова тут не лише про гроші чи майно. Всі наші здібності та таланти, красу та спритність тіла, силу розуму та шляхетність душевних якостей ми легковажно звикли вважати своїм надбанням і думаємо, що можемо розпоряджатися ним на свій розсуд.
Але все це — не наше, ми лише отримали цей маєток від Господа. Після небагатьох років Він запитає кожного з нас — як ми розпорядилися цим довіреним нам багатством? Чи розтратили ми його заради власного задоволення або, подібно до управителя з притчі, що опам’ятався, все-таки встигли роздати тим, хто потребував нашої допомоги?
Який із цих двох варіантів виявиться гідним похвали в Господа, якраз і пояснює ця, така незрозуміла на перший погляд і така проста насправді притча про управителя, який виконав волю свого господаря так незвично.
Петро Іванов
//Фома, №8/64, серпень 2008
