День знайдення мощей священномученика Володимира Київського та Галицького

14/27 червня Православна Церква святкує День знайдення мощей священномученика Володимира, митрополита Київського та Галицького.

Митрополит Київський і Галицький Володимир (у миру Василій Никифорович Богоявленський) народився 1 січня 1848 року в сім’ї благочестивого священника села Малі Моршки Моршанського повіту Тамбовської губернії.

Початкову та середню освіту хлопчик здобув у Тамбові. На все життя у нього залишилася вдячність до своїх перших наставників. Митрополит Євлогій (Георгієвський) розповідав: «Він любив згадувати дитинство, ідеалізував семінарію, своїх учителів…»

Після Тамбовської семінарії Василій Богоявленський вирушив до Києва, де в 1874 році закінчив духовну академію.

31 січня 1882 року майбутній Святий отримав сан священника, його було призначено до соборної Покровської церкви міста Козлова.

Незабаром він став настоятелем парафіяльної церкви і того ж року отримав набедреник.

У 1883 році отця Василія було призначено благочинним церков міста та нагороджено скуфією.

У Козлові проявилися багаті духовні задатки й адміністративні здібності ієрея Василія. Там він показав себе і як чудовий проповідник, і як старанний благочинний, здобувши загальну любов.

У ті роки священника спіткало страшне горе — він втратив дружину й дитину.

8 лютого 1886 року праведник прийняв чернецтво з ім’ям Володимир. А наступного дня ієромонах Володимир отримав сан архімандрита та призначення бути настоятелем Троїцького монастиря в Козлові. Нову свою посаду архімандрит Володимир обіймав лише кілька місяців.

У жовтні 1886 року його призначили настоятелем Антонієвого монастиря у Великому Новгороді, а через два з невеликим роки призначили вікарієм Новгородської єпархії в сані єпископа Староруського. Висвячення, яке очолив митрополит Санкт-Петербурзький Ісидор, відбулося в Олександро-Невській Лаврі 3 червня 1888 року.

Преосвященний Володимир славився рідкісною чуйністю. Його вирізняла простота, відкритість. З апостольською ревністю святитель Володимир проповідував слово Боже.

За відгуками присутніх на проповідях владики: «Проста, невигадлива форма мови була зігріта вогнем такої глибокої щирості, що справляла дивовижне враження, надзвичайно захоплюючи слухачів. Не дивно, що церква, де проповідував архієрей Володимир, була завжди повна».

19 січня 1891 року преосвященного Володимира призначили єпископом Самарським. Протягом двох років він заснував в Самарі релігійно-просвітницьке братство в ім’я святителя Олексія, митрополита Московського. У ньому він сам був почесним головою. Такох єпископ Володимир відкрив у міській думі безкоштовні вечірні читання релігійного змісту. Він ще вирішував питання розвитку та правильної постановки катехізаторських повчань, влаштовував для любителів духовної освіти читання в залах семінарії.

Особливо дбав єпископ Володимир про поширення церковних жіночих шкіл для підтримки значення жінки в сім’ї.

Багато уваги Святитель приділяв і благоліпності церковного богослужіння. Любив служити дуже часто, в тому числі в найвіддаленіших самарських храмах. Наказував через благочинних запроваджувати старанне дотримання канонів богослужіння й особливо приділяти увагу церковному співу та читанню.

Завдяки діяльній участі єпископа Володимира, який знаходив необхідні кошти, в Самарі було збудовано десять храмів. Також Святитель дбав про осіб духовного звання, особливо про людей похилого віку, немічних та особливо нужденних.

У дні лиха єпископ Володимир робив все можливе для полегшення становища народу. Коли в Самарській губернії почався голод, були засновані єпархіальні комітети, які працювали спільно з губернськими та повітовими властями. При монастирях і заможних храмах були влаштовані столові та чайні, в школах учнів годували безкоштовно.

Коли ж спалахнула холера, Святитель проводив богослужіння, підбадьорював хворих і зневірених, допомагав із пошуком лікарів. Він був у важкі часи міцною моральною опорою для самарців.

18 жовтня 1892 року преосвященного Володимира було призначено екзархом Грузії з возведенням у сан архієпископа Карталинського і Кахетинського.

За п’ять з невеликим років управління Грузинським екзархатом архієпископ Володимир підніс на доти небувалу висоту духовне просвітництво народу.

Під час його перебування на тій архієпископській кафедрі було запроваджено виголошення проповідей за богослужінням і проведення позабогослужбових співбесід з паствою, було відкрито більше трьохсот церковно-приходських шкіл і влаштовано духовну семінарію в Кутаїсі.

Окрім того, проводилася величезна робота з розкольниками та сектантами, а також із представниками інших народностей і конфесій з метою залучення до Православ’я. Було побудовано і відновлено більш ніж сто храмів, в тому числі багато старовинних, до того часу занедбаних.

Призначення святителя Володимира митрополитом Московським відбулося 21 лютого 1898 року, а 28 березня того ж року він вступив в управління єпархією. Розуміючи ступінь своєї відповідальності, керований ідеєю зростання духовного життя, Святитель і там продовжив свої труди.

Простий у спілкуванні зі всіма, але твердий і наполегливий у своїх вимогах та розпорядженнях, він наполягав на тому, щоб все духовенство міста якомога ближче стояло до народу, щоб московські священники частіше звершували богослужіння та проповідували.

Для посилення та пожвавлення пастирської діяльності митрополит Володимир відкривав нові вакансії при столичних парафіях і призначав священників. Були запроваджені богослужбові бесіди з роздачею релігійно-повчальних брошур, релігійно-просвітницькі читання для народу, для дітей із бідних родин, для учнів нижчих та середніх шкіл, спеціальні читання для фабричних робітників в народних домах і публічні богословські читання для інтелігенції.

У 1912 році майбутнього Священномученика було призначено митрополитом Петербурзьким, йому присвоїли звання та переданли права першого з членів Святішого Синоду.

Цей період життя Святителя можна вважати в його архієрейському служінні досить складним. На його адресу постійно лунали звинувачення.

Громадська думка про архіпастирську діяльності митрополита Володимира в своєму обуренні впадала з одних крайнощів у інші. Одним здавалося, що архіпастир в своєму служінні занадто захоплений політичними питаннями. Іншим він здавався безініціативним і поступливим там, де потрібна твердість характеру. Малися на увазі зловживання та заворушення, які прийшли із громадського мирського життя в церковне.

У листопаді 1915 року Святителя перевели до Києва зі збереженням звання та прав першого з членів Святішого Синоду. Це призначення вважалося «почесним засланням». Справді, останній, Київський, період служіння митрополита Володимира був найважчим.

Митрополиту Володимиру довелося боротися з впливом революційного настрою народних мас на церковне життя. А після лютого 1917 року його служіння стало пов’язане не лише з духовними спокусами та труднощами, а й небезпекою фізичної розправи. Святитель розумів, що за віру може постраждати. Так і сталося.

Увечері 25 січня (7 лютого за новим стилем) 1918 року п’ятеро озброєних солдатів на чолі з матросом увірвалися до покоїв архіпастиря в Києво-Печерській Лаврі. Йому давли на збори трохи більше пів години, а потім вивели спочатку на лаврський двір, а далі за Економічні ворота Лаври.

У свою передсмертну хвилину в молитві до Господа Митрополит просив і про прощення своїх убивць. Благословляючи їх обома руками, Святитель прийняв мученицьку кончину.

У акті медичного огляду тіла вбитого митрополита зафіксовано, що архіпастиря розстрілювали розривними кулями та кололи холодною гострою зброєю.