Особливий вид біснування
«І ось, увесь град вийшов на зустріч Іісусові; і бачивши Його, молив, щоб пішов із їхнього краю» (Мф.8:34).
Що це таке? Христос-Спаситель приходить у країну Гергесинську, зцілює двох страшних біснуватих, які майже втратили людську подобу, і ось жителі цієї країни замість того, щоб впасти з вдячністю до ніг Його та молити Його залишитися в них, навчити й наставити їх, раптом просять Його піти від них геть — женуть Його?
Що за незрозуміле затьмарення розумів і сердець цих людей?
Після благодіяння вони женуть геть свого Благодійника, не побажавши навіть скористатися Його подальшими благодіяннями, які безперечно з надлишком полилися б на них, якби Христос у них залишився.
Яка причина такої нерозумності?
Причина та, що їм шкода стало загиблих свиней. Попри заборону Мойсеєвого закону, вони розводили свиней, а Господь, вигнавши бісів із нещасних біснуватих, наказав їм, на їхнє прохання, увійти до свиней, які розлютившись, кинулися в море та потонули.
І це зробив Господь не без наміру, знищивши таким чином, з метою їхнього напоумлення, плоди їхньої беззаконної справи.
Але гергесинцям цим все байдуже. І совість їхня не заговорила, й те, що двоє їхніх співгромадян дивним чином стали нормальними людьми їм не дорого, і те, що Сам Господь прийшов до них просвітити їх світлом Свого Божественного вчення, вони анітрохи не оцінили.
Всю їхню сутність поглинуло одне лише почуття — жаль, що загинули їхні свині, і страх, якби подальше перебування в них Господа не завдало їм нових матеріальних збитків і не порушило б улюбленого ними й давно заведеного гріховного способу життя.
Як це глибоко повчально і як це яскраво свідчить, до якої крайньої нерозумності та сердечного скам’янення може довести людей груба своєкорисливість і прихильність до улюблених гріхів!
…до якої крайньої нерозумності та сердечного скам’янення може довести людей груба своєкорисливість і прихильність до улюблених гріхів!
І Самого Господа їм не потрібно, і божественного вчення Його вони чути не хочуть, якщо через це потрібно розлучитися зі своїми звичними пристрастями, які стали другою природою.
Скільки в цій коротенькій розповіді глибокого сенсу та настанов для нас!
Чи не так і ми, нещасні, що вже носять ім’я «християн», до сорому нашого, Господу своєму та Спасителеві віддаємо перевагу своїм уявним свиням?
Чи не так і ми іноді відвертаємо слух свій від слухання Божественного вчення, не бажаємо слухати Євангелія, проповіді, духовної бесіди, уникаємо читання духовно-корисних і повчальних книг, побоюючись, як би це не змусило заговорити в нас голосу совісті та не спонукало відмовитися від улюбленого способу життя та не спонукало б відмовитися від догоджання своїм пристрастям?
Чи не так і ми часом обурюємося та нарікаємо, коли Господь, із любові до нас і бажаючи навчити нас і поставити на шлях рятівної істини, забирає в нас те, до чого ми прив’язані, проте що завдає нам явну шкоду духовну?
Свиня є символ всякого бруду та нечистоти моральної.
Чи не так і ми, забувши про свою людську гідність, віддаємо нерідко перевагу всякому бруду та нечистоті, а не Господу своєму?
А скільки серед нас, особливо в нинішні моторошно-огидні часи, зустрічається людей, які й самі уподібнюються цій нечистій тварині, за словами Псалмоспівця: «Людина в честі ця не розуміє,додається до худоби безглуздої та уподібнюється їй»1(Пс.48:3) .
Такий духовно-нездоровий настрій є безперечно особливий рід біснування, особливо властивий нашому хворому «модерному» часу — віку уявного «прогресу».
Слово Боже вчить нас про те, що людина створена «по образу Божому», а сучасні люди, надзвичайно високо й самовпевнено думаючи про себе, водночас про цю високу честь і гідність, якими нагородив нас Бог при самому творінні, говорять із якоюсь поганою усмішкою.
Однак із якимось захопленням і насолодою, з якимось радісним захопленням і задоволенням сприйняли байку про походження людини від мавпи: начебто зраділи — все ж таки ближче до свиней, ніж до Бога.
Чорна та воістину свинська невдячність Творцю та Благодійникові нашому Богу!
Ну, хіба це не біснування?!
І ми бачимо тепер, — бо на наших очах відбувається це, — як сучасна людина, з цією своєю «свинською» ідеологією та «мавпячою» психологією уподібнилася, справді, худобі — «додалася до худоби безглуздої й уподібнилася до неї», за словами Писання.
…ми бачимо тепер, — бо на наших очах відбувається це, — як сучасна людина, з цією своєю «свинською» ідеологією та «мавпячою» психологією уподібнилася, справді, худобі…
І ось, природний наслідок такої бидлячої психології — всі ті страшні криваві жахи, які творяться й ще продовжують творитися на нашій нещасній Батьківщині, що потрапила до рук мавпоподібних людей, які втратили образ людський, не кажучи вже про повну втрату ними «образу Божого», гордо й із глузуванням.
Те ж саме твориться вже і в так званому «вільному світі», де безкарно та відкрито відбуваються всілякі злочини, грабежі, вбивства й наймерзенніша, огидна розпуста.
І зупинити, і припинити все це біснування вже нема кому, бо для «мавпячої» та «свинської» психології все це природно, нормально і законно! Яке ж інше життя може бути в «мавп» і «свиней» — нема чого з них і питати, і сподіватися на якесь інше, найкраще життя, без докорінної зміни їхніх умонастроїв, абсолютно неможливо!
Відкинутий Христос — Син Божий, Який прийшов на землю в тілі, щоб спокутувати людей від гріха, прокляття і смерті, і навчити їх, як вони повинні жити, відкинута заснована Ним Церква — ця скарбниця, посланої Ним людям благодаті Всесвятого Духа — чого ж після цього можна чекати доброго?
І як дивно буває іноді чути такі промови: «У Бога я вірую, але Церкви не визнаю, бо Церква — організація людська».
Ті, хто так говорять, виявляють своє крайнє духовне невігластво. Вони зовсім не розуміють, що таке Церква, та й розтлумачити їм це нелегко, бо духом вони чужі Церкві, й Слово Боже для них не авторитет, оскільки єдиним авторитетом для себе вони визнають тільки свій власний авторитет — свій «розум», як вони говорять, а вірніше — своє вперте упередження проти всього того, що не є упередженими думками та почуттями, з їхньою непохитною впевненістю у своїй нібито абсолютній правоті.
Вони не хочуть, та й не можуть зрозуміти, що Церква — це зовсім не людська організація (як би не намагалися деякі зробити, її такою!), а Божественна установа, що Церква — це не тільки єпископи та священники, а всі істинно-віруючі в Христа, що є тілом Христовим, Глава 8; Ефес.1:22-23; 1Кор.15:20; що окремі єпископи та священники, як люди, можуть грішити, помилятися та відпадати від Істини Христового вчення, але що вся Церква в цілому ніколи не може погрішити й відступити від цієї істини, бо їй дано велику обітницю Самим Божественним Засновником її: «Створю Церкву»2(Мф.16:18), а великий Апостол язичників засвідчив «Церква Бога живого — стовп і утвердження істини»3(1Тим.3:15).
…Церква — це зовсім не людська організація, а Божественна установа, що Церква — це не тільки єпископи та священники, а всі істинно-віруючі в Христа, що є тілом Христовим…
Адже всі ті гріхи та пороки, недоліки та недосконалості в служителів Церкви, на які люблять вказувати вороги її та люди невіруючі та маловіруючі, все це – їхні особисті гріхи, за які вони дадуть відповідь Богові, але це не гріхи Самої Церкви, яка “свята та непорочна”4(Ефес.5:27).
А хто хулить Святу Церкву, той хулить Самого Бога, який заснував Церкву не для хули злобних і глузування, а для вічного спасіння людей, той зневажає Святого Духа, що живе в Церкві, а це такий гріх, який, за словом Христа-Спасителя, не пробачиться «ні в цьому віці, ні в прийдешньому”5 (Мф.12:31), тому що такий хулитель стає нездатним до покаяння, без якого немає спасіння.
…хто хулить Святу Церкву, той хулить Самого Бога, який заснував Церкву…
Ось чому, критикуючи негідних служителів Церкви, треба дуже побоюватися, щоб критику цю не поширювати й на саму Церкву, як таку.
А Істина, яку свято та непорушно зберігає істинна Церква — Церква Православна, не схильна до жодних сумбурних змін такого мінливого «духу часу», є те, в “що вірували всюди, у що вірували завжди, у що вірували всі” (Прп. Вікентій Лерінський).
Хто відкидає цю єдину істинну Церкву, той відкидає й Самого Бога, який заснував Церкву, чому великий чоловік християнської давнини священномученик Кипріан Карфагенський і каже: «Кому Церква не мати, тому Бог не отець».
Ці люди — все одно, що біснуваті, але їхнє біснування гірше й наполегливіше, ніж у тих, з яких Господь вигнав бісів, наказавши їм іти «в свиняче стадо». Їхнє біснування — схоже на той настрій, який був у гергесинців, які вигнали від себе Господа-Спасителя.
Кінець їх вельми сумний і, можливо, безнадійний, якщо тільки вони не схаменуться, не знайдуть у собі сил змиритися в своїй самостверджуваній гордині та не звернуться в почутті глибокого й щирого каяття до Христа-Спасителя та Його Святої Церкви, а головне — якщо не наважаться препинити гонитву за своїми улюбленими “свинями” і відвертатися заради них від Господа — Єдиного Джерела справжнього життя, радості та втіхи.
Будемо ж усі ми, браття, постійно каючись у своїх гріхах, благати нашого Господа не про те, щоб Він пішов від нас, а навпаки — про те, щоб Він вічно був із нами, бо без Христа та Його благодатної Церкви немає й не може бути ніякого істинного життя!
1974 р.
Архієпископ Аверкій (Таушев), Сиракузський і Троїцький (+1976 г.) в Неділю 5-ту після П’ятидесятниці
