День пам’яті преподобного Леоніда Устьнедумського
17/30 липня Православна Церква вшановує пам’ять преподобного Леоніда Устьнедумського, ієромонаха.
Святий Леонід народився в 1551 році в Пошехонсько-Ярославському краї в благочестивого селянського подружжя Пилипа й Катерини. Його виховували в страху Божому та благочесті.
До п’ятидесяти років він займався землеробством. Чоловік був близьким до природи та сподівався отримати чесні плоди своєї праці від щедрості Отця Небесного. Це навчило його терпінню та зберегло дитячу простоту серця.
Якось у 1603 році Преподобному з’явилася в сновидінні Богородиця. Вона повеліла йому йти в Моржевську Миколаївську пустинь і взяти там Її образ “Одигітрія”. Також Вона сказала перенести його на річку Лузу до Туринської гори, збудувати на Її честь церкву та провести там решту своїх днів.
Будучи смиренним, Леонід визнав себе недостойним Божественного одкровення та поставився до з’явлення Божої Матері, як до звичайного сну.
Проте невдовзі він зрікся від світу й прийняв чернечий постриг у Кожеєзерському монастирі в Архангельському краї. Там він близько року виконував послух келаря.
Монастирська братія жила в суворих кліматичних умовах і постійно відчувала нестачу їжі.
Леонід користувався духовними порадами преподобного старця Серапіона й не бажав ніколи з ним розставатися.
Однак Богоматір з’явилася вдруге, і він залишив обитель та вирушив на Соловки поклонитися мощам преподобних Зосими й Саватія Соловецьких. Там угодник Божий прожив три роки та виконував тяжкий послух у пекарні.
Чудесне видіння повторилося знову, причому Богородиця повеліла старцю негайно йти в Моржевську пустелю та перенести Її ікону на Лузу.
Зі страхом, що він так довго не виконував повеління Цариці Небесної, Леонід розповів про все ігумену Соловецького монастиря. Той порадив йому не противитися волі Божій і відпустив із обителі.
Коли Святий поселився в Моржевській пустелі, то не розповів про своє сновидіння її настоятелю.
Він увесь рік виконував важкі послухи й трепетав через те, що до того часу не виконав наказу Божої Матері.
Тоді Пресвята Діва Марія з’явилася йому вчетверте, повторила повеління та показала, де в храмі перебуває Її образ, який слід перенести.
Зрештою Леонід наважився розповісти про все настоятелю та братії, і вони після звершення молебню відпустили старця з чесною іконою в путь.
Преподобний зупинився за 80 верст від Великого Устюга, за 2 версти від Туринської гори на річці Лузі біля устя річки Якутиці, що впадає в Лузу, та спорудив невелике житло.
Він віддавався посту й молитві та мав намір влаштувати монастир. Проте місцеві жителі стали на перешкоді старцю і вигнали його геть.
Зі сльозами йшов угодник Божий берегом Лузи та молився Богу. За 2 версти від попереднього місця він зустрівся з заможним селянином Микитою Назаровим.
Селянин здивувався такій зустрічі та запитав Святого, хто він, звідки та чому плаче.
Тоді Преподобний розповів Микиті все про себе та попросив вказати йому місце, де можна було б збудувати церкву для святині.
Селянин порадив Леоніду будувати храм на місці, де вони зустрілися. Після того він допоміг йому спорудити келію та приходив до нього заради духовних розмов і молитви.
Про Преподобного довідалися і довколишні жителі та почали відвідувати його й молитися перед чесною іконою. Невдовзі вони збудували каплицю.
Народ благоговійно шанував образ Богородиці; багато хто бажав подвизатися в чернечому чині під керівництвом старця. Тому в 1608 році отець Леонід вирушив до Ростовського митрополита Філарета за благословенням на будівництво церкви та заснування монастиря.
Митрополит хіротонісав Святого в ієромонаха, благословив видати йому все необхідне для Богослужіння та поставив начальником нової обителі.
17 лютого 1608 року під час освячення в новозбудовану церкву на честь Введення в храм Пресвятої Богородиці була внесена ікона Богоматері Одигітрії. Від неї почали звершуватися чудеса.
Монастир став відомим, і кількість братії зростала. Преподобний приймав усіх із любов’ю та показував приклад для наслідування власним життям.
Новозаснований монастир розташовувався в болотистій місцевості. Щоб осушити болото, 60-річний отець Леонід прокопав канал від ріки Лузи до Чорного озера, який назвав річкою Недумою. Ця назва пов’язана з тим, що при копанні каналу Святого в ногу вжалила змія. Він почав думати про смерть від отрути й злякався, але потім почав молитися з упованням на милість Божу та залишився здоровим.
Після того старець прокопав ще два канали: від Чорного до Святого озера й від Святого озера до Чорної ріки. При цьому йому доводилося терпіти сонячну спеку й численні укуси комах. Загальна протяжність каналів, прокопаних Преподобним, становила близько 2 кілометрів.
Від назви каналу — Недума-ріка — монастир почали називати Устьнедумським.
Місцевість, де отець Леонід заснував чернечу обитель, була частиною краю диких перм’яків.
Місцеве населення змінювалося під благотворним впливом старця, який навчав його віри й благочестя, показував приклад працелюбності, гарного господарювання та строгого порядку в обителі.
Угодника Божого вважають просвітителем того глухого краю.
Заради духовного вдосконалення Святий часто залишав монастир і йшов на порослий непрохідним лісом мис над Чорним озером, де дні та ночі перебував у молитві.
Там він поставив хрест, біля якого сидів, вкритий лісовим гнусом. Люди, що проходили тією дорогою, дивувалися добровільним стражданням старця, а інші насміхалися над ним.
Святий же передрікав, що на тому місці буде монастир і що саме там він має померти.
Завдяки праці старця Леоніда місцевість, де розташовувалася Устьнедумська обитель, значно осушилася.
Проте майже щороку навесні ріка Луза розливалася і затоплювала монастир: церкву, келії, комори.
Преподобний, який через те дуже тужив, замислив перенести обитель на улюблений мис. Про те він сповістив селянину Григорію, сину Микити Назарова, й іншим впливовим місцевим жителям.
Братія та селяни схвалили намір Святого, і в назначений день у монастир зібрався народ.
Після молебного співу в храмі старець із чудотворною іконою Богоматері, братією та народом вирушили на мис. Там монахи й селяни збудували храм та необхідні монастирські будівлі.
У травні 1652 року церкву освятили також на честь Введення в храм Пресвятої Богородиці.
Після перенесення обителі старець перебував переважно в молитві й безмовності та залишав келію тільки для того, щоб піти до церкви.
Він залишив усі справи, пов’язані з управлінням монастирем, і поступово тихо згасав.
17 липня 1654 року, коли Преподобному вже було понад 100 років, отець Леонід віддав душу Богу. Його тіло поклали під спудом у Введенській церкві, в якій довго зберігалася і тяжка та жорстка волосяниця старця.
Слава Богу вовіки. Амінь.
