День пам’яті мученика Освина Нортумбрійського
20 серпня/2 вересня Православна Церква вшановує пам’ять мученика Освина, короля Нортумбрійського (Кельтського та Британського).
Мученик та страстотерпець Освин був королем Дейри (південна Нортумбрія, нині територія графства Йоркшир) у 644 – 651 роках.
Основні відомості про життєвий шлях і мученицьку кончину святого Освина містяться в «Церковній історії народу англів» святого Біди Високоповажного.
Святий Освин був сином дейрійського короля Осрика (правив у 633 – 634 роках), який прийняв хрещення від святого Пауліна. Однак, той згодом зрікся Христа і повернувся до ідолослужіння, за що отримав кару від Бога, його вбив король бриттів Кадгублаун Ллаухир (Кадваллон).
У 642 році, після смерті святого Освальда, короля Нортумбрії (†5 серпня), королівство було розділене на дві частини: святий Освин зійшов на престол Дейри, а його двоюрідний брат Освіу — на престол Бернікії.
Після смерті Осрика, святий Освин, на відміну від батька непохитно тримався віри во Христа, жив у вигнанні в королівстві Уессекс.
Сім років керував королівством святий Освин. Він користувався загальною любов’ю та повагою підданих за свої чесноти. Ось що розповідає Біда Високоповажний про нього (Книга III, глава XIV):
«Король Освин був високий і красивий, приємний в поводженні та щедрий до всіх, знатних і простих. Всі любили його за королівську гідність, яка проглядалася і в його обличчі, і в промовах, і в справах. Знатні люди майже з усіх провінцій приходили, щоб служити йому. Серед усіх чеснот, якими, якщо можна так сказати, він був обдарований особливою мірою, дуже виділялося смирення».
Святий Освин покровительствував святому рівноапостольному Айдану. Він надавав йому всіляку допомогу в справі поширення та утвердження Христової віри серед жителів Дейри. Святий Біда розповідає про один єдиний конфлікт, що стався між цими двома святими людьми, в якому виразно виявилося найбільше смирення короля:
«Він (тобто Освин) подарував предстоятелю Айдану чудового коня, на якому той, який зазвичай ходив пішки, міг подолати річку або швидко дістатися кудись – у разі потреби.
Через деякий час Айдан зустрів жебрака, який просив у нього милостиню. Він одразу віддав жебраку коня разом із багатою попоною, оскільки був надзвичайно співчутливий як друг бідних і батько всіх убогим.
Король дізнався про це і, зустрівшись із єпископом за обідом, сказав йому: «Пан предстоятель, навіщо ти віддав жебраку королівського коня, призначеного для тебе? Хіба немає в нас менш цінних коней чи інших речей, які можна віддати бідним, замість того, щоб віддавати королівського коня, якого я спеціально для тебе вибрав?»
Єпископ відповів: «Що ти кажеш, королю? Хіба син кобили для тебе дорожчий за сина Божого?»
Після цих слів вони попрямували до столу. Єпископ сів на своє місце, а король, що тільки-но повернувся з полювання, відійшов погрітися до осередку разом зі своїми наближеними.
Раптом він згадав слова єпископа; одразу ж він витяг меча, віддав слузі й, підійшовши до єпископа, схилив перед ним коліна та вибачився.
“Ніколи надалі, – сказав він, – не заговорю я про те і не потурбуюся тим, що з мого майна та в якій кількості буде віддано дітям Божим”.
Побачивши це, єпископ сповнився тривоги; він підвівся, підняв короля з колін і сказав, що буде задоволений, тільки якщо король залишить скорботу тасяде за трапезу.
Король підкорився наполегливим словам єпископа, однак той сам ставав все сумнішим і нарешті почав плакати.
Бувший із ним священник запитав його рідною (тобто ірландською) мовою, яку король і його слуги не розуміли, чому він плаче.
Тоді Айдан відповів: «Я знаю, що король не проживе довго, оскільки я ніколи не бачив такого смиренного государя. Цей народ негідний такого правителя, тому його незабаром позбавлять цього життя».
Незабаром пророцтво прозорливого старця збулося.
Між правителями Берніції та Дейри спалахнула ворожнеча, яка до того повільно тліла всі сім років, поки святий Освин перебував при владі. І святий Освін та Освіу зібрали свої дружини та виступили назустріч один одному.
Однак святий Освин не хотів брати участь у міжусобній боротьбі. До того ж, його військо було набагато менше, ніж у Освіу.
Розпустивши своїх воїнів по домівках, святий король зі своїм вірним воїном на ім’я Тондхер сховався в маєтку в знатного дейрійця Хунвольда, якого вважав своїм другом.
Однак Хунвольд виявився зрадником і видав місцезнаходження Освина його ворогам.
Освіу наказав своєму ельдормену (святий Біда називає його префектом) Едільвіну стратити святого Освина. Що й було виконано 20 серпня (за юліанським календарем) 651 року в селі Гіллінг (нині графство Йоркшир), у Біди назва передана словом Інґетлінг. Знищивши свого суперника, Освиу об’єднав Нортумбрію під своєю владою.
Пізніше дружина короля Освіу свята Енфледа, що булала тіткою святому Освину, впросила свого чоловіка на спокутування цього злодіяння побудувати на місці загибелі страждальця монастир. За словами святого Біди там щодня підносилися молитви Господу «за упокій душі обох королів, убитих».
Монастир у Гіллінгу пограбували та спалили данці – язичники, але його руїни збереглися до наших днів.
Можливо, завдяки розповіді Біди про чесноти короля Освина, його канонізували в VIII сторіччі й почали шанувати як мученика, бо загинув «не за Віру, а за Правду Божу».
Тіло святого Освина, що спочатку перебувало в Гіллінгу, а потім згодом було поховане в дворі церкви на честь Пресвятої Діви Марії біля гирла річки Тайн (Tynemouth, нині графство Tyne and Wear).
Біля могили мученика з волі Всевишнього відбулося безліч чудес, і над нею звели ораторій, який потім перетворився на невеликий монастир – пріорство.
Туди приходило безліч прочан вклонитися гробниці царського стратотерпця. Пріорство незабаром перетворилося на королівський некрополь, бо багато королів і знатних нортумбрійців бажали знайти свій останній притулок біля гробниці Святого.
У Тайнмоуті, наприклад, був похований 792 року нортумбрійський король Осред II, брат святого Алькмунда, який помер у вигнанні на чужині.
У ході данських навал у IX – X сторіччях монастир неодноразово зазнавав руйнування та розграбування, доки остаточно не був покинутий ченцями у 1008 році. Отож місце упокоєння святого Освина забулося майже на півсторіччя.
Відродження монастиря почалося за правління святого Едуарда Сповідника. У 1065 році відбулося дивовижне віднайдення чесних мощей святого Освина.
Якомусь ченцю на ім’я Едмунд, який жив у тих місцях пустельником король-страстотерпець з’явився в сонному видінні. Мученик наказав сказати всім про те, що під підлогою монастиря лежить забутий усіма святий.
Едмунд точно виконав волю Святого, ченці розібрали підлогу і знайшли тіло Освина. За наказом єпископа їх перенесли до церкви пріорства, що будувалася.
У роки розпуску монастирів у правління богоненависного Генріха VIII Тайнмоутське пріорство було закрите в 1538 останнім пріором Робертом Блейкні на вимогу королівських комісарів.
Коли розкрили гробницю святого Освина, тіло короля та його шати були нетлінними, проте це не зупинило святотатців і святі мощі безжально знищили.
Та ж доля, судячи з усього, спіткала гробницю й тіло пустельника Генріха. Залишки гробниці самітника з Кокета можна й зараз бачити у зруйнованій капелі.
Від гробниці короля-мученика не залишилося жодних слідів, але вважають, що вона була в центрі капели.
І все ж частина мощей святого короля Освина може перебувати нині в Дархемі, куди її переніс священник Альфред Уестоу в XI сторіччі. Ще одна реліквія, пов’язана з ім’ям святого Освина, зберігається нині в Британському музеї. Це давня псалтир, на якій (до пожежі 1731 року, від якої ця книга постраждала) є напис латиною “Liber Oswini Regis”. Житіє святого Освина – “Vita Oswini”, – було написано в XII сторіччі невідомим автором. Святому Освину присвячена англіканська церква в Уїламі, графство Нортумберленд, що збудована в 1886 році.
Слава Богу вовіки. Амінь.
