Одружуватися/виходити заміж чи ні?

Що в нашому православному церковному середовищі зазвичай радять тим, хто дуже хоче (або кому вже давно час) заміж чи одружитися, але при цьому ще не закоханий або ще не зустрів «ту саму» людину?

Найчастіше отримують дві  протилежні поради.

Перша: «Чекай, молись, бери активну участь у церковному житті, проси Бога. Коли треба буде, то зустрінеш. Якщо не зустрінеш, значить, не треба».

І друга: «Та яка різниця, з ким одружуватися чи за кого виходити заміж, бо зрештою головне, щоб були діти, а там стерпиться — злюбиться».

На мій погляд, обидві ці поради не зовсім працюють. Причому з аргументами на їхню користь я швидше погоджуся, ніж сперечатимуся. Наприклад, що стосується другого підходу, то, безумовно, у глибині кожної людини прихований образ Божий, і якщо ми ставимо за мету до нього «докопатися», то за великим рахунком немає жодної різниці, на кому одружуватися і за кого виходити заміж. Тому що, коли ви досягнете цього образу Божого, вам точно буде добре. А якщо ще й інший буде знаходити образ Божий у вас, то це буде просто ідеальний, щасливий шлюб.

Але мені здається, ці дві поради має попереджати ще одна: перш ніж шукати обранця, треба спочатку знайти себе.

Що я маю на увазі? Людина повинна прорватися до тієї глибини всередині себе, яку я уподібнив би глибокій-глибокій криниці, на дні якої лежить маленьке дзеркальце. Це маленьке люстерко відображає ті небесні зірки, які у звичайний день ми не бачимо через сонячне світло. А в нашому випадку — відбиває щось Божественне. І ось, коли людина хоча б трішки зловить цей відблиск і почне вибудовувати життя у вірності йому, то, не сумніваюся, у її житті настане певність. Вона зрозуміє, чого хоче насправді, вона зрозуміє, задумана вона, передусім, як людина сімейна, чи як людина, яка має жити одна, без сім’ї. І те, й інше можливо.

Коли людина знаходить це світло всередині самої себе і розуміє, що для неї є найбільш органічним, вона побачить і ті перешкоди, які заважають цьому світлу пробитися. І тоді вона почне прориватися крізь усе те, що закриває в ньому сяйво цього світла. Але все це дуже боляче, тому що це не якась абстрактна криниця, а дуже конкретна криниця всередині живого, чуттєвого, емоційного людського серця.

Тільки в стані визначеності та внутрішньої боротьби з тим, що заважає розкритися в нас цьому Божественному задуму, людина починає відповідально та палко молитися.

А поки людина не знайде себе, вона блукатиме. І будуть, можливо, божевільні, несамовиті крики, звернені до Неба: «Господи, адже я так прошу, чому ти мені цього не даєш?!» Але Господь знає, що якщо виконає те, про що ми так кричимо, то просто нашкодить нам. А Він не хоче нам зіпсувати життя, Він просто чекає, поки ми виростемо, подорослішаємо, перестанемо кричати, і нам буде достатньо раз пошепки сказати: «Господи, я насправді хочу цього. Я розумію, що це буде боляче, але я готовий (або готова) піти навіть на це. Я розумію, що я можу помилитися, але все одно хочу і прошу Тебе: “Вкажи, підкажи, допоможи зустрітися”. І я не сумніваюся, що тоді Господь усе владнає.

Протоієрей Павло Великанов