Чи хочуть діти розлучення батьків?

Чи бажають діти розлучення батьків? Чи часто ми дослухаємося до думки наших дітей? Запитайте в них, чи бажають вони розлучення батьків? І ви здивуєтеся, але той самий монстр-тато, який, здавалося б, тільки й робить, що байдуже лежить на дивані, в очах дитини виглядає милим татком, який вміє «запускати ракету» (у вигляді маленького космонавтика) у відкритий космос – під стелю вашої квартирки, шалено грає в сніжки та катається на велосипеді, вміє зістрибнути на ходу з поїзда (коли розтяпа-мама залишила вдома всі документи сім’ї) і наздогнати його потім на крутій тачці – вже з документами в руках.

Коротше, це не людина, а чудо, що ходить, і приклад для наслідування. І жодні обіцянки, що дитина зустрічатиметься з татом у вихідні, не зможуть втішити сина чи доньку в цій ситуації.

Сім’я – це не тільки ми двоє, а й усі наші діти. Вони й «обтяжують конструкцію», але водночас і зміцнюють її, бо всі ті взаємні струми, які пов’язують у сім’ї кожну людину окремо, з народженням ще однієї дитини збільшуються. І в цьому сенсі багатодітні сім’ї мають більше шансів вижити у такій непростій ситуації та зберегти своє здоров’я, тобто здорові стосунки.

Пам’ятаю розповідь одного знайомого: їхню сім’ю врятувала лише одна фраза доньки: «Мамо, якщо ви розлучитеся, я залишуся з татом!» Нині в них уже дорослі онуки.

Я взагалі думаю, що діти не сприймають нас окремо, для них ми (тато й мама) – це одна істота, це «бог» їхнього дитячого світу, який забезпечує їм повноту буття. Для дитини розлучення батьків – це катастрофа, аварія, травма на все життя. Кажу це як дитина, яка пережила розлучення батьків.

Сім’я – надто складний організм, щоб безболісно та безжально ампутувати якийсь член. Краще все-таки не допускати таких крайніх заходів і прагнути зберегти його здоров’я.

N.